Лора була шокована. Вона взяла коробку та обережно потрусила її. Коробка, напевно, повна-повнісінька.

— Не труси! — застерегла її Саншайн. — Ти його розбудиш. — Вона захихотіла з власного жарту.

Лора подумала, які ще таємниці приховують стіни цього кабінету?

— Не дивно, що тут оселилися привиди, — сказала вона до Саншайн.

Після ланчу Лора допомогла Саншайн вивісити оголошення про коробку з-під печива на сайті, але, напевно, це така річ, яку ніхто не шукатиме.

Того вечора Фредді, Лора, Саншайн, Морква, Стелла і Стен обідали в саду «Зниклого Місяця», святкуючи день народження сайту Хранителя забутих речей. Саншайн пригадувала цікаві історії про речі, які там розміщувалися, але особливо багато вона говорила про коробку з-під печива.

— Оце найбезглуздіша загублена річ, — сказала Стелла, порпаючись у «ракових шийках, обсмажених у картоплі, нарізаній вручну». — І хто, Боже милий, кладе прах людини, яку любив, до коробки з-під печива?

— Може, саме для того, кохана, — висловив припущення Стен. — Може, навпаки, цього бідолаху в коробці не любили і хотіли його позбутися.

— А може, то навіть не людські останки. Можливо, просто попіл від чийогось вогнища. Саме на те воно і схоже, — зауважив Фредді, зробивши довгий ковток холодного пива.

Саншайн уже хотіла йому заперечити, але Фредді підморгнув їй, і вона зрозуміла, що він просто жартує.

— Це мертвий чоловік, і вона кохала його все життя. Та жінка прийде й забере його, — впевнено проголосила Саншайн.

— Добре, — відповів Фредді. — Закладімося. Що ти поставиш на те, що хтось прийде й забере коробку?

Саншайн насупилася від зосередження і згодувала Моркві кілька чипсів, поки думала над цим серйозним питанням. Раптом усмішка осяяла її обличчя, вона відкинулася назад на стільці, схрестила руки на грудях з переможним виглядом.

— Якщо я права, ти одружишся з Лорою.

Лора від несподіванки пролила вино.

— Гей, гей, притримай коней, дівчино! — гукнув Стен. — Оце так! Саншайн, ти знаєш, що і де сказати.

Лора відчула, як її обличчя залилося багрянцем. Стелла і Стен весело засміялися, а Саншайн усміхалася від вуха до вуха. Лора була готова провалитися крізь землю, вона швидко перехилила свій келих вина й замовила собі ще. Фредді сидів мовчки. Він виглядав знудженим і розчарованим, але, зиркнувши на присоромлене обличчя Лори, Фредді підвівся та простягнув Саншайн руку.

— Закладаюся!

Спекотного вечора, напоєного теплим оксамитовим ароматом троянд, Фредді й Лора прогулювалися в саду. Морква шукав когось у чагарниках. Лора досі дратувалася через заклад Фредді з Саншайн. А сам Фредді усю дорогу додому мовчав. Хоч вони були разом уже рік і Фредді тепер фактично жив у Падуї, вони ніколи нічого не планували на майбутнє. Лора вважала, що їй пощастило знайти своє кохання, але боялася прогнати щирі почуття, спробувавши узаконити їхні взаємини. А вона кохала його. Це було зовсім не те підліткове божевілля, що накрило її з Вінсом. Почуття до Фредді переросло в незламну любов, що почалася з іскри пристрасті та ствердилася в дружбі й довірі. Але разом з її коханням до цього чоловіка зростав і її страх утратити його; кохання й страх тісно переплелися в її душі, плекаючи одне одного. Лора відчувала потребу щось сказати:

— Оцей заклад із Саншайн ні до чого тебе не зобов’язує. Я не очікую, що ти…

Їй стало так незручно, що вона навіть не знала, як закінчити. Раптом Лора зрозуміла, що вона хоче вийти заміж за Фредді й саме тому слова Саншайн так її засмутили. Дівочі мрії й сподівання щодо «вони жили довго і щасливо» перетворили на жарт, і Лора почувалася так, немов з неї посміялися.

Фредді взяв її за руку й розвернув обличчям до себе:

— Заклад закладом, але я людина слова!

Лора вихопила руку. Тієї миті всі сумніви щодо їхніх стосунків, увесь страх невдачі й розчарування, усі думки про власну недосконалість виринули на поверхню, щоб улаштувати справжню бурю.

— Не хвилюйся, — вибухнула вона, — тобі не знадобиться план втечі! Я цілком свідома того, що в цих стосунках намагаюся стрибнути вище від голови!

— Ух, як закрутила, — тихо відповів Фредді. — Значить, ми «стрибаємо вище від голови».

Він намагався якось угамувати вихор почуттів, який охопив Лору, але вона його не слухала.

— Не треба мені доброчинності! Бідолашна Лора! Та вона вже й немолода! Не змогла вберегти чоловіка від коханки, і її єдине побачення за роки завершилося катастрофою, так ти думав, Фредді? Візьму її, хай відчує, що хоч чогось варта, а потім, коли трапиться хтось кращий, тихо розійдемося!

Немов та пташка, що заплуталася в тенетах звіролова, чим більше Лора боролася зі своїми емоціями, тим більше заплутувалася. Вона знала, що несправедливо звинувачує Фредді, але просто нічого не могла з собою вдіяти.

Полетіли образи і дорікання, а Фредді мовчки чекав, коли вона опанує себе. Нарешті Лора обернулася, щоб іти в дім, а він озвався до неї:

— Лоро! Заради Бога! Чи ти не бачиш, як я кохаю тебе? І я збирався освідчитися тобі, — він сумно похитав головою. — Треба було все спланувати. Але Саншайн випередила мене.

Лора зупинилася на порозі, та не змогла змусити себе обернутися до нього, нарешті, краючи собі серце, вона вимовила відчайдушну подяку за ці його слова:

— Я б відповіла «ні».

Коли Лора зайшла до будинку, мовчазні сльози котилися її обличчям, а десь у темряві трояндового саду було чути чиїсь ридання.

Розділ 47

Юніс

2013

Порша влаштувала печиву пишний похорон. Вона бажала для цього дійства Собор Святого Павла чи Вестмінстерське абатство, але виявилося, що навіть її непристойного багатства не досить, щоб купити таку честь, отож вона зупинилася на бальній кімнаті розкішного готелю в Мейфері.[85] Юніс сиділа ззаду на призначеному для неї кріслі, що, як і всі інші крісла в цій кімнаті, було декороване вишуканим бантом із чорного шифону, і роздивлялася шикарну обстановку. Ця зала й справді приголомшувала — вигнута дерев’яна підлога, старовинні дзеркала від підлоги до стелі, відголоски «Лакримози»[86] Моцарта в прохолодному повітрі, досконала акустика. Або, може, Порша запросила Лондонський філармонічний оркестр і Лондонський симфонічний хор, які підспівували десь за лаштунками. Люстри відображали гігантські букети екзотичних лілій і орхідей, які купчилися на полицях і п’єдесталах, схожих на трифідів-альбіносів.[87]

Юніс прийшла з Ґевіном, шкільним товаришем Бомбардира, який заробляв собі на життя, стрижучи, фарбуючи і завиваючи волосся як справжніх, так і фальшивих знаменитостей. Його список клієнтів став основною причиною, чому Порша зволила його запросити.

— Чорт забирай! — прошепотів Ґевін собі під ніс. Ну, майже під ніс. — Що за збіговисько?! Більшість цих людей не знали Бомбардира з Бардота.

Він презирливо усміхнувся фотографу, який тинявся туди-сюди проходом між рядами сидінь, клацаючи час від часу «скорботних», яких могла упізнати публіка. Порша продала права на висвітлення події глянцевому журналу, який інтелігентна жінка могла читати хіба що в перукаря. Місця посіли здебільшого друзі, соратники і підлизи самої Порші, випадкові знаменитості розріджували юрму, неначе рідкісні блискітки, що сяяли то там, то тут на темній нецікавій сукні. Друзів самого Бомбардира посадили позаду біля Юніс і Ґевіна, мов театралів на гальорці.

Посеред кімнати на столі, оздобленому квітами, стояла урна. Обабіч урни розташовувалися гігантських розмірів фотографії Бомбардира в рамці («Він би ніколи не обрав цю, — прошепотів Ґевін. — Тут зачіска просто жахлива».) і дитяча світлина Бомбардира й Порші, Порша сидить на рамі його велосипеда.

85

Район Лондона, де розташовуються торговельні центри, посольства, офіси великих корпорацій.

86

Частина секвенції в реквіємі.

87

Вигадані хижі рослини з роману Джона Уїндема «День трифідів», ці рослини в романі можуть пересуватися на корінні — «трьох ногах».