— Геть звідси! — розгнівано сказав він жінкам, які з’явилися в дверях разом із холодним темноволосим здоровилом і двійком старшокласників із каламутними поглядами, які мали не більш як по шістнадцять років, а що всі вони стояли нерухомо, витріщивши очі, то Горст загорлав: — Повертайтеся на кухню! Ульріко, — звернувся він до білявої жінки, — halt sie zurück[169].

Гобелен заворушився. За ним пролунали сонні голоси загорнутих у простирадла постатей:

— Eh? Was is los?[170]

— Ruhe, schlaft weiter[171], — гукнула білявка, а потім обернулася до Горста й швидко заговорила німецькою мовою.

Позіхи, стогін, трохи далі сіла одна обгорнута простирадлом постать, пролунало захміліле американське скиглення:

— Гей, Клаусе! Що вона каже?

— Заткнись, бебі, і лягай далі schlafen.

Борис узяв своє пальто й став натягувати його на плечі.

— Поттере, — сказав він, а потім знову, коли я не відповів, із жахом дивлячись на підлогу, де хлопець булькотів, замість нормально дихати: — Поттере. — Він схопив мене за руку. — Тікаймо звідси. Швидше.

— Атож, пробачте мені. Ми поговоримо згодом. Scheisse[172], — з жалем промовив Горст, трясучи хлопця за розм’якле плече, зазвичай батьки таким непереконливо грізним тоном сваряться на дитину. — Dummer Wichser! Dummkopf![173] Скільки він прийняв, Ньяле? — запитав він у здоровила, який знову з’явився в дверях і дивився на все критичним поглядом.

— Звідки мені в хера знати? — запитав ірландець, несхвально повівши головою.

— Ходімо, Поттере, — сказав Борис, схопивши мене за руку.

Горст притулив вухо хлопцеві до грудей, а білявка, повернувшись, опустилася навколішки й намагалася з’ясувати, чи він дихає.

Поки вони схвильовано радилися німецькою, більше шуму та руху виникло за ам’єнським гобеленом, який несподівано випнувся назовні: зів’ялі квіти, fête shampêtre[174], щедрі німфи розважаються серед троянд і фонтанів. Я дивився на сатира, який лукаво підглядав за ними, ховаючись за деревом, коли несподівано щось ухопило мене за ногу, і я рвучко відхилився назад, тоді як знизу висунулася рука й потягла мене за штанину. З підлоги один із брудних згортків — розпухле червоне обличчя ледве визирало з-за гобелена — запитав мене сонним галантним голосом:

— Він маркграф, мій любий, ти цього не знав?

Я звільнив свою штанину й відступив назад. Хлопець на підлозі трохи хитав головою й видавав такі звуки, ніби захлинається водою і йде на дно.

— Поттере. — Борис схопив моє пальто й практично пхав його мені в обличчя. — Ходімо! Ходімо швидше! Чао! — крикнув він на кухню, підсмикнувши підборіддя (гарненька чорна голівка з’явилась у дверях, помахала ручкою, «бувай, Борисе, бувай!»), виштовхав мене з кімнати й пірнув у двері слідом за мною.

— Чао, Горсте, — сказав він, приклавши долоню до вуха, мовляв, зідзвонимося.

— Tschau, Борисе! Пробач мені, що так вийшло! Незабаром поговоримо. Підіймай, — сказав Горст, коли ірландець підійшов і витяг із-під хлопця його другу руку.

Разом вони підняли його (ноги в нього обм’якли й волочилися по підлозі) і потягли серед загальної метушні у двері — обидва підлітки стривожено відсахнулися назад, — через освітлений прямокутник дверей до наступної кімнати, де Борисова чорнявка набирала чогось у шприц із маленької скляної пляшечки.

У ліфті нас несподівано накрило тишею: скрегіт трибів, поскрипування підйомних блоків.

Погода надворі прояснилася.

— Ходімо, — сказав мені Борис, нервово дивлячись угору по вулиці й діставши з кишені мобілку, — давай тут перейдемо через вулицю.

— Ти що, — запитав я (ми могли встигнути на зелене світло, якби поспішили), — збираєшся зателефонувати 911?

— Ні, — неуважно відповів Борис, витираючи носа й озираючись навколо. — Я не хочу стояти тут, чекаючи машину, тому телефоную йому, щоб він підібрав нас на протилежному боці парку. Пройдемо крізь нього. Іноді деякі з тих дітлахів не знають міри з дозами, — сказав він, коли побачив, як я стривожено озираюся на таунгаус. — Не турбуйся. Він оговтається.

— Але було не схоже, що він оговтається.

— Ні, він дихав, а Горст має наркан. Це швидко приведе його в норму. Мов чарами, ти коли-небудь це бачив? Відразу тобі прояснюється в голові. Почуваєшся як гівно, але живий.

— Йому треба було б викликати «швидку допомогу».

— Навіщо? — розважливо промовив Борис. — Чим могли б йому допомогти люди зі «швидкої допомоги»? Вони дали б йому наркан. Горст може дати його швидше. Він, звичайно, заблює себе й почуватиметься так, ніби йому розкололи голову сокирою, але краще це, аніж «швидка допомога», БУМ! — і йому розпорюють сорочку, обличчя затуляють маскою, ляскають по щоках, щоб він повернувся до тями, кличуть представників закону, усі поводяться з ним брутально й осудливо — повір мені, наркан засіб дуже сильний, коли ти оговтаєшся від нього, тобі буде дуже зле й без лікарні, без яскравого світла й людей, які дивитимуться на тебе дуже несхвальними та ворожими поглядами, називаючи тебе лайном, наркоманом, передозником, вони ставитимуться до тебе з огидою і, мабуть, не дозволять тобі повернутися додому, коли схочеться, можливо, запхають тебе до психушки, соціальний працівник прийде до тебе з універсальною порадою «як годиться жити на світі», а потім, можливо, тобі ще й доведеться посидіти й погомоніти з копами. Стривай-но хвилинку, — сказав він і заговорив по телефону українською мовою.

Темрява. Під туманним вінцем ліхтарів паркові лави блищали від дощової води, ляп, ляп, ляп, дерева стояли мокрі й огорнуті густою пітьмою. Мокрі стежки були вкриті грубим шаром листя, поодинокі працівники офісів поспішали додому. Борис — із похиленою головою, запхавши руки в кишені, дивлячись у землю, — відключив свій телефон і щось шепотів самому собі.

— Пробач, що ти там бурмочеш? — запитав я, подивившись на нього скоса.

Борис стиснув губи, похитав головою.

— Ох вона й сучка, ця Ульріка, — похмуро промовив він. — Це вона відчинила нам двері.

Я витер брови. Я нервував і почувався хворим, мене кинуло в холодний піт.

— Звідки ти знаєш цих людей?

Борис стенув плечима.

— Горста? — запитав він, копнувши товстий шар листя. — Ми знаємо один одного вже багато років. Він познайомив мене з Міріам — я дуже вдячний йому за це.

— А оті?

— Про кого ти?

— Про того, який на підлозі лежав.

— Про того? Який упав? — Борис зробив давно відому мені гримасу «хто його зна?». — Вони подбають про нього. Не турбуйся. Таке буває. Але завжди закінчується нормально, — сказав він дуже серйозним тоном. — Бо послухай, послухай, — сказав він, штурхнувши мене в бік ліктем. — Ці діти весь час крутяться коло Горста, вони весь час змінюються, постійно нові люди — студенти, старшокласники. Здебільшого з багатих родин, із трастовими фондами, вони нерідко приносять картину чи ще який витвір мистецтва, яку поцупили, либонь, удома. Вони знають, що слід приходити до нього. Тому що, — Борис похитав головою, щоб струсити волосся з очей, — Горст сам, коли був малим — давно вже, у вісімдесятих, — рік або два ходив до однієї з таких елітних шкіл для хлопчиків, де тебе примушують ходити в піджачку. Та школа недалеко звідси. Він показав мені її одного разу, коли ми їхали в таксі. Хай там як, — він шморгнув носом, — а хлопець на підлозі не якийсь там волоцюга з вулиці. І вони не дозволять, аби з ним щось сталося. Сподіваймося, для нього це буде наукою. Для багатьох із них так і є. Його більше ніколи не нудитиме так, як після цієї дози наркану. До того ж Кенді медсестра, й вона догляне його, коли він цього потребуватиме. Я говорю про брюнеточку, — сказав він, знову штурхнувши мене під ребра, коли я нічого не відповів. — Ти її бачив? — Він пирснув. — Ну ця… — Він нахилився й черкнув пальцями над коліньми, щоб показати висоту її чобіт. — Вона неймовірна. Боже, чого я тільки не дав би, щоб відбити її в Ньяла, ірландця, якби тільки міг. Якось ми вибралися на Коні-Айленд лише вдвох, і в мене ще ніколи не було такого класного дня. Вона любить плести светри, ти уявляєш? — сказав він, лукаво поглянувши на мене куточком ока. — Подивись на цю жінку — чи спаде тобі на думку, що їй подобається плести светри? Але їй подобається! Запропонувала сплести один і для мене. І цілком серйозно! «Борисе, я сплету тобі светр будь-коли, якщо захочеш. Скажи мені лише, якого кольору ти б хотів, і я це зроблю!»

169

Жени їх усіх геть! (нім.)

170

Е? Що там діється? (нім.)

171

Спокійно, спіть собі далі (нім.).

172

Лайно (нім.).

173

Тупоголовий виродок! Йолоп! (нім.)

174

Свято на природі (фр.).