Я нахилився вперед, щоб придивитися краще, й у далекому кінці кімнати засвітилася лампа з паперовим абажуром у формі пагоди.

— Тео? — почув я голос місіс Барбур і побачив її — вона спиралася ліктем на подушки на безглуздо широкому ліжку. — Це ти! Аж не віриться, — сказала вона, простягаючи до мене руки. — Ти так виріс! Де ти у світі пропадав? Ти тепер у Нью-Йорку?

— Так. Повернувся сюди вже давненько. А ви маєте чудовий вигляд, — чемно додав я, хоч це й було неправдою.

— А ти! — Вона поклала обидві свої руки на мою руку. — Який ти гарний! Ти мене просто приголомшив!

Вона здавалася водночас старшою і молодшою, аніж та жінка, якою я її пам’ятав, дуже бліда, без помади, зморшки в кутиках очей, але шкіра досі біла й гладенька. Її сріблясто-біляве волосся (чи воно завжди було таким сріблястим, чи дуже посивіло?) вільно спадало на її плечі; на носі в неї стриміли окуляри-півмісяці, а вдягнена вона була в атласний стьобаний домашній жакет, заколотий велетенською діамантовою брошкою у формі сніжинки.

— І ось ти мене знаходиш тут, у ліжку, з моїм вишиванням, як стару вдову моряка, — сказала вона, показуючи на незакінчене вишите полотно на своїх колінах.

Двійко малих собачок — йоркширських тер’єрів — спали на білій кашеміровій накидці, постеленій у неї в ногах, і менший із двох, побачивши мене, підхопився й люто загавкав.

Я збентежено всміхнувся, коли вона стала вгамовувати їх — другий собака теж підняв гавкіт, — і роззирнувся навкруги. Ліжко було модерне — королівських розмірів з обтягнутим тканиною узголів’ям, але вона тут також зібрала чимало цікавих старих речей, на які я не звертав уваги, коли був малим хлопцем. Безперечно, тут утворилося Сарґасове море помешкання, куди перенесли речі, прибрані з ретельно декорованих парадних кімнат: розмаїті журнальні столики; азійські абищиці; великий набір срібних настільних дзвіночків. Ломберний стіл із червоного дерева з того місця, де я стояв, здавалося, був виготовлений самим Дунканом Файфом[137], а на ньому (серед дешевих попільничок із перегородчастою емаллю та незліченних підставок) сиділо опудало птаха-кардинала: поїдене міллю, ламке, з майже поіржавілими перами, зі звернутою набік голівкою й очима — чорними намистинками жаху.

— Дзень-Дзелень, цить, будь ласка, замовкни, я не можу чути твого гавкоту. Це Дзень-Дзелень, — сказала місіс Барбур, узявши на руки собаку, що опирався, — він дуже неспокійний, адже ти такий, мій любий, не знаєш і хвилини спокою, а друга собачка, з рожевою стрічкою, — це Клементина. Платте, — гукнула вона, намагаючись перекричати гавкання, — ти не віднесеш його на кухню? Він таки дошкуляє гостям, — сказала вона мені. — Варто було б запросити тренера-кінолога, але…

Поки місіс Барбур згортала вишивання і складала його в овальний кошик із прикрасою зі слонової кістки в кришці, я сів у крісло біля ліжка. Потерта оббивка, неяскрава смужка були мені знайомі, це крісло раніше стояло у вітальні, й тепер його перенесли до спальні, це було те саме крісло, в якому сиділа моя мати, коли багато років тому прийшла до Барбурів, щоб забрати мене після того, як я переночував в Енді. Я провів пальцем по тканині. І вмить побачив, як моя мати підхопилася на ноги, щоб привітати мене, — того дня вона була в зеленому пальті, досить модному, щоб люди зупиняли її на вулиці й питали, де вона його купила, але недоречному в домі Барбурів.

— Тео, ти хочеш чогось випити? — запитала місіс Барбур. — Чаю? Чи чогось міцнішого?

— Ні, дякую.

Вона поплескала по парчевому покривалу ліжка.

— Сідай біля мене. Будь ласка. Я хочу ближче роздивитися тебе.

— Я…

Від її тону, водночас приязного й офіційного, жахливий смуток опанував мене, і, коли ми подивились одне на одного, мені здалося, ніби все минуле повернулось і сконцентрувалося в цю мить, прозоре, як скло, поєднання тиші дощових вечорів навесні, чорного стільця в залі, легкого, наче пір’їнка, дотику її долоні до моєї потилиці.

— Я така рада, що ти прийшов.

— Місіс Барбур, — сказав я, підійшовши до ліжка та обережно сівши на нього однією сідницею. — Мій Боже, я не можу в це повірити. Я довідався лише тепер. Мені так шкода.

Вона стиснула губи, як стискає їх дитина, щоб не заплакати.

— Атож, — сказала вона. — Так сталося.

І між нами запала жахлива мовчанка, яку, здавалося, було годі зламати.

— Мені так шкода, — повторив я енергійніше, усвідомлюючи, як невпевнено звучить мій голос, так ніби, говорячи голосніше, я міг передати всю глибину своєї скорботи.

Вона кліпнула очима, стримуючи сльози. Не знаючи, що мені робити, я накрив своєю долонею її долоню, і в такій незручній позі ми просиділи мовчки довго.

Зрештою вона порушила мовчанку першою.

— Сталося так, як сталося. — Вона рішуче змахнула сльозинку, поки я намагався придумати, що сказати. — Він згадував про тебе за три дні до того, як помер. Він збирався одружитися. З японкою.

— Справді? Треба ж таке! — Хоч мені й було сумно, я не міг утриматися від усмішки, бо Енді обрав собі японську як другу мову лише тому, що був у захваті від дівчат-міко та анімешних дівчаток у матроських костюмчиках. — З японкою? Із самої Японії?

— Справді. Таке собі крихітне створіння з писклявим голосом і сумочкою у формі опудала якогось звіряти. О, так, я з нею зустрічалася, — сказала вона, піднявши брову. — Ми їли сандвічі в барі «П’єр», а Енді був перекладачем. Вона була, звичайно, на похороні, ця дівчина на ім’я Міяко. Зовсім інша культура, звісно, але правду кажуть, що японці — народ дуже стриманий.

Мала собачка Клементина залізла на плече місіс Барбур і прилаштувалася навколо її шиї як хутряний комір.

— Зізнаюся тобі, я хочу придбати ще одного песика, — сказала вона, піднявши руку, щоб її погладити. — Як ти вважаєш?

— Не знаю, — сказав я, спантеличений.

Було вкрай нехарактерно для місіс Барбур запитувати чиюсь думку нехай там про що, а тим паче в мене.

— Маю визнати, ці двоє стали для мене великою втіхою. Моя давня подруга, Марія Мерседес де ла Перейра, принесла мені їх через тиждень після похорону, цілком несподівано для мене, двох цуценят у кошику зі стрічками, і, чесно кажучи, спочатку я не була певна, але тепер думаю, що ніколи не одержувала більш приємного подарунка. Ми ніколи не заводили собак через Енді. Він був таким жахливим алергіком. Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Повернувся Платт — усе ще у своєму твідовому єгерському костюмі з відвислими кишенями для вбитих птахів і порожніх гільз. Він підтягнув до нас крісло.

— То як ти, мамо? — запитав він, кусаючи нижню губу.

— А ти, Платанчику? — Напружена мовчанка. — Усе гаразд на службі?

— Усе чудово. — Він кивнув головою, ніби хотів переконати в цьому сам себе. — Я справді був дуже заклопотаний.

— Я рада це чути.

— Нові книжки. Одна про Віденський конгрес.

— Ще одна? — Вона обернулася до мене. — А ти, Тео?

— Вибачте?

Я роздивлявся пластинку зі слонової кістки (китобійний корабель), врізану в кришку її кошика для плетіння, і думав про бідолашного Енді: чорна вода, сіль у його горлі, нудота й судоми. Весь жах і вся жорстокість смерті в найбільш ненависній йому стихії. «Проблема в тому, що я ненавиджу яхти».

— Розкажи мені, чим ти тепер займаєшся?

— Торгую антикваріатом. Переважно американськими меблями.

— Та ти що! — у захваті вигукнула вона. — Як чудово!

— Атож, моя крамниця у Вілліджі, і я займаюся там торгівлею. Мій партнер — я досі не звик користуватися цим терміном, — мій партнер у бізнесі, Джеймс Гобарт, працює по дереву й робить реставрації. Ви якось маєте нас навідати.

— О, та це ж моя мрія! Антикваріат! — Вона зітхнула. — Ти ж бо знаєш, як я люблю старі речі. Я хотіла б, щоб і мої діти виявляли до них інтерес. Я завжди сподівалася, що бодай одне з них такий інтерес виявить.

— Ти ж іще маєш Кітсі, — сказав Платт.

— Диво та й годі, — провадила місіс Барбур, так ніби вона його не почула. — Жодне з моїх дітей не має художньої жилки. Хіба це не надзвичайно? Маленькі філістери, усі четверо.

137

Дункан Файф (1768–1854) — один із провідних американських червонодеревників ХІХ століття.