— О, знову проїзд закрито, — застогнав Борис, знову натискаючи на гальмо і їдучи заднім ходом, — треба знайти інший шлях.

— А ти знаєш, де ми тепер?

— Так, звичайно, — сказав Борис із якоюсь моторошною неживою бадьорістю. — Онде твій канал. Геренграхт.

— Який канал?

— В Амстердамі не заблукаєш, — сказав Борис, ніби я не озивався. — У старому місті треба лише йти по каналах, доки… О Боже, вони закрили й цей проїзд.

Градації тонів. Дивна жива темрява. Маленький примарний місяць над дзвіницями був такий крихітний, що здавався місяцем, який висить над іншою планетою, туманною і прихованою, зловісні хмари лише трохи просвічували зеленим і коричневим кольорами.

— Не турбуйся, таке відбувається весь час. Вони постійно тут щось будують. Надто захоплюються будівництвом. Тут хочуть збудувати нову лінію метро чи щось таке. Усіх це дратує. Багато звинувачень у махінаціях, ага. Але ж таке відбувається в кожному місті, хіба ні? — Його язик так заплітався, ніби він був п’яний. — Усюди будують дороги, політики багатіють. Тому всі тепер їздять на велосипедах, так швидше, але даруйте мені, я за тиждень до Різдва не сяду на велосипед. Ой, ні, — перед нами виник вузенький місток, запруджений автомобілями, — ми рухаємося чи ні?

— Я…

Ми зупинилися біля пішохідного містка. На залитих дощем шибках виднілися помітні рожеві краплі. А за один фут від нас люди ходили туди-сюди.

— Вийди з машини й подивись. О, чекай, — сказав він нетерпляче, перш ніж я встиг зібратися з духом; поставивши автомобіль на нульову передачу, він вибрався з нього сам. Я побачив його освітлену ззаду ліхтарями постать, що стояла наче на сцені посеред автомобільних вихлопів.

— Фургон, — сказав він, знову сідаючи в автомобіль.

Він захряснув за собою двері. Зробив глибокий вдих і витяг руки до керма.

— Що він робить?

Дивлячись то в один бік, то в другий, я запанікував, чекаючи, коли якийсь випадковий пішохід помітить смуги крові, підбіжить до автомобіля, загримає у вікна, відчинить двері.

— Звідки мені знати? У цьому паскудному місті надто багато машин. Поглянь-но, — сказав Борис, спітнілий і блідий у мертвотному світлі автомобіля, який стояв попереду нас; позаду під’їхали ще автомобілі, й ми опинилися в пастці, — хто знає, як довго нам тут доведеться простирчати. Ми лише за кілька кварталів від твого готелю. Ти краще вийди з машини й іди до нього пішки.

— Я…

Чи це від світла того автомобіля, який попереду нас, скляні краплі на нашому вітровому склі здаються такими червоними?

Він нетерпляче махнув рукою.

— Поттере, рушай, — сказав він. — Я не знаю, скільки мені доведеться простовбичити за цим фургоном. Боюся, щоб не з’явилася поліція. Для нас обох краще розлучитися на певний час. Геренграхт — не заблукаєш. Канали тут колами йдуть, знаєш? Лише йди он у тому напрямку, — він показав, куди мені йти, — і ти його знайдеш.

— А як із твоєю рукою?

— Це пусте. Я зняв би пальто, щоб тобі показати, але забагато мороки. А зараз іди. Мені треба поговорити з Вишнею, — сказав він, витягуючи свою мобілку. — Можливо, мені доведеться на короткий час покинути місто…

— Що?!

— …але якщо ми не бачитимемося протягом певного часу, не переживай. Я знаю, де ти. Краще не намагайся зателефонувати мені або знайти мене. Я повернуся, як тільки зможу. Усе буде о’кей. Іди, вшивайся звідси, обмотай шию шарфом якомога вище — незабаром ми поговоримо. Та не будь ти таким блідим і хворим. Ти маєш щось із собою? Тобі треба?

— Ти про що?

Він понишпорив у кишені.

— Ось, візьми. — Він подав мені глянцевий конверт із наклеєним штемпелем. — Приймай небагато, порошок дуже чистий. Із сірникову головку. Не більше. І коли ти прокинешся, тобі не буде так погано. І запам’ятай, — провадив він, набираючи номер телефону, я відчував його тяжке дихання, — тримай шарф високо на шиї і йди темним боком вулиці так довго, як тільки зможеш. Іди! — закричав він, побачивши, що я досі сиджу, так гучно, аж якийсь чоловік на пішохідному містку озирнувся. — Поквапся! Вишне, — сказав він, опустившись на сидіння з видимою полегкістю і хрипко заторохтівши українською мовою, коли я вийшов з автомобіля, в моторошному світлі фар застряглих у заторі автомобілів я почувався освітленим і мертвотно-блідим і пішов по містку назад тією дорогою, якою ми сюди приїхали. Коли я побачив його востаннє, він висунувся з вікна і вдивлявся крізь хмари автомобільного диму, намагаючись зрозуміти, чи посувається вперед фургон, який заблокував нам дорогу, чи ні.

Наступна година чи навіть кілька годин блукання між каналами в пошуках готелю були чи не найжахливішими в моєму житті, а це багато про що говорить. Температура повітря впала, волосся в мене було мокре, одяг просяк вологою, зуби цокотіли від холоду; вулиці були достатньо темні, щоб здаватися однаковими, але не досить темні, щоб я міг блукати по них в одязі, залитому кров’ю чоловіка, якого щойно вбив. Я йшов по цих темних вулицях швидко, і відлуння моїх кроків навдивовижу звучало, як тупотіння впевненої в собі людини, хоч почувався я так само ніяково й так само виставленим напоказ, як сновида, що подорожує голим у кошмарі; я намагався триматися якнайдалі від ліхтарних стовпів і переконати себе — зі змінним успіхом, — що моє пальто навиворіт здається цілком нормальним, нічого незвичайного в ньому ніхто не бачить. Люди на вулицях були, але небагато. Боячись, що мене потім можуть упізнати, я скинув окуляри, бо з досвіду знав: окуляри — це моя головна прикмета, їх люди помічали найпершими, їх вони запам’ятовували — і хоч дорогу знайти це мені точно не допомагало, зате наділяло ірраціональним відчуттям безпеки й заспокоєння; назви вулиць, яких я не міг прочитати, затуманені корони ліхтарних стовпів, що випливали з темряви, розмазане світло автомобільних фар і світлові «хвости» від святкової ілюмінації створювали враження, ніби я спостерігаю їх у розфокусований бінокль.

У результаті я проминув свій готель на два або три квартали. Крім того, я не звик до європейських готелів, куди після певної години можна потрапити лише подзвонивши, і коли нарешті я, чхаючи, промерзнувши до самих кісток, опинився перед потрібними мені дверима, то ще довго стояв і смикав їх за ручку, наче зомбі, круть-верть, круть-верть, із тупою ритмічністю метронома, надто отупілий від холоду, аби зрозуміти, чому я не можу потрапити всередину. Тупим поглядом я дивився у вестибюль крізь скло на чорну блискучу стійку реєстрації: порожньо.

Потім із глибини приміщення вибіг зі здивовано піднятими бровами акуратно вдягнений чоловік із темним волоссям і в чорному костюмі. Його очі перелякано зблиснули, коли зустрілися з моїми, і я зрозумів, який у мене вигляд, але потім він відвів погляд і став шукати ключ.

— Пробачте, сер, ми замикаємо двері після одинадцятої години, — сказав він і, все ще уникаючи дивитися на мене, додав: — Для безпеки наших пожильців.

— Я потрапив у дощ.

— Розумію, сер, — сказав він. До мене дійшло, що він дивиться на манжету моєї сорочки, де коричнева пляма застиглої крові завбільшки з четвертак. — Ми маємо парасольки біля приймальної стійки, якщо в них виникає потреба.

— Дякую. — Потім я недоречно бовкнув: — Я розлив на себе шоколадний соус.

— Співчуваю вам, сер. Ми будемо раді вивести ці плями в пральні, якщо захочете.

— Це було б чудово. — Чи чув він нюхом на мені кров? У нагрітому вестибюлі я смердів нею, іржею та сіллю. — До того ж я посадив плями на свою улюблену сорочку. Профітролі. — Заткнись, заткнись. — Хоч вони були дуже смачні.

— Радий це чути. Ми з задоволенням замовимо вам стіл у ресторані на завтрашній вечір, якщо захочете.

— Дякую. — Я відчував кров у роті, відчував її запах і смак повсюди, я міг лише сподіватися, що вона не пахне йому так сильно, як мені. — Це буде чудово.

— Сер? — покликав він мене, коли я рушив до ліфта.

— Так?

— Думаю, вам потрібен ключ? — Він зайшов за стійку, знайшов там ключ. — Двадцять сьомий, так?