Тепер я знаю, що ми погано все обміркували, — розумієш, я міг би дати раду яхті й сам. Тато шаленів у домі, і що мені було з ним робити, зв’язати його й замкнути? А потім, ти знаєш Енді, він ніколи не думав про їжу, буфет був порожній, і лише в холодильнику зберігалося кілька заморожених піц… Ми прокатаємо тата до пірса й там пообідаємо, хіба це був поганий план? «Нагодуй його, — завжди радила мені мати, коли тато надто збуджувався. — Заштовхай у нього трохи їжі». Це завжди було першою лінією нашої оборони. Посади його — і примусь проковтнути великий стейк. Часто така нехитра процедура повертала його до норми. І десь у глибині моєї свідомості жевріла думка, що якби він не втихомирився, коли ми висадилися б на материк, ми могли б забути про таверну й відвезти його на пункт швидкої допомоги. Я взяв Енді на яхту лише про всяк випадок. Я подумав, що зайва пара рук може згодитися, бо, правду кажучи, я ліг спати дуже пізно попереднього дня й почувався не зовсім на коні, як мав звичку казати тато. — Він помовчав, потерши долоні об стегна в твідових штанях. — А про Енді ти знаєш — він ніколи не любив моря.

— Я пам’ятаю.

Платт спохмурнів.

— Я бачив котів, які плавають набагато краще, ніж Енді. Правду кажучи, Енді був найнезграбнішим хлопцем серед тих, яких не можна було назвати тупими або недорозвиненими… Господи, ти мав би побачити його на тенісному корті, ми жартували, що прилаштуємо його в параолімпійську команду і він там усіх розтрощить. А проте він чимало годин ходив на яхті, Бог свідок, і я подумав, що добре буде мати зайву людину на борту, тим більше що з тата ніякої користі не було. Ми легко могли впоратися з управлінням — усе було гаразд, і все мало бути гаразд, проте я мусив би подивитися на небо, а я не подивився, і раптом повіяв вітер, ми спробували зарифити головне вітрило, а тато тим часом вимахував руками і щось кричав про порожній простір між зорями, одне слово, базікав свою звичну беліберду, а коли накотилася хвиля, він утратив рівновагу й випав за борт. Ми намагалися витягти його назад, у човен, Енді та я, а тоді яхта стала під небезпечним кутом, височенна хвиля, одна з тих крутих запінених хвиль, які накочуються нізвідки, обвалилася на нас, і наше судно перекинулося. Не можна навіть сказати, що вода була надто холодна, але п’ятдесят три градуси за Фаренгейтом[135] — це досить, щоб переохолодитись, якщо залишатися в такій воді надто довго, а ми, на жаль, у ній довго перебували, і насамперед це стосувалося тата, який, схоже, вже літав у стратосфері…

За спиною Платта з’явилася наша балакуча офіціантка зі студенток коледжу, готова запитати, чи нам принести чогось іще, я зловив її погляд і злегка похитав головою — мовляв, нічого не треба.

— Саме переохолодження й згубило тата. Він зовсім схуд, на ньому зовсім не залишилося жиру, тож для нього вистачило години перебування в такій воді, борсання за такої температури. Тепло втрачається швидше, якщо не перебувати в цілковитій нерухомості. Що ж до Енді, — Платт, здається, відчув, що офіціантка неподалік, і підняв два пальці, замовляючи ще дві порції напоїв, — то знайшли його рятувальний жилет, він так і плив за яхтою, приєднаний до рятувального троса.

— О Боже.

— Коли Енді опинився у воді, жилет, певно, зісковзнув йому через голову. Там є такий ремінець, який треба закріпляти в промежині, — трохи незручно, ніхто цього не любить, — і ось рятувальний жилет Енді, пливе за яхтою, надійно прикріплений до троса, а цей малий придурок, мабуть, не застебнувся як годиться. Тобто, — його голос залунав гучніше, — як завжди. Не захотів морочитися, щоб надійно закріпити ту штуку. Він завжди був таким тупим телепнем…

Я нервово зиркнув на офіціантку, усвідомлюючи, як гучно тепер заговорив Платт.

— Боже! — Платт несподівано рвучко відсунувся від столу. — Як же огидно я завжди поводився з Енді. Як абсолютний мерзотник.

Та ні, Платте, ти перебільшуєш, хотів був сказати я, але це було б цілковитою неправдою.

Він подивився на мене й похитав головою.

— Я хочу сказати, Боже… — Його очі дивилися порожнім поглядом, як у пілотів гелікоптерів «Г’юї» в комп’ютерній грі («Десантники ІІ. Вторгнення в Камбоджу»), в яку ми любили грати з Енді. — Я згадую про те, що витворяв із ним, я ніколи собі цього не пробачу, ніколи.

— Ех, — сказав я після ніякової паузи, дивлячись на руки Платта з великими кісточками, які лежали на столі долонями вниз, — руки, що навіть після стількох років мали брутальний вигляд, несли на собі відбиток колишньої жорстокості. Хоч нам обом добре діставалося в школі, знущання Платта з Енді — винахідливі, грайливі, садистські — межували зі справжніми тортурами: він плював у тарілку Енді, ламав і знищував його іграшки, більше того — залишав мертвих рибок з акваріуму й фотографії розтятих трупів з Інтернету в нього на подушці, скидав із нього ковдру й мочився на нього, коли той спав (а потім кричав: «Андроїд обісцявся!»), запихав його голову під воду у ванні в стилі Абу-Ґрейб[136], тицяв його обличчям у пісок на гральному майданчику, а Енді плакав і намагався дихати. Тримав інгалятор над його головою, поки той плакав, і питав: «Добре тобі? Добре?» Була також страшна історія про Платта й пояс, про горище в якомусь сільському домі, зв’язані руки й накинутий на шию зашморг, потворна сцена. «Він задушив би мене, — пригадував Енді своїм байдужим, безвиразним голосом, — якби нянька не почула, як я стукав ногами по підлозі».

Легкий весняний дощ барабанив по шибках бару. Платт подивився вниз на порожній келих, потім угору.

— Ходімо, провідаєш матір, — сказав він. — Я знаю, вона справді хоче побачити тебе.

— Зараз? — запитав я, зрозумівши, що він має на увазі цю хвилину.

— О, ходімо, будь ласка. Якщо не тепер, то згодом. Але не обіцяй, як ото зазвичай обіцяють, коли зустрінуться на вулиці. Для неї це означатиме багато.

— Ну, розумієш…

Тепер була моя черга подивитися на годинник. У мене були ще деякі справи, насправді я мав їх чимало в голові, й серед них деякі дуже нагальні, але наближався вечір, горілка розтопила мою свідомість, день закінчувався.

— Будь ласка, — сказав він, махнувши рукою, щоб принесли чек. — Вона ніколи мені не пробачить, якщо довідається, що я зустрів тебе й дозволив тобі піти. Зайди бодай на хвилинку.

Увійшовши у фойє, я наче повернувся в дитинство: китайська порцеляна, освітлені пейзажі на стінах, затінені шовковими абажурами неяскраві лампи, усе таке саме, яким було тоді, коли містер Барбур відчинив мені двері в ніч, коли померла моя мати.

— Не сюди, не сюди, — сказав Платт, коли я за звичкою пройшов повз кругле дзеркало-ілюмінатор і попрямував до вітальні. — Он туди. — Він повів мене в задню частину помешкання. — У нас тут тепер по-простому, мама зазвичай приймає людей там, якщо взагалі погоджується когось бачити.

У ті давні дні я ніколи не бував так близько до внутрішнього святилища місіс Барбур, та коли ми наблизилися, запах її парфумів — безпомилково вгадуваний аромат білих квітів, що ховають у собі пилкову сухість, — майнув, наче фіранка над відчиненим вікном.

— Вона більше не виходить, як колись виходила, — спокійно повідомив Платт. — Не влаштовує тих великих обідів та вечірок — може, раз на тиждень когось запрошує на чай або йде обідати до подруги. Але це й усе.

Платт постукав у двері й прислухався.

— Мамо? — покликав він і, почувши невиразну відповідь, відчинив двері на вузьку шпаринку. — Я привів до тебе гостя. Ти ніколи не вгадаєш, кого я зустрів на вулиці…

Кімната була величезна, облаштована в персикових тонах, які полюбляли старі леді у 1980-х роках. Відразу біля входу була міні-вітальня, де стояли канапа і м’які крісла, було чимало різних дрібничок, гаптовані диванні подушки, дев’ять або десять картин Старих Майстрів: «Утеча до Єгипту», «Яків і янгол», переважно Рембрандтова школа, хоч була там і намальована в брунатних тонах картина Христа, який миє ноги святому Петрові, так майстерно виконана (стомлені, опущені плечі Христа, туманний смуток на обличчі святого Петра), що вона могла належати пензлю самого Рембрандта.

135

Близько 12 °C.

136

Іракська в’язниця.