Він намагався розвеселити мене, але я був надто ошелешений, щоб розмовляти. Протягом якогось часу ми йшли похиливши голови, і не чути було іншого шуму, крім наших кроків на парковій стежці в темряві, які, здавалося, відбивалися вічним відлунням серед грандіозної міської ночі, що висіла навколо нас, гудки та сирени автомобілів лунали так, ніби вони долітали з відстані в півмилі.

— Ну то як? — запитав Борис, іще раз скоса подивившись на мене, — принаймні я тобі змалював ситуацію, так чи не так?

— Що ти сказав? — злякано запитав я.

Моя увага досі була прикута до хлопця на підлозі й до прикрих ситуацій, пов’язаних із мною самим: ось я втрачаю тяму нагорі у ванній у будинку Гобі, голова в мене закривавлена після того як я вдарився об край ванни; ось приходжу до тями на підлозі кухні Керол Ломбард, тоді як Керол трясе мене й верещить, на щастя, я вирубився лише на чотири хвилини, вона зателефонувала б 911, якби я не прийшов до тями протягом п’яти.

— Я цілком переконаний, що це Саша забрав картину.

— Хто?

Борис спохмурнів.

— Брат Ульріки, хоч як дивно, — сказав він, схрестивши руки на своїх худих грудях. — Два чоботи пара, якщо ти розумієш, про що я. Саша і Горст дуже близькі — Горст би ніколи не послухав, якби хтось щось проти нього сказав. Ну, то таке, Сашу важко не любити — усі його люблять, він набагато приязніший, ніж Ульріка, але ми з ним надто різні особистості. Горст був чистий як скло, усі так кажуть, поки не підпав під вплив цих двох. Вивчав філософію… готувався керувати компанією батька… а тепер ти бачиш, де він. Чесно кажучи, я ніколи б не подумав, що Саша піде проти Горста, навіть за сто років. Ти зрозумів, що там відбувається?

— Ні.

— Горст думає, що кожне слово Саші — на вагу золота, але я в цьому не впевнений. І я не думаю, що картина в Ірландії. Навіть Ньял, ірландець, так не вважає. Мене бісить, що Ульріка повернулася, при ній я не можу сказати всього, що я думаю. Тому що, — він ще глибше засунув руки в кишені, — я трохи здивований, що Саша на таке наважився, і я не смію сказати це Горстові, і я не бачу іншого пояснення, я думаю, вся ця невдала оборудка, арешт, зіткнення з копами, думаю, все це було прикриттям, щоб Саша міг непомітно зникнути з картиною. Горст утримує десятки людей — він надто добрий і довірливий, лагідний у своїй душі, знаєш, вірить у найкраще в людях. Що ж, він може дозволити, щоб Саша та Ульріка обкрадали його, але я не дозволю їм обкрадати мене.

— Гм… — Ми з Горстом спілкувалися недовго, але мені він не здався аж таким лагідним і добрим.

Борис усміхнувся, підбив ногами кілька калюж.

— Щоправда, залишається одна проблема. Сашин приятель, що то за тип? Той, із яким він мене познайомив. Як його звати? Не уявляю. Він назвав себе Террі, а це неправда — я також не користуюся своїм справжнім ім’ям, але Террі, канадець? Та не мороч мені яйця! Він приїхав сюди з Чехії, і він не більше Террі Вайт, аніж я. Я думаю, він вуличний бандюк — щойно з тюряги вийшов, — нічого не знає, неосвічений, брутальний невіглас. Я думаю, Саша десь підібрав його, щоб організувати підставу й дати йому винагороду за оборудку — винагороду, мабуть, хіба що на горіхи. Але я знаю цього «Террі» в обличчя і знаю, що він має якісь зв’язки в Антверпені, то я зателефоную своєму хлопцеві, Вишні, й попрошу його зайнятися цією справою.

— Вишні?

— Атож, це клічка мого хлопчини Віктора, ми так називаємо його, бо в нього червоний ніс, а також тому, що його зменшувальне російське ім’я Вітя близьке до російського слова вішня. До того ж у Росії є популярна мильна опера «Зимова вишня» — ну, розумієш, важко пояснити. Я Вітю дражню цим «милом», це дуже його дратує. Хай там як, а Вишня знає всіх і все, чує всі внутрішні розмови. За два тижні до того, як щось станеться, ти почуєш про це від Вишні. Тому не турбуйся про свою пташку, гаразд? Я переконаний, що ми її визволимо.

— Що ти хочеш сказати цим «визволимо»?

Борис роздратовано пирхнув.

— Бо це замкнене коло, ти зрозумів? Горст тут має рацію щодо грошей. Ніхто не купить цю картину. Продати її неможливо. Але на чорному ринку, бартерний обмін… Нею можна торгувати туди-назад вічно! Дуже цінна, компактна. У готельних номерах перекидати туди-сюди. Наркоту, зброю, дівчат, гроші — усе, що захочеш.

— Дівчат?

— Дівчат, хлопців, та кого заманеться. Слухай, слухай, — сказав він, підіймаючи руку, — я не дозволив би втягти себе в такі справи. Мене самого мало не продали, коли я був малим хлопчиком, — ці гади обплутали всю Україну, чи, принаймні, раніше їх там дуже багато було, на кожному розі чи залізничній станції, і я можу тобі сказати: якщо ти молодий і в житті тобі не щастить, то це можна сприйняти як нормальний вихід. Нормальний на вигляд чоловік обіцяє влаштувати тебе на роботу в лондонському ресторані або десь там, купує тобі квиток на літак і паспорт — ха-ха! Минає кілька днів, і ти прокидаєшся з руками в кайданах у якомусь підвалі. Я ніколи в такі справи не втягувався. Це неправильно. Але так буває. І коли картина вислизнула з моїх і Горстових рук — хто знає, як там нею торгують? Вона потрапляє то до однієї групи, то до іншої. Я запевняю, — він підняв указівного пальця, — твоя картина не зникне, потрапивши до колекції якогось олігарха, що захоплюється мистецтвом. Надто вона знаменита. Ніхто не схоче купити її. Що він із нею робитиме? Нічого. Хіба що копи її знайдуть, а вони ще не знайшли, ми це знаємо.

— Я хочу, щоб копи її знайшли.

— Ну, ти мислиш шляхетно. — Борис енергійно потер ніс. — Але я поки що знаю тільки те, що вона випливе на поверхню, і то в досить вузькому колі. А Віктор Вишня мій великий друг і багато чим мені завдячує. Тому збадьорись! — сказав він, схопивши мене за руку. — Не будь таким блідим і хворим! І ми скоро знову про це поговоримо, я обіцяю.

Стоячи під вуличним ліхтарем, де висадив мене Борис («Не можу підвезти тебе додому! Я запізнююсь! Мене вже чекають!»), я був такий приголомшений, що мусив роззирнутися навкруги, аби зрозуміти, де я є, — пінястий сірий фасад Елвін-корту, мертвотна недоумкуватість бароко, освітлені прожектором кам’яні стіни, різдвяні прикраси над дверима ресторану Петросяна розбудили глибокий гонг у моїй пам’яті: грудень, моя мати в присипаному снігом капелюсі, «зачекай, малий, зараз я збігаю за ріг вулиці й куплю круасанів нам на сніданок»…

Я так зосередився на собі, що чоловік, який швидко вийшов із-за рогу вулиці, врізався просто в мене:

— Обережніше!

— Пробачте, — сказав я, струснувшись.

Хоч наше зіткнення було провиною того чоловіка, який надто гучно реготав і базікав по мобілці, щоб дивитися, куди він іде, кілька людей на хіднику подивилися на мене з осудом. Засапаний і збентежений, я спробував прикинути, що мені робити. Я міг сісти на метро й поїхати до Гобі, якби мені хотілося їхати на метро, але помешкання Кітсі було ближче. Вона та її співмешканки Франсі й Ем у такий час мали бути десь на своєму дівочому вечорі (як я знав із досвіду, писати їй есемески або телефонувати було марно; вони зазвичай ішли в кіно), але в мене був ключ, і я міг увійти до її кімнати, чогось випити й полежати, поки чекатиму, коли вона повернеться додому.

Погода прояснилася, морозний місяць виглядав крізь прогалину в грозових хмарах, і я знову пішов на схід, раз у раз зупиняючись і намагаючись зупинити таксі. Я не мав звички заходити до Кітсі, спершу не зателефонувавши, головним чином тому, що мені не дуже подобалися її співмешканки, і це почуття в нас із ними було взаємним. Та попри Франсі та Ем і наші натягнуті жарти на кухні, помешкання Кітсі було одним із тих небагатьох місць у Нью-Йорку, де я почувався в цілковитій безпеці. Ніхто не знав, де мене шукати, коли я в Кітсі. Там було постійне відчуття тимчасовості. Вона не тримала там багато одягу й користувалася переважно тим, що було у валізі, яка лежала на полиці в ногах її ліжка. І з незбагненних причин мені подобалася порожня, заспокійлива анонімність цієї квартири, яка була весело, але негусто декорована килимками з абстрактним візерунком, обставлена модерними меблями з недорогої дизайнерської крамниці. Ліжко вона мала зручне, з добрим світлом для читання, був у неї також телевізор із великим плазмовим екраном, тож ми могли лежати в ліжку й дивитися кіно, якщо мали такий настрій; а холодильник із неіржавкої сталі був завжди напхом напханий дівчачою їжею: хумусом та оливками, тортами й шампанським, великою кількістю замовлених на винос ідіотських вегетаріанських салатів і півдесятком видів морозива.