Я не сказав нічого. Зрештою, я можу й сам зателефонувати до поліції. Немає жодного сенсу втягувати в це Бориса або Юрія.

— Нам дуже пощастило, правда ж? А наш грузинський друг — дуже багатий чоловік, але він надто далекий від світу Горста, і колекціонер із нього ніякий, він навіть не знав, як називається картина. Лише пташка — маленька жовта пташка. Але Вишня думає, він правду сказав, що бачив її. Він дуже могутній чоловік у сфері нерухомості. І тут, і в Антверпені. Грошей купа, а Вишні він майже як батько рідний, але високоосвіченим його не назвеш, якщо ти розумієш, про що я.

— Де тепер картина?

Борис сильно потер ніс.

— Я не знаю. Вони ж нас не повідомляють, правда? Але Вітя ввійшов у контакт, повідомив, що знає покупця. І вже домовлено про зустріч.

— Де?

— Місце поки що не призначене. Вони вже міняли його разів п’ять. Параноїки, — сказав він, покрутивши пальцем біля скроні. — Вони можуть змусити нас чекати день або два. І повідомити про місце зустрічі не більше як за годину.

— Вишня, — почав я й зупинився.

Вітя — це скорочене російське ім’я Вишні, від Віктора, але ж Вишня — лише кличка, а про Сашу я нічогісінько не знав: ані який його вік, ані яка в нього кличка, ані який він на вигляд, нічого, крім того, що він брат Ульріки — й не факт, що це варто було сприймати буквально, адже Борис мав звичай називати братом кого завгодно.

Борис облизав жир із великого пальця.

— Моя ідея полягала в тому, щоб улаштувати зустріч у твоєму номері. Мовляв, ти американець, велика цяця, дуже цікавишся картиною. — Він понизив голос, оскільки офіціантка підійшла, щоб замінити порожній кухоль повним; Юрій підсунувся ближче, чемно киваючи головою. — Отже, вони мали б прийти у твій номер. Так робилося завжди. Усе дуже по-діловому. Але, — він ледь помітно стенув плечима, — вона в цій справі новачки й охоплені параноїдальним страхом. Вони хочуть призначити власне місце для зустрічі.

— Яке саме?

— Поки що не знаю! Хіба я щойно про це не сказав? Вони весь час змінюють свої наміри. Якщо вони хочуть, щоб ми зачекали, ми зачекаємо. Ми повинні навіяти їм думку, що вони головні в цій справі. А зараз пробач, — сказав він, потягуючись і позіхаючи, потираючи пальцями обведені чорними колами очі. — Я стомився! Хочу подрімати. — Він обернувся й сказав щось Юрію українською, а потім знову повернувся до мене. — Пробач, — повторив він, нахилившись до мене та обнявши мене за плечі. — Ти знайдеш дорогу до свого готелю?

Я спробував обережно випручатися з його обіймів.

— Знайду. А де зупинилися ви?

— На Зеедейку, у подруги.

— Біля Зеедейку, — уточнив Юрій, підводячись на ноги з люб’язним і дещо військовим виглядом. — З давніх-давен там китайський квартал.

— Адреса яка?

— Не пам’ятаю. Ти ж мене знаєш. Я не вмію запам’ятовувати точні адреси й усякі такі речі. Але, — Борис поляпав по кишені, — ми зустрінемось у твоєму готелі.

— Гаразд.

Коли ми жили у Веґасі й нам доводилося розлучатись (тікаючи від полісменів із повними кишенями накрадених товарів), мій дім завжди був місцем зустрічей.

— Отже, я тебе там знайду. І ти маєш мій номер, а я твій. Я зателефоную, коли щось довідаюсь. А зараз, — він ляснув мене розкритою долонею по потилиці, — перестань хвилюватися, Поттере! Не роби такого нещасного обличчя! Якщо ми програємо, дуже добре, якщо виграємо, також добре! Усе буде чудово. Ти знаєш, у якому напрямку треба йти? Он туди, а потім звернеш ліворуч, коли дійдеш до каналу Сінгел. Так, так, туди. Незабаром поговоримо.

Я звернув не в той бік, коли йшов до готелю, і кілька годин бездумно блукав між крамницями, що були прикрашені скляними кульками, і між сірими, туманними, наче вві сні, алеями з назвами, які годі вимовити, між позолоченими буддами й азіатськими візерунками, старими мапами, старими клавесинами, затуманеними крамницями сигарного кольору з фаянсовим посудом, келихами та стародавніми дрезденськими глеками. Сонце піднялось, і канали стали важкими й блискучими, дихати над ними тепер було легше. Пікірували й горлали чайки. Пробіг собака з живим крабом у зубах. Я стомився, у голові паморочилось, і мене опанувало таке відчуття, ніби я відокремився від себе й спостерігав за всім цим звідкись ізбоку, йдучи повз крамниці, в яких продаються цукерки, кава, старовинні іграшки та дельфтські кахлі ХІХ століття, старі дзеркала й срібло, що блищать у густому світлі коньячного кольору, оздоблені візерунками французькі шафи та столи у французькому придворному стилі, прикрашені такими опуклими різними гірляндами й диктовими панно, що Гобі задихнувся б від захвату, — власне кажучи, усе це туманне, приязне, культурне місто з його флористами, пекарнями та antiekhandels[195] нагадувало мені про Гобі не лише антикварним багатством, а й тому, що в ньому, як і в Гобі, відчувалася певна гармонійність, як у дитячій розмальованій книжці, де крамарі у фартухах підмітають підлогу, а смугасті кицьки дрімають на підвіконнях.

Тут багато чим можна було помилуватись, але я був надто опанований почуттями й виснажений, крім того, мені було дуже холодно. Нарешті, розпитавши дорогу в перехожих (рожевощоких домогосподарок із букетами квітів у руках, вкритих тютюновими плямами хіпі в окулярах у дротяній оправі), я знайшов шлях через мости над каналами та по вузьких, освітлених святковими вогнями вулицях до свого готелю, де негайно обміняв невелику суму доларів біля стійки реєстрації, піднявся, прийняв душ у ванній, прикрашеній опуклим склом та хитромудрими візерунками, своєрідним гібридом ар-нуво та мистецтва якогось крижаного далекого науково-фантастичного майбутнього, і завалився спати долілиць на ліжку — мене розбудив через кілька годин мобільний телефон, що підстрибував на столику біля ліжка, і це звичне стрекотіння на мить створило враження, що я перебуваю вдома.

— Поттере!

Я сів і потягся за окулярами.

— Ммм… — Я не опустив штор перед тим, як заснути, й відблиски каналу коливалися смугами на темній стелі.

— Що з тобою? Накурився? Тільки не кажи мені, що заходив у кофі-шоп?

— Та ні, я… — Я сонно роззирнувся навкруги — слухові віконця та балки, буфети і скісна стеля, а за вікном, коли я підвівся на ноги, потираючи потилицю, — освітлені мости через канали, що відкидають червоні відблиски на чорну воду.

— Гаразд, я підіймаюся. Ти, бува, не привів до себе дівку?

Щоб дійти до мого номера, треба було пройти певну відстань від стійки реєстрації й піднятися двома ліфтами, тому я неабияк здивувався, коли стук у двері пролунав майже відразу. Юрій скромно відійшов до вікна і став до нас спиною, тоді як Борис оглянув мене.

— Одягнися, — сказав він. Я був босий, у готельному халаті, волосся стояло сторчма, бо я ліг спати відразу після душу. — Тобі треба причепуритися. Піди зачешись і поголись.

Коли я повернувся з ванної (де залишив свій костюм висіти, щоб розгладилися складки), Борис критично стиснув губи:

— А чогось кращого ти не маєш?

— Це костюм від «Тьорнбулла й Ассера».

— Так, але він має такий вигляд, ніби ти в ньому спав.

— Я ж таки вже трохи його поносив. У мене є краща сорочка.

— Ну то вдягни її. — Він відкрив свій портфель на краєчку ліжка. — А свої гроші дістань і принеси сюди.

Коли я повернувся до них, застібаючи запонки, то спинився посеред кімнати як укопаний: Борис стояв, нахилившись над ліжком, і збирав пістолет. Він клацнув затвором із тією самою професійною вправністю, з якою Гобі трудився у своїй майстерні, й поставив його на запобіжник.

— Борисе, — сказав я, — що за, мать його, херня?

— Заспокойся, — сказав він, скоса глянувши на мене. Поляпав по кишенях, дістав обойму й поставив її в пістолет, ще один клац. — Це не те, що ти думаєш. Зовсім не те. Це тільки щоб полякати!

Я подивився на широку спину Юрія, цілком незворушну, — в таку професійно незворушну позу я іноді ставав у своїй крамниці, коли подружжя починало сперечатися, чи варто їм купувати якусь річ.

195

Антикварні крамниці (нідерл.).