— Вона на антидепресантах.

— Ти про кого? — запитав я, захоплений зненацька.

— Про Кітсі. Мама до них би й не доторкнулася.

— Ну, знаєш… — Його тихий голос мене збентежив, так ніби він питав моєї думки або хотів, щоб я втрутився в цю суперечку. — Сподіваюся, вони принесуть їй більше користі, ніж принесли мені.

Платт відкрив рота, але потім, як мені здалося, передумав казати те, що хотів.

— Думаю, вона витримає, — сказав він, напівобертаючись. — Але для неї це стало страшною несподіванкою. Кітсі була дуже близька з обома ними, ближча до Енді, аніж будь-хто з нас.

— Справді?

Я не сказав би, що в дитинстві взаємини між ними були дуже близькими, хоч Кітсі частіше, ніж брати Енді, трималася неподалік, хіба що тільки нила й дражнилася.

Платт зітхнув, дихнувши на мене перегаром джину, що мало не збив мене з ніг.

— Ага. Вона взяла академічну відпустку з Веллеслі — але навряд чи вона туди повернеться, можливо, піде навчатися до Нової школи, а може, влаштується на службу, бо після того, що сталося, їй важко буде в Массачусетсі. Вони дуже часто зустрічалися в Кембриджі — вона, звичайно, гидко себе почуває, що вона не поїхала тоді допомогти татові. Вона була в кращих стосунках із татом, аніж будь-хто, але хотіла піти на якусь вечірку, тому зателефонувала Енді й попросила, щоб він поїхав до тата замість неї… ось так було.

— Паскудство.

Я стояв приголомшений біля бару, зі щипцями для льоду в руках, із гіркотою думаючи про іншу людину, яка руйнує себе тією самою отрутою «ну чому я тоді…» і «якби ж я тільки…», що зіпсувала моє власне життя.

— Отож, — сказав Платт, наливаючи собі ще одну щедру порцію джину. — Отаке з нею коїться.

— Їй не слід себе винуватити. Це безглуздо. Одне слово, — сказав я, знервований водянистим, мертвим поглядом, який спрямував на мене Платт через вінця свого келиха, — якби вона була на тій яхті, вона втопилася б, а не він.

— Ні, вона не втопилася б, — категорично заявив Платт. — Кітс — чудова морячка. Розумні рефлекси, розумна голова на плечах іще з малого віку. Що ж до Енді, то він завжди думав про якісь свої орбітні резонанси або якусь комп’ютерну херню, яку відразу починав обробляти на своєму лептопі, коли приходив додому, будь-яка природна подія могла вибити його з колії. Цілком, мать його, типово. В усякому разі, — спокійно провадив він, ніби й не помітивши, який я вражений його словами, — вона тепер приголомшена, сам розумієш. Ти запросив би її до ресторану чи куди завгодно, мама буде в захваті.

Коли я вийшов уже після одинадцятої години, дощ припинився, вулиці блищали від води, і Кеннет, нічний швейцар (той самий важкий погляд і дух солодового лікеру, з більшим животом, але в усьому іншому такий самий, як і колись), стояв у дверях.

— Навідуйся частіше, — сказав він; те саме він говорив, коли я був зовсім маленький і моя мати приходила забирати мене вранці, коли я ночував тут в Енді, тим самим млявим голосом, можливо, лише трохи повільніше. Навіть у задимленому постапокаліптичному Мангеттені його можна було уявити біля дверей у клаптях колишньої форми, тоді як Барбури спалювали б для тепла стоси старих журналів «National Geographic», живучи на джині та крабових консервах.

Хоча смерть Енді й проникла в усі куточки вечора булькітливою отрутою, вона була надто грандіозною, щоб поміститися в голові, — хоч не менш дивним було те, якою неминучою вона здавалася, коли озирнутися назад, якою дивно передбачуваною, так ніби він страждав на якусь фатальну вроджену хворобу. Навіть коли він мав шість років і ходив спотикаючись, замріяний, астматичний, безнадійний, тінь нещастя й раннього скону нависала над його рахітичним маленьким тілом, позначивши його як особу, у якої космосом написано «вдар мене» на спині.

І було також незвично спостерігати, як його світ кульгає без нього. Як дивно, думав я, перестрибуючи через потоки води, які струменіли на хіднику, що лише кілька годин можуть усе змінити, — або, точніше, як дивно відкрити, що сучасне містить у собі такий сліпучий уламок живого минулого, ушкодженого й подряпаного, але не зруйнованого. Енді добре ставився до мене, коли я не мав іншого друга. Тепер принаймні я міг віддячити добрим ставленням до його матері та сестри. Тоді мені й на думку не спадало — хоч я це розумію тепер, — що я роками не вилазив зі свого ступору й відчуття гіркого нещастя та замкненості в собі; зрозумів, що за своїми відчуженням і трансом, інертністю й відстороненістю, за звичкою терзати власне серце я не бачив безлічі маленьких, непомітних повсякденних виявів доброти, і навіть розуміння самого цього слова доброта означало, що я піднявся від несвідомості до лікарняного усвідомлення голосів і людей, подолавши гудіння машин, що наповнювало мені мозок.

Хоч я й ковтав наркотики через день, я все одно був наркоманом, як часто нагадував мені Джером, а надто тому, що далеко не завжди дотримувався цього «через день». Нью-Йорк був наповнений усіма видами небезпек — щоденні поїздки в метро, густі юрми людей. Відчуття несподіваного вибуху ніколи не залишало мене, я завжди чекав, що зараз щось станеться, завжди стежив за такою можливістю куточком ока; люди, які збиралися в певних місцях, могли спричинити вибух такої тривоги, коли хтось перетинав мені шлях якось не так або йшов надто швидко під певним кутом, — цього було досить, щоб у мене почалася тахікардія і я впадав у паніку, яка примушувала мене, спотикаючись, бігти до найближчої лави в парку; і знеболювальні пігулки мого тата, що послаблювали мою нічну тривогу, якої я не міг позбутися якось інакше, давали мені таку щасливу полегкість, що я став приймати їх як ліки — спочатку лише на вікенди, потім після шкільних уроків, потім став провалюватися в муркітливе ефірне блаженство щоразу, коли почувався нещасливим або збудженим (а це, на жаль, траплялося зі мною часто); у ті хвилини я зробив потрясне відкриття, що крихітні пігулки, на які я спочатку не звертав уваги, бо ж вони були такі дрібненькі й здавалися малозначущими, вдесятеро сильніші, ніж вікодин і перкоцет, що їх я поглинав жменями, — маю на увазі оксиконтин 80, пігулки досить сильні, щоб убити непідготованого когось на місці, але я вже не належав до таких; і коли мій, здавалося б, нескінченний запас оральних наркотиків закінчився десь напередодні мого вісімнадцятиріччя, я мусив почати купувати їх на вулиці. Навіть дилери були вражені тими сумами, які я витрачав, по кілька тисяч доларів за кілька тижнів; Джек (попередник Джерома) знову й знову сварив мене за це навіть тоді, як сидів на смердючому м’якому стільці, з якого він керував своїм бізнесом, рахуючи мої сотні, щойно одержані з віконця касира в банку. «Та ти, брате, витрачаєш їх більше, аніж якби ними прикурював». Героїн був дешевший — по п’ятнадцять баксів за пакетик. Хоч я й не ширявся, Джек ретельно зробив для мене підрахунок на клапті обгорткового паперу — мої витрати на героїн будуть значно меншими, десь близько чотирьохсот п’ятдесяти доларів на місяць.

Але героїн я приймав лише тоді, коли мені його пропонували, — там ширнуся, там уколюся. Хоч мені він і подобався і я палко про нього мріяв, я ніколи його не купував. Бо в такому разі я ніколи б не зміг зупинитися. Натомість коли я ковтав пігулки, великі витрати були сприятливим чинником, бо вони не тільки тримали мою звичку під контролем, а й були тією переконливою причиною, яка примушувала мене щодня приходити до крамниці й продавати меблі. Це міф, що опіати нібито не дозволяють вести нормальний спосіб життя; ширятись — це одна річ, але для такого хлопця, як я, що перелякано підстрибував, коли голуби злітали вгору з хідника, що страждав від посттравматичного синдрому майже до судом і нервового паралічу, пігулки стали ключем не тільки до компетентної, а й до висококваліфікованої діяльності. Пияцтво робить людей недбалими й розм’яклими. Аби переконатися в цьому, досить подивитися на Платта Барбура, який уже о третій по обіді сидів у «Джей Джі Мелона» й жалів себе. Або, наприклад, мій батько: навіть по тому як він покинув пити, він зберіг певну неповороткість нокаутованого боксера, задзвенить телефон, спрацює кухонний таймер, а він уже підхоплюється на ноги, люди називають це пом’якшенням мізків, психічним ушкодженням від надмірного пиття, неврологічним захворюванням, яке ніколи не минає. Тому мій батько втратив спроможність мислити й не міг довго затриматися на жодній роботі. Що ж до мене — можливо, я не маю дівчини, навіть не маю друзів, які не були б наркоманами, але я працюю по дванадцять годин на день, ніщо не може вибити мене з колії, я ношу костюми від Тома Брауна, розмовляю з усмішкою з людьми, яких терпіти не можу, двічі на тиждень плаваю і граю в теніс, коли випадає нагода, намагаюся не споживати цукру та консервованої їжі. Я приємний чоловік, я всім подобаюсь, тонкий, як жердина, я не дозволяю собі жаліти себе або погано думати хоч там про що, я чудовий продавець — усі так вважають, і так добре веду бізнес, що мені не бракує тих грошей, які витрачаю на наркотики.