Кілька разів я, звичайно, давав маху — несподівано провалювався туди, де все у мене вислизало з-під контролю на кілька моторошних секунд, так буває, коли ноги роз’їжджаються на слизькому містку, і я бачив, як негарно і швидко можуть розвалитися мої справи. Тут ішлося не про гроші — ішлося про безконтрольне зростання доз, коли я забував про те, що продав якісь товари, або забував послати чеки, коли Гобі дивився на мене дивним поглядом, якщо я перебирав дозу й спускався до нього весь осклілий, відсторонений. Вечеря, клієнти… пробачте, ви мені щось сказали? Ні, я лише трохи стомився, мабуть, підчепив якусь хворобу, мабуть, сьогодні ляжу спати раніше, люди. Я успадкував світлі очі матері, і через це без темних окулярів на виставках у галереях було неможливо приховати звужені зіниці — щоправда, ніхто в оточенні Гобі, здавалося, цього не помічав, за винятком (іноді) кількох молодших геїв: «А ти поганий хлопець», — прошепотів мені на вухо на офіційній вечері культурист, друг нашого клієнта, пильно подивившись на мене. Я ненавидів ходити у фінансовий відділ до одного з аукціонних будинків, бо один із тамтешніх працівників — старший чоловік, британець, сам наркоман — увесь час липнув до мене. Звичайно, такі пригоди траплялися в мене і з жінками: одна з дівчат, із якою я тепер спав, модна стажерка, зустрілася мені на перегонах маленьких собак на Вашингтон-сквер, куди я прийшов із Попчиком, ми посиділи поряд із нею лише тридцять секунд у парку на лаві, й обом стало очевидно, що ми поділяємо те саме захоплення. Та коли справи виходили в мене з-під контролю, я відступав і кілька разів навіть зав’язував, найдовше — на півтора місяця. Не кожен на це спроможний, переконував я себе. Це лише справа дисципліни. Але на цей час, коли мені виповнилося двадцять шість, я був за останні три роки чистим лише максимум три дні поспіль.

Я вже обміркував, як мені зав’язати, коли захочеться; круто все змінити, семиденний розклад, ковтати багато лопераміду, плюс магній та амінокислоти у вільній формі, щоб відновити мої спалені нейромедіатори; білковий порошок, електролітний порошок, мелатонін (і травичку) для сну, а також різні трав’яні суміші та настійки, за які моя стажерка ручилася головою, — з кореня локриці й молочного будяка, хмелю, олії чорного кмину, кореня валер’яни й витягу шоломниці. Я вже наготував і торбину, наповнену в супермаркеті здорового харчування всім тим, чого потребував, яка зберігалася в моїй коморі вже півтора року. Я ні до чого там не торкався, крім травички, яку давно скурив. Проблема була в тому (як я не раз переконувався), що коли через тридцять шість годин твоє тіло збунтується й ти побачиш, як тягнеться перед тобою твоє життя без наркотиків, наче тюремний коридор, тобі буде потрібна справді сильна причина, щоб і далі рухатись у темряву замість того, щоб повернутися на розкішну перину, з якої ти так по-дурному зісковзнув.

Того вечора, коли я повернувся від Барбурів, я ковтнув пігулку морфію тривалої дії — таким був мій звичай, коли я повертався додому в стані каяття і з почуттями, які мусив виправити: доза була маленька, менша ніж половина тієї, якої я потребував, аби щось відчути, вона лише мала на меті придушити сп’яніння, щоб я не був надто збуджений і зміг заснути. Наступного ранку, втративши мужність (бо зазвичай, прокидаючись хворим на цьому етапі свого плану прощання з наркотиками, я дуже швидко втрачав рішучість), я розкришив тридцять, а потім і шістдесят міліграмів роксикодону на мармуровій поверхні свого нічного столика, вдихнув цей порошок через обрізану соломинку, потім, не бажаючи змітати рештки від таблеток (вони все-таки коштували не менш як дві тисячі доларів), підвівся, одягся, промив собі ніс спреєм солоної води і, прихопивши ще кілька морфієвих пігулок довготривалої дії на випадок, якщо «ломка» — так називав цей процес Джером — надто мучитиме мене, запхав до кишені бляшанку з-під тютюну «Пух малинівки» й о шостій ранку, перш ніж прокинувся Гобі, зловив таксі до сховища.

Сховище, відчинене цілодобово, нагадувало поховальний комплекс майя, за винятком клерка з порожнім поглядом, який дивився телевізор за приймальним столом. Я нервово рушив до ліфтів. Я приходив сюди лише тричі за сім років, завжди опанований страхом, і ніколи не наважувався піднятися до своєї криївки, а лише швидко пірнав у вестибюль, щоб заплатити за зберігання готівкою: одразу за два роки, вносити більше законом не дозволялося.

Вантажний ліфт можна було запустити в дію лише карткою-ключем, яку, на щастя, я здогадався взяти з собою. На жаль, вона погано спрацьовувала, і протягом кількох хвилин, сподіваючись, що клерк за приймальним столом перебуває в глибокій відключці й нічого не помітить, я стояв у відкритому ліфті, знову й знову вкладаючи картку в паз, аж поки сталеві двері заскрипіли й зачинилися. Нервуючи й відчуваючи, що за мною стежать, докладаючи всіх зусиль, щоб відвернути обличчя від своєї тіні, яка похитувалася, наче п’яна, на моніторі, я доїхав до восьмого поверху, 8D 8E 8F 8G, шлакобетонні стіни й ряди безликих дверей, наче якась набірна вічність, де панує лише бежевий колір і де пилюка не осяде впродовж віків.

8R, два ключі й цифрова комбінація для відімкнення замка 7522, останні чотири цифри Борисового телефону в Лас-Веґасі. Двері моєї криївки заскрипіли металевим скреготом, і я побачив перед собою сумку з «Параґон Спортинг Ґудз» — так і звисала з неї етикетка від намету «Королівське шатро», $43.99, біла й новенька, як і тоді, коли я її купив, вісім років тому. І хоч куточок наволочки, який стримів із сумки, добряче шарахнув мене електричним струмом, так ніби хтось притулив до скроні електричний дріт, більш, ніж будь-що інше, мене вразив сморід, бо пластиковий прогумований дух маскувальної стрічки став нестерпним від перебування в такому малому й закритому просторі; про цей емоційно насичений сморід я не пам’ятав і не думав багато років, цей гострий запах полівінілу відкинув мене в дитинство та в мою спальню у Веґасі: хімікати і новий килим, коли я засинав і прокидався щоранку з картиною, приліпленою до ліжка, і з тим самим липучим запахом у ніздрях. Я не розгортав картину роками; щоб розгорнути її, мені знадобилося б хвилин десять або п’ятнадцять працювати спеціальним ножем, та коли я стояв там, опанований почуттями (усе крутилося й плуталося в моїй уяві, як тоді, коли я прокинувся й, ідучи уві сні, опинився у дверях Піппиної кімнати і не знав, що я тоді думав і що хотів зробити), на мене раптом навалилося дике бажання, майже екстаз: бо знову мати свою картину на відстані простягнутої руки після такого тривалого часу означало опинитися на краю небезпечної роззявленої безодні, про існування якої я навіть не знав. У півтемряві муміфікований згорток, принаймні його видима частина, здавався неприкаяним, жалюгідним, можна сказати, живим предметом, не так схожим на неживий об’єкт, як на якесь бідолашне створіння, зв’язане й безпорадне в темряві, — неспроможне кричати, воно мріяло про порятунок. Я не перебував так близько до картини, відколи мені було п’ятнадцять років, і на мить мені здалося, що зараз я схоплю її під руку й піду звідси геть із нею. Але я відчував, як сичать позаду мене камери спостереження, і швидким спазматичним рухом я вкинув свою бляшанку з малинівкою в сумку з крамниці «Блумінгдейл», зачинив двері та обернув у них ключ. «Спочатку все ковтни, якщо ти хочеш зав’язати, — порадила мені палко сексуальна подруга Джерома Майя, — інакше твій зад потягне тебе сюди о другій ночі». Та коли я пішов звідси з легкою головою, в якій усе гуділо, наркотики були останнім у моїй свідомості. Видиво обмотаної картини, самотньої й патетичної, перевернуло в мені все догори ногами, так ніби супутниковий сигнал із минулого вибухнув у мені й стер усі інші передачі.

Хоч ті дні, коли я (іноді) утримувався від наркотиків, допомагали мені не надто збільшувати дозу, ломка погано відбилася на мені раніше, ніж я сподівався, і навіть пігулки, якими я намагався втримати свій стан у нормі, виявилися неефективними; у наступні кілька днів я геть розклеївся: мене нудило, я не переставав чхати.