— Я Юніс, — відрекомендувалася пані.

Лора потисла запропоновану руку і відчула, як починає танути та тривога, що досі її охоплювала.

— Чаю чи, можливо, чогось міцнішого? — запитала Лора. Невідомо чому, їй здавалося, що в них є причини святкувати.

— Знаєте, я б не відмовилася випити. Я вже втратила надію колись його знайти. І зараз, коли це майже справдилося, трохи хвилююся.

На честь Ентоні Лора налила їм джин з лаймом, і вони вийшли зі своїми напоями у садок, по дорозі прихопивши коробку з-під печива з кабінету. Коли Юніс сіла, тримаючи склянку однією рукою, а другою притискаючи до себе коробку з-під печива, її очі наповнилися сльозами.

— О Господи! Я перепрошую. Яка я дурна! Але ви навіть не уявляєте, що це для мене означає. Ви щойно зцілили розбите серце старої жінки.

Вона трохи відпила джину і глибоко зітхнула.

— А тепер, напевно, ви хочете почути цю історію?

Юніс і Лора обмінялися кількома повідомленнями через сайт, але вони лиш уточнили деталі, які мали підтверджувати, що саме Юніс загубила цей прах.

— Вам зручно? — запитала вона Лору. — Тому що, боюся, моя історія буде довгою.

Юніс почала з початку і розповіла Лорі все. Вона була прекрасним оповідачем, і Лора навіть здивувалася, що Юніс не пробувала писати.

Лора щиро сміялася до сліз над викраденням праху Бомбардира з похоронного бюро, Юніс нарешті могла сміятися разом з нею, бо наразі вона вже знайшла Бомбардира.

— Усе складалося чудово, поки я не сіла в потяг, — пояснила вона. — У моєму вагоні їхала жінка з двома маленькими дітьми, які, судячи із плям навколо ротиків і неконтрольованого поводження, очевидно, переїли солодощів і перепили газованих напоїв. Їхня сердешна мати заледве могла втримати їх на сидіннях, а коли маленька дівчинка оголосила, що вона «хоче пісяти просто зараз», мати попрохала мене приглядіти за її хлопчиком, поки вона зводить малу до туалету. Я не змогла відмовити.

Юніс ковтнула ще напою та обійняла коробку з-під печива, наче могла втратити її знову.

— Малий сидів на своєму місці, показуючи мені язика. А коли мати відійшла досить далеко, він зірвався на ноги й ударився навтікача. На моє нещастя, це сталося якраз тоді, коли потяг зупинився на станції. Я не встигла зупинити його, і хлопчик вискочив крізь відчинені двері, тож мені довелося вистрибнути з потяга слідом за ним. Сумка висіла в мене через плече, але коли я зрозуміла, що залишила Бомбардира на сидінні, було вже запізно — поїзд рушив.

Від цих спогадів Юніс здригнулася.

— Можете уявити, який галас здійнявся опісля цього. Мати в нестямі звинувачувала мене у викраденні дитини. Якщо відверто, то я не могла дочекатися, поки поверну цього шибеника матусі. Я була у відчаї від того, що залишила Бомбардира в потязі, й відразу повідомила про це, але коли потяг прибув до Брайтона, коробка вже десь зникла.

Лора підлила їм у склянки:

— Дуже незвичне ім’я — Бомбардир.

— О, це не справжнє його ім’я, це прізвисько. Насправді його звали Чарлз Брамвелл Броклі. Але я ніколи не чула, щоб до нього так зверталися. Він завжди був просто Бомбардиром. І ти б йому сподобався, — звернулася вона до Моркви, який видерся їй на коліна. — Бомбардир обожнював собак.

— Кажете, він працював видавцем? Я оце думаю, чи не перетиналися його стежки з Ентоні Пардью. Ентоні писав невеликі новели. Не пригадуєте, Ентоні Пардью?

— О, так, — відповіла Юніс. — Це ім’я мені добре відоме. У нього така цікава історія. Знаєте, Ентоні й Тереза, його колекція в кабінеті, сайт… Треба про це написати книгу.

Лора згадала про свою дитячу мрію стати письменницею і задумливо всміхнулася. Надто пізно.

Юніс досі притискала до себе коробку з-під печива, наче побоювалася, що вона втече від неї.

— Ви досі працюєте у видавництві? — запитала Лора.

Юніс похитала головою.

— Ні, після Бомбардира вже не можу… — її голос зірвався. — Та якщо ви бажаєте опублікувати книжку, я радо допоможу. У мене досі збереглися контакти, і до того ж я можу порекомендувати вас кільком агентам.

Дві жінки трохи посиділи мовчки, насолоджуючись своїми напоями, ароматом троянд, умиротворенням і тишею сонячного дня.

— А ви, Лоро? — нарешті заговорила Юніс. — Чи є у вашому житті хтось, кого ви любите так само сильно, як я любила Бомбардира?

Лора похитала головою:

— Я мала такого чоловіка, але кілька днів тому ми посварилися. — Вона замовкла, обмірковуючи, що ж, власне, сталося.

— Добре. Це я розпочала суперечку — пафосну, дурну, дитячу суперечку. Навіть не зовсім суперечку, бо він не відповідав. Він просто стояв і слухав мою істерику, доки я не втекла від нього в будинок. Відтоді я його не бачила.

Лору здивувало, як їй полегшало, щойно вона мовила вголос:

— Я Лора і я повна ідіотка.

— Ви надто суворі до себе, — Юніс стисла її руку й усміхнулася. — Але ви кохаєте його?

Лора знічено кивнула.

— То скажіть йому про це.

— Я намагалася. Однак він не відповідає на мої дзвінки, і я не звинувачую його. Я поводилася дуже погано. Я залишила повідомлення з вибаченнями, але зрозуміло, що я його більше не цікавлю.

Юніс похитала головою:

— Ні, я не це маю на увазі. Поговоріть з ним, а не з його телефоном. Знайдіть його і скажіть усе йому прямо в очі.

Раптом Юніс почала порпатись у своїй сумочці й витягнула звідти маленьку коробочку.

— Майже забула, — промовила вона. — Я тут принесла дещо для сайту. Я знайшла це багато років тому, ідучи на співбесіду з Бомбардиром. Я завжди зберігала цю річ як свій талісман. Я ніколи не думала про того, хто загубив її. А зараз, здається, буде чесно віддати її вам. Знаю, це все сталося дуже давно, але, можливо, вам вдасться знайти справжнього власника.

Лора усміхнулася:

— Звісно, я спробую. Але треба записати деталі, які ви зможете згадати.

Юніс не мала навіть думати про це. Вона відразу ж видала день, дату, місце без жодного сумніву.

— Бачите, — сказала вона, — то ж був один з найкращих днів мого життя.

Лора взяла в Юніс коробку.

— Можна? — запитала вона.

— Звісно.

Коли Лора відкрила коробку й вийняла медальйон, вона на мить зрозуміла, що таке бути Саншайн. Предмет у її руці промовляв до неї, ніби мав власний голос.

— Із вами усе гаразд? — голос Юніс звучав десь іздалеку.

Лора нетвердо звелася на ноги.

— Ходіть зі мною, — сказала вона Юніс.

Двері до кімнати Терези легко відчинилися, і Лора поклала заповітний медальйон з маленьким зображенням Святої Терези з Трояндами, оправлений у золото, біля фотографії Ентоні й Терези. Невеличкий блакитний годинник, що зупинився, як і звичайно, раптом почав цокати. Лора перевела дух, і якусь мить дві жінки стояли мовчки. А потім внизу, на веранді, почала грати музика, спершу неголосно, а потім усе гучніше: «Лише від згадки про Вас…»

Юніс захоплено спостерігала, як Лора радісно стисла руки, коли у відчинене вікно ввірвалася злива трояндових пелюсток.

Коли Лора проводила Юніс до воріт саду, Фредді під’їхав на своєму пошарпаному «ленд-ровері» й вистрибнув з машини. Він ввічливо привітався з Юніс і глянув на Лору.

— Нам треба поговорити.

Юніс поцілувала Лору в щоку й підморгнула Фредді:

— Саме про це я й казала.

Вона причинила за собою хвіртку й, усміхаючись, пішла собі.

Розділ 50

Вони вийшли на прогулянку вп’ятьох: Юніс і Ґевін крокували, взявшись за руки, а у смугастій господарській сумці несли Бомбардира, Дугласа й Бейбі Джейн. Юніс хотіла зробити все сама, але Ґевін і чути про це не бажав. Коли Бомбардира примусово запроторили до «Щасливого притулку», він попрохав Ґевіна дружньо дбати про Юніс, не обмежуючи при цьому її свободи. Так чи так, на тих поминках, коли Юніс чесно зізналася йому в усьому, Ґевін відчув слабину в її броні й використовував це, щоб дотримати дане Бомбардирові слово. Чудовий день на морському узбережжі: сонячний, з легким бризом, а небо кольору блакитного Кюрасао. Щоб пом’янути друзів без перешкод, Ґевін залишив свою «ауді» вдома, вони приїхали сюди потягом.