— Хіба канали не замерзають узимку? — запитав я.

— Так, але, — Борис витер носа, — гадаю, на них впливає глобальне потепління. — У своєму пальті й костюмі після вчорашньої вечірки він здавався водночас абсолютно не на своєму місці й абсолютно вдома. — Яка собача погода! Може, заскочимо, як ти гадаєш?

Брудний бар, чи кав’ярня, чи що воно там на березі каналу був оздоблений темним деревом і розмальований морськими сценами: веслами, рятувальними колами, червоні свічки горіли тут навіть серед білого дня, всередині вогко, безлюдно. Каламутне, димуче світло. Краплі води сконденсувалися на підвіконнях. Ніяких меню. У глибині закладу була чорна дошка з надряпаними крейдою назвами страв, незрозумілими для мене: dagsoep, draadjesvlees, kapucijnerschotel, zuurkoolstamppot[193].

— Тут дозволь замовити їжу мені, — сказав Борис і справді все замовив, причому, на мій подив, нідерландською мовою.

Принесли типово Борисові страви — пиво, хліб, сосиски та картоплю зі свининою і кислою капустою. Борис, щасливо запихаючись, розповів мені про його першу й останню спробу покататися містом на велосипеді (катастрофа, падіння), а також про те, як він любить поїдати в Амстердамі молоді оселедці, на щастя, був не сезон, бо, згідно з його розповіддю, їсти їх треба, тримаючи за хвоста й поступово засовуючи рибину собі в рот від голови; але я був надто спантеличений новим оточенням, щоб слухати його надто уважно, й колупався виделкою в картопляному пюре, відчуваючи, як химерна незвичайність міста давить на мене — запахи тютюну, солоду й мускатного горіха, стіни кав’ярні, сумно-коричневі, як палітурка оправленої в шкіру старовинної книжки, а далі — вузькі провулки й плюскіт солоної води, низьке небо й старі будівлі, що підпирають одна одну з понурим, поетичним виглядом, ніби готові щомиті обвалитись; і брукована самотність цього міста навіювала відчуття — мені, принаймні, — місця, куди приїздиш для того, щоб води зімкнулися над твоєю головою.

Незабаром до нас долучився і Юрій, засапаний, із червоними щоками.

— Паркування автомобіля тут неабияка проблема, — сказав він. — Пробачте, що затримався. — Він простяг руку до мене. — Радий вас бачити! — сказав він, обнявши мене з несподіваною щирою теплотою, ніби ми були старими друзями, які давно не бачились. — Усе гаразд?

Борис, який допивав уже другий кухоль, заговорив про Горста.

— Я не розумію, чому він не переїде жити до Амстердама, — сказав він, зі смаком відкусивши шмат ковбаси. — Постійно нарікає мені на Нью-Йорк. Жах, жах, жах! Тоді як тут, — він махнув рукою в бік затуманеного вікна, — усе те, що він любить. Навіть мова схожа на його рідну. Чи він справді хоче жити щасливо, Горст? Мати бодай невеличку частку радості? Тоді йому треба лише заплатити двадцять тисяч баксів за ту його лікарню швидкої інтоксикації, а потім приїхати сюди, курити «серпанок Будди»[194] й днями стовбичити в музеях.

— Горст? — запитав я, дивлячись то на одного, то на другого.

— Що?

— Він знає, що ти тут?

Борис ковтнув свого пива.

— Горст? Ні, він не знає. Буде набагато краще, якщо Горст довідається про все після того, як ми завершимо справу. Тому що, — він злизав із пальця гірчицю, — моя підозра була небезпідставною. Нашу картину вкрав падлючий Саша. Брат Ульріки, — сердито докинув він. — А через Ульріку Горст перебуває в такому становищі, що користі з нього мало. Тому буде набагато краще, якщо я сам цим займуся, розумієш? У такий спосіб я зроблю Горсту послугу — таку, про яку він не забуде.

— Що ти маєш на увазі під «сам цим займуся»?

Борис зітхнув.

— Це, — він розглянувся навкруги, чи ніхто не підслуховує, хоч у барі зовсім не було людей, — дуже складно, і я міг би говорити про це днів три, але можу й трьома фразами розповісти, що сталося.

— А Ульріка знає, що він її поцупив?

Він закотив очі.

— Не маю уявлення.

Цієї фрази я навчив Бориса багато років тому, коли ми бешкетували в моєму домі після школи. Не маю уявлення. Припини. Задимлена пустеля, сутінки, опущені штори. Поворуши мізками. Погляньмо правді у вічі. І не мрій. Ті самі тіні на його обличчі. Золоте світло проникає крізь скляні двері біля басейну.

— Думаю, Саша був би ідіотом, якби сказав Ульріці, — мовив Юрій зі стривоженим виразом обличчя.

— Мені невідомо, що Ульріка знає, а чого не знає. Це не має значення. Вона завжди віддасть перевагу своєму братові перед Горстом, як вона доводила багато разів. Можна було б подумати, — він величним жестом подав знак офіціантці, щоб вона принесла кухоль пива Юрію, — можна було б подумати, що Саша має розум затаїтися на якийсь час, та де там! Він не може віддати картину під заклад у Гамбурзі або Франкфурті, бо Горст довідався б про це через секунду. Тому він привіз її сюди.

— Послухай-но, якщо ти знаєш, у чиїх руках картина, треба зателефонувати в поліцію.

Мовчанка й здивовані погляди після моїх слів були такими, ніби я виставив каністру з бензином і запропонував організувати колективне самоспалення.

— Я маю на увазі… — сказав я, захищаючись, після того як офіціантка принесла Юрію пиво, поставила його на стіл і пішла, а ні Юрій, ні Борис не промовили й слова. — Це ж найбезпечніший варіант? І найлегший? Копи знайдуть картину, і ви не матимете до неї жодного стосунку?

Продзвенів велосипедний дзвінок, жінка проїхала по хіднику, зашаруділи колеса, за спиною промайорів чорний відьомський плащ.

— Бо, — продовжив я, переводячи погляд з одного на другого, — коли ви згадаєте, через які випробування пройшла ця картина, через які вона мала пройти, — я не знаю, Борисе, чи ти розумієш, яких зусиль треба докласти лише для того, щоб перевезти її з одного міста в інше. Лише для того, щоб належно запакувати її? Навіщо ризикувати?

— І я так думаю.

— Анонімний дзвінок. Людям, які займаються крадіжками творів мистецтва. Це не звичайні копи — вони не мають жодного стосунку до звичайних копів, їм потрібна лише картина. Вони знають, що з нею робити.

Борис відкинувся на своєму стільці. Він роззирнувся навкруги. Потім подивився на мене.

— Ні, — сказав він. — Це хибна думка. — Тон у нього був такий, ніби він розмовляв із п’ятирічною дитиною. — І хочеш знати чому?

— Подумай. Це найпростіший спосіб. Тобі не доведеться робити взагалі нічого.

Борис обережно поставив на стіл свій кухоль із пивом.

— Це буде найкращий спосіб повернути її неушкодженою. Зрештою, їм міг би зателефонувати і я, дідько, я міг би навіть попросити Гобі, щоб він їм зателефонував, — я заклав руки за голову, — хай би як це сталося, ви не наразилися б на жоден ризик. Тобто я хочу сказати, — я був стомлений, дезорієнтований; я не міг витримати погляду двох очей, що вп’ялися в мене, наче свердла, — якщо це зроблю я або хтось інший, хто не належить… еее… до вашої… еее… організації…

Борис реготнув.

— Організації? Ну, знаєш, — він так енергійно труснув головою, що волосся впало йому на очі, — думаю, нас і справді можна назвати організацією, позаяк нас не менш як троє! Але нас не так багато, й ми не вельми організовані, як ти можеш бачити.

— Тобі треба чогось поїсти, — сказав мені Юрій, порушивши напружену мовчанку; він дивився на мою неторкану тарілку зі свининою й картоплею. — Він повинен поїсти, — сказав він Борисові. — Скажи йому, нехай поїсть.

— Та хай помирає з голоду, якщо йому так хочеться. Про мене, — сказав Борис, схопивши шмат свинини з моєї тарілки й запхавши його до рота.

— Потрібен лише один дзвінок. Я сам подзвоню.

— Ні, — сказав Борис, зненацька розлютившись і рвучко відсунувши свій стілець. — Ти не подзвониш. Ні, ні, заткнися, ти, блядь, нікуди не подзвониш, — сказав він, агресивно задерши підборіддя, коли я спробував урвати його, — несподівано я відчув руку Юрія на своєму зап’ястку, я цей дотик знав дуже добре, він належав до давно забутої мови Веґаса, коли мій тато шаленів на кухні — кому належить цей дім? і хто за нього платить? — І я хочу, — владним голосом промовив Борис, скориставшись паузою в моїй відповіді, якої він не чекав, — я хочу, щоб ти негайно перестав базікати про цю ідіотську ідею з «дзвінком» «Подзвоню, подзвоню», — сказав він, коли не дістав відповіді від мене, кумедно вимахуючи рукою в повітрі, наче «подзвоню» було абсурдним дитячим словом, таким як «єдиноріг» або «фея». — Я знаю, ти хочеш нам допомогти, але ця пропозиція з твого боку ніяк нам не допоможе. Тому забудь про неї. Ніяких більше «дзвінків». Але, — приязно додав він, переливши частину свого пива в мій напівпорожній кухоль, — я вже тобі пояснив. Чому Саша так квапиться? Чи розважливо він поводиться? Чи розраховує він свої дії на хід або й на два ходи вперед? Ні. Отже, Саша втік до цього міста. Його тутешні приятелі впливають на нього погано. Йому потрібні гроші. І він доклав усіх зусиль, що приховати свої наміри від Горста, проте натомість потрапив до моїх рук.

193

Суп дня, тушковане м’ясо з прянощами, сірий горох із м’ясом або шпиком, квашена капуста з пюре та шкварками (нідерл.).

194

Сорт трави.