Ми з Кітсі домовилися зустрітися в помешканні її матері за чверть до восьмої, перш ніж поїхати до Лонгстрітів, але я приїхав трохи раніше, почасти тому, що мені хотілося побути з нею наодинці, перш ніж ми поїдемо вечеряти, а почасти тому, що я мав подарунок для місіс Барбур — рідкісний виставковий каталог, який знайшов у Гобі після розпродажу чийогось майна: «Графіка в добу Рембрандта».

— Ні, ні, — сказала Етта, коли я зайшов до кухні й попросив її постукати у двері місіс Барбур для мене, — вона вже на ногах. Я віднесла їй чай менш як п’ятнадцять хвилин тому.

З’ясувалося, що «бути на ногах» для місіс Барбур означало ходити в піжамі та погризених цуценятами пантофлях, накрившись чимось подібним до оперної накидки.

— О Тео, — сказала вона, і її обличчя відкрилося мені зворушливою, безпорадною негарністю, яка нагадала мені Енді в тих рідкісних ситуаціях, коли він був справді чимось задоволений (наприклад, одержав посилку з 22-міліметровими лінзами «Наґлер» для свого телескопа або випадково відкрив порносайт «Рольових ігор наживо», де грудасті дівчата вимахували мечами й віддавалися лицарям, чаклунам та іншим). — Мій любий, який же ти хороший хлопець!

— Ви не маєте такого каталогу, я сподіваюся?

— Ні, — відповіла вона, гортаючи його в захваті, — і я така тобі вдячна! Ти мені не повіриш, але я бачила цю виставку в Бостоні, коли навчалася в коледжі.

— Чудова, певно, була виставка, — сказав я, сідаючи в крісло.

Я почувався значно краще, як не міг навіть уявити собі годину тому. Хворий через втрату картини, замучений головним болем, з розпачем думаючи про вечерю в Лонгстрітів, про те, як, у біса, я зможу витримати цілий вечір із гарячими крабами й Форрестом, який викладатиме свої погляди на економіку, хоч мені хотілося лише виштовхати з голови свої мізки, — я спробував зателефонувати Кітсі й попрохати її послатися на те, що ми обоє захворіли, тоді ми змогли б уникнути запросин і провести вечір у її помешканні в ліжку. Але — як це часто, на жаль, траплялося, коли Кітсі мала вихідний, — мої дзвінки залишалися без відповіді, мої повідомлення та мейли залишалися без відповіді, мої послання перекидалися на голосову пошту. «Мені треба купити новий телефон, — роздратовано сказала вона, коли я поскаржився на недоступність зв’язку, що траплялося надто часто, — щось із ним не гаразд». Та хоч я не раз умовляв її, коли ми йшли вулицею, зазирнути до крамниці «Еппл» і купити новий телефон, вона завжди знаходила причину відмовитися: надто довга черга, вона надто поспішає, бо їй треба десь бути, немає настрою, хочеться їсти, пити, в туалет, чи не можна це зробити іншим разом?

Сидячи на краєчку ліжка з заплющеними очима, роздратований тим, що не можу додзвонитися до неї (а я ніколи не міг до неї додзвонитися, коли справді цього потребував), я подумав, чи не зателефонувати мені Форрестові й сказати йому, що я хворий. Та хоч я й почувався препогано, я хотів побачитися з нею, навіть якщо бачитиму її лише через стіл за вечерею, серед людей, які мені не подобаються. Тож я примусив себе вилізти з ліжка й попрямувати до передмістя, а щоб пережити найжахливішу частину вечора, ковтнув кілька пігулок, які в минулому були для мене слабкою дозою опіатів. Та хоч мені й не пощастило позбутися головного болю, вони повернули мені напрочуд добрий настрій. Я не почувався так добре вже кілька місяців.

— Вас із Кітсі запрошено на вечерю сьогодні? — запитала місіс Барбур, яка досі щасливо гортала каталог, що його я приніс. — До Форреста Лонгстріта?

— Атож.

— Він навчався в одному класі з тобою та Енді, так?

— Так, він із нами навчався.

— Він був одним із тих хлопців, що поводилися так жахливо?

— Ну, знаєте. — Ейфорія зробила мене великодушним. — Не зовсім так. — Форрест був надто тупий («Сер, а дерева — це також рослини?») і мав надто уповільнені реакції, щоб переслідувати мене й Енді систематично і винахідливо. — Але ви маєте рацію, він належав до тієї групи, до якої, як вам відомо, входили Темпл, і Тарп, і Кавано, і Шеффернан.

— Атож. Темпл. Звичайно, я пам’ятаю його. І Кейбла також.

— Справді? — запитав я, трохи здивований.

— От він справді пішов поганою стежкою, — сказала вона, не відриваючи погляду від каталогу. — Жив на позички… не міг утриматися на жодній роботі і, я чула, мав певні проблеми з законом. Підробив кілька чеків, і його мати доклала неабияких зусиль, щоб умовити людей не подавати на нього в суд. А Він Темпл, — сказала вона, піднявши голову, перш ніж я встиг пояснити їй, що Кейбл насправді не мав стосунку до тієї агресивної компанії. — Це ж він ударив Енді головою об стіну в душовій.

— Так, то був він.

Щодо душів, то я більше пам’ятав не те, як Енді вдарився головою об плитку й отримав струс мозку, а те, як Шеффернан і Кавано повалили мене на підлогу й намагалися запхати мені в задній прохід балончик із дезодорантом.

Місіс Барбур — акуратно закутана у свою накидку, на колінах шаль, ніби вона їхала на санчатах на різдвяне свято, — досі гортала каталог:

— А ти знаєш, що сказав той малий Темпл?

— Перепрошую?

— Я про Темпла. — Вона не відривала погляду від каталогу. Її голос лунав весело, наче вона розмовляла з незнайомцем на коктейльній вечірці. — Як він пояснив свій учинок, коли його запитали, чому він так ударив Енді, що той знепритомнів?

— Ні, не знаю.

— Він сказав: «Бо цей малий діє мені на нерви». Тепер він, кажуть, адвокат, і, сподіваюся, в залі суду він краще вміє стримувати свій темперамент.

— Він був не найгіршим із них, — сказав я після млявої паузи. — Однозначно. Щодо Кавано і Шеффернана…

— Його мати навіть не слухала. Писала якісь есемески на своїй мобілці. Переговори з важливим клієнтом.

Я подивився на манжету своєї сорочки. Я взяв собі за звичку після роботи перевдягатися — якщо наркотичні роки чогось мене й навчили (не кажучи вже про ті роки, коли я шахраював з антикваріатом), то це того, що випрасуваною сорочкою і щойно вичищеним костюмом можна прикрити чимало гріхів, — але від пігулок морфіну я захмелів і втратив пильність, блукаючи по своїй спальні й підспівуючи Елліоту Сміту[164], поки вдягався… «світло сонця… днями тримало мене в полоні»… і тепер помітив, що одна з моїх манжет погано застебнута. Більше того, запонки, які я дібрав, були різного кольору: одна пурпурова, друга — синя.

— Ми могли б тоді подати до суду, — розсіяно промовила місіс Барбур. — Не знаю, чому ми цього не зробили. Ченс сказав, що це зробить життя Енді в школі ще нестерпнішим.

— Ну… — Я ніяк не міг застебнути манжету правильно. Може, мені вдасться це зробити в таксі. — Та історія з душовими була цілком на совісті Шеффернана.

— Атож, так сказали й Енді, й Темпл, але щодо удару і струсу мозку, то тут не було сумніву…

— Шеффернан був підлий мерзотник. Він штовхнув Енді на Темпла — а коли почалася бійка, вони з Кавано та іншими хлопцями були вже на протилежному боці роздягальні й реготали до сліз.

— Я про це нічого не знаю, але Девід… — Девідом звали Шеффернана, — не був схожий на інших, завжди досконало приємний, чемний, він часто приходив до нас і завжди запрошував Енді до себе. Ти ж бо знаєш, як було з іншими дітьми, з їхніми днями народження…

— Атож, але Шеффернан завжди мав зуб на Енді. Бо Шеффернанова мати, можна сказати, запихала Енді йому в горлянку. Примушувала його запрошувати Енді до себе, примушувала приходити сюди.

Місіс Барбур зітхнула й поставила свою чашку. Чай був із жасмином; я чув, як він пахне, з місця, де сидів.

— Не випадає сумніватися, що ти знав Енді краще, ніж я, — несподівано сказала вона, підтягуючи до шиї вишитий комір накидки. — Я ніколи не розуміла його як слід, хоч він і був моєю улюбленою дитиною. Даремно я докладала стількох зусиль, щоб переробити його на когось іншого. Безперечно, ти вмів сприймати його таким, яким він був, далеко краще, ніж його батько, чи я, чи, Бог свідок, його брат. Поглянь-но, — сказала вона тим самим тоном, порушивши досить прохолодну тишу, що запала після нашого обміну репліками про Енді. Вона досі гортала каталог. — Це святий Петро. Не дозволяє дітям підійти до Христа.

164

Елліот Сміт (1969–2003) — американський композитор і виконавець.