Я слухняно встав і обминув стіл, щоб підійти до неї. Я знав цю картину, вона була однією з найпривабливіших грозових гравюр сухою голкою в Морґанівському музеї, а ще її називали «Картиною ста гульденів»: як розповідала легенда, сам Рембрандт запропонував таку ціну, щоб викупити її назад.

— Він такий особливий, Рембрандт. Навіть у своїх релігійних темах — складається враження, що святі приходили позувати йому за свого життя. Ось поглянь на цих двох святих Петрів, — вона показала на власну маленьку картину, виконану пером і чорнилом, що висіла в неї на стіні, — цілком різні праці, між ними стільки років, але чоловік це той самий тілом і душею, ти можеш упізнати його серед багатьох інших чоловіків, ти згоден? Голова з великою лисиною. Те саме обличчя, чесне, добропорядне. Доброта всюди написана на ньому, проте можна помітити також відтінок тривоги й неспокою. Ледь помітну тінь зрадника.

Хоч вона досі гортала каталог, я зловив себе на тому, що роздивляюся фотографію у срібній рамці Енді та його батька, що стояла біля нас на столі. Знімок був зроблений звичайною «мильницею», але жоден майстер голландського живопису не зміг би майстерніше створити композицію загрози, тимчасовості й фатуму. Енді й містер Барбур були зняті на чорному тлі, освітленому свічками в закріплених на стіні свічниках, містер Барбур тримав руку на моделі корабля. Ефект не міг би бути більш алегоричним, більш погрозливим, навіть якби він тримав руку на черепі. Угорі замість піскового годинника, який так полюбляли зображувати художники голландського бароко, — різко окреслений, злегка зловісний циферблат із римськими цифрами. Чорні стрілки: п’ять хвилин до дванадцятої. Час збігає.

— Мамо, — це був Платт, що увійшов до кімнати й завмер, побачивши мене.

— Не обов’язково стукати у двері, мій любий, — сказала місіс Барбур, не підіймаючи погляду від свого каталогу. — Я тобі завжди рада.

— Я… — Платт витріщився на мене. — Кітсі. — Він здавався схвильованим і засунув руки до хутряних кишень своєї польової куртки. — Вона затримується, — сказав він матері.

Місіс Барбур, схоже, була здивована.

— О, — сказала вона.

Вони подивились одне на одного, і щось невисловлене й неясне, здавалося, проскочило між ними.

— Затримується? — запитав я люб’язним тоном, переводячи між ними погляд. — Де затримується?

Відповіді я не одержав. Платт, прикипівши поглядом до своєї матері, розкрив рота й хотів щось сказати, але відразу його й закрив. Місіс Барбур обережно відсунула каталог убік і сказала, не дивлячись на мене:

— Я думаю, вона сьогодні пішла грати в гольф.

— Справді? — сказав я, дещо здивований. — У таку погоду?

— Там багато заторів, — втрутився Платт, поглянувши на матір. — Вона застрягла. На автостраді відбувається казна-що. Вона зателефонувала Форрестові, — сказав він, обертаючись до мене, — і вони погодилися відкласти вечерю на пізніше.

— Можливо, — сказала місіс Барбур замислено, після паузи, — можливо, ви з Тео підете десь вип’єте? Так, — рішуче сказала вона, звертаючись до Платта, ніби справу було вже залагоджено, згорнувши руки. — Я думаю, це чудова ідея. Ви обидва вийдете з дому й трохи вип’єте. А ти, — сказала вона, з усмішкою обернувшись до мене. — Ти справжній янгол. Дуже тобі дякую за каталог, — сказала вона й потяглася, щоб потиснути мені руку. — Для мене це найприємніший подарунок у світі.

— Але…

— Що?

— Хіба вона не зайде сюди, щоб освіжитися? — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.

— Тобто?

Обоє вони дивилися на мене.

— Якщо вона грала в гольф, то хіба їй не треба принаймні перевдягтися? Не піде ж вона на вечерю до Форрестів у спортивному костюмі? — Я переводив погляд із неї на нього, а коли жоден із них не відповів, сказав: — Я не проти почекати її тут.

Місіс Барбур замислено стисла губи з важким поглядом — і тут я раптом зрозумів. Вона стомилася. Вона не мала найменшого бажання сидіти тут і розважати мене, але була надто чемна, щоб сказати мені це.

— А втім, — сказав я, підводячись на ноги й трохи збентежившись. — Час уже пізній, і я не проти випити коктейль.

Саме тоді в моїй кишені голосно задзеленчав телефон, який мовчав цілий день: надійшло повідомлення. Незграбно — я був такий виснажений, що ледве пам’ятав, де в мене кишеня, — я став навпомацки шукати його. І справді, це була Кітсі, послання якої супроводжувалося купою емоційних значків: Привіт, любчику Запізнююсь на годину! !!! Сподіваюсь я встигаю зупинити тебе! Форрест і Селія відкладуть вечерю, зустрінемося там о дев’ятій, кохаю тебе до безтями! Кітс .

Минуло днів п’ять або шість, а я так і не оговтався від тієї розмови з Борисом — почасти тому, що був заклопотаний із клієнтами, відвідав кілька аукціонів, маєтків, що продавались, а почасти через тяжкі для мене події, у яких я майже щовечора мусив брати участь разом із Кітсі: святкові вечірки, офіційна вечеря, «Пеллеас і Мелізанда» в Метрополітен-опері, підводився з ліжка щоранку о шостій і лягав спати вже після півночі, одного вечора був на ногах до другої ночі, не мав ані хвилини для себе, навіть гірше — не мав ані хвилини, щоб побути наодинці з нею; це зазвичай доводило мене до божевілля, але за тих обставин я перебував у такому пригніченому й розбитому стані, що не мав ані часу, ані сили бодай замислитися про щось.

Цілий тиждень я чекав вівторка, коли Кітсі мала звичай зустрічатися з подругами, — не тому, що не хотів її бачити, а тому, що Гобі також мав намір піти до когось на вечерю, і я мав надію залишитися на самоті з собою, повечеряти якимись залишками з холодильника й лягти спати рано. Та коли вже настав час зачиняти крамницю о сьомій вечора, я мусив іще прийняти покупця. Один декоратор несподівано виявив інтерес до дорогого, немодного олов’яного посуду, який припадав пилюкою на складі ще від часів Велті. Я не дуже тямив в олов’яному посуді й став шукати відповідну статтю в номерах журналу «Антикваріат», коли Борис стрімко піднявся сходами й забарабанив у скляні двері, які я менш ніж п’ять хвилин тому зачинив для покупців. Надворі була справжня злива, і в плащі Бориса годі було впізнати, але його характерний стук у двері я пам’ятав від давніх часів, коли він обминав дім мого батька, заходив у патіо й гримав у двері, щоб я впустив його досередини.

Він пірнув у двері та обтрусився так енергійно, що вода потекла з нього потоками.

— Не хочеш прокататися зі мною до передмістя? — запитав він без вступу.

— Я зайнятий.

— Справді? — запитав він, і в його голосі пролунали і приязнь, і роздратування, й очевидна дитяча образа.

Я обернувся від полиці з книжками.

— І ти не хочеш запитати мене, чому я тебе кличу? Думаю, ти захотів би поїхати.

— Це куди — до передмістя?

— Я хочу поговорити з деякими людьми.

— Поговорити про що?

— Так, — сказав він весело, висякавшись і витерши носа. — Про те саме. Тобі не обов’язково туди їхати, я хотів узяти свого приятеля Толю, але подумав, що з певних причин було б добре, якби ти також захотів бути там. Привіт, Попчику, — сказав він собаці, який приплентався, щоб привітатися. — Я теж радий бачити тебе. Він любить бекон, — сказав він мені, почухавши Попчика за вухами й потершись носом об Попчикову шию. — Ти коли-небудь готуєш бекон для нього? А ще йому подобається хліб, умочений у жир.

— Поговорити з ким? Хто він такий?

Борис відкинув з обличчя волосся.

— Один мій знайомий. Звуть його Горст. Давній друг Міріам. Він також погорів на цій оборудці — чесно кажучи, я не вірю, що він зможе нам допомогти, але Міріам сказала, що не бачить шкоди в тому, щоб поговорити з ним. І я думаю, можливо, вона має в цьому рацію.