Юніс усміхнулася:

— Брайтон — то й Брайтон!

Розділ 39

— Обручка тут ні до чого, а Тереза тепер іще й розсердилася.

Лора досадливо пожбурила один з м’ячів Моркви через газон. Фредді припинив копати і сперся на лопату, готовий поспівчувати, якщо знадобиться. Воліючи поділитися своїм розчаруванням, Лора вийшла в садок, де Фредді перекопував компост для трояндового саду. Фредді усміхнувся їй.

— Нічого страшного. Зрештою все буде добре.

Лора була не в гуморі для банальностей. Тереза і Саншайн на неї розсердилися з різних, але наразі незбагненних причин, у роботі з сайтом вона відстала від графіка, а Моркву так захопив візит поштаря, що він надзюрив на китайський килим у передпокої. Вона ще раз замахнулася на тенісний м’яч ногою, схибила і з розгону мало не гепнулася на траву. Фредді знов почав копати, щоб приховати усмішку. Лора так сподівалася, що обручка з сапфіром стане панацеєю від її проблем з Терезою. Вона замінила скло на фотографії Терези, повісила світлину малого Ентоні та його батьків поруч, а обручку в коробці поставила навпроти. Вона навіть спробувала увімкнути Ела Боуллі.

— Звідки ти знаєш, що Тереза ображається?

Фредді опанував себе достатньою мірою, щоб спробувати з’ясувати цю справу.

— Бо двері до спальні досі замкнені, а ще через цю чортову платівку!

Фредді насупився:

— Але вже кілька днів я не чув тієї пісні.

Лора роздратовано насурмила брови:

— Боже милий, а я про що? От піди-но спробуй зараз послухати. Я про це й кажу!

Фредді увігнав лопату в землю, підійшов до Лори та обійняв її:

— Щось я тебе не зрозумів. Боюсь, я не надто вправний у розгадуванні головоломок. Треба тобі висловитися «просто й зрозуміло», — сказав він, повчально піднявши вгору палець.

— Твоя правда, — Лора усміхнулася сама з себе.

— Поясни мені, чому це раптом Тереза розсердилася й не грає старого доброго Ела?

— Тому що тепер, замість грати ту пісню вранці, вдень і ввечері, вона не дозволяє програвати її взагалі.

Фредді скептично глянув на Лору:

— Не певний, що все правильно зрозумів…

Лора зітхнула:

— Я багато разів намагалася поставити платівку, але вона не грає. По-перше, я зробила це, щоб стати в пригоді. Зібрала докупи фотографії, обручку, а потім на додачу вирішила поставити музику, їхню пісню. А вона не заграла. Тереза не дозволила.

Фредді вимовив наступну фразу, ретельно добираючи слова:

— Це дуже стара платівка, старий програвач. Можливо, треба поміняти голку або платівку хтось подряпав…

Йому вистачило одного погляду на обличчя Лори, щоб зрозуміти недоречність своїх припущень:

— Добре, добре, ти перевірила. Звісно, ти мала це зробити. З голкою і платівкою все гаразд.

Лора підібрала інший м’ячик і пожбурила ним у Фредді. Та цього разу зі сміхом.

— Господи, вибач, я така дратівлива корова, але я щосили стараюся їй допомогти, а вона не поспішає підказувати, як саме мені це вчинити. Ходімо, я зроблю тобі чашку чаю. Можливо, навіть шоколадне печиво залишилось, якщо Саншайн його не ум’яла.

Фредді взяв її за руку:

— Не смію сподіватися на таке щастя.

На кухні Саншайн щойно поставила чайник.

— Прекрасно, — усміхнувся Фредді, — а ми якраз прийшли на любеньку чашечку чаю.

У лиховісній тиші Саншайн виставила ще дві чашки і блюдця, поки Фредді мив руки в раковині.

— А шоколадне печиво залишилося? — спитав він, підморгнувши їй.

Саншайн без жодного слова сердито виставила коробку з печивом біля нього і відвернулася до чайника. Фредді й Лора обмінялися здивованими поглядами та почали обговорювати роботу з сайтом. Щоб дужче зацікавити охочих повернути назад свої речі, вони вирішили на сайті публікувати історії знахідок Ентоні. Фредді збирався попрацювати з онлайновою формою, яку заповнюватимуть відвідувачі сайту, там треба буде вказати специфічні деталі — що, де й коли загубилося. На сайті висвічуватимуться лише фотографія речей, місяць, рік і загальні відомості про місце, де їх знайшли. Подробиці, вказані на табличках Ентоні, не розголошувалися для того, щоб перевірити, чи людина, котра подала заявку на якусь річ, є її справжнім власником. У Лори зберігалося ще сотні неопрацьованих речей, але набралася вже достатня база даних, і сайт уже можна запускати. Усе одно сайт доведеться постійно оновлювати, якщо вони й далі збиратимуть загублені речі. Цього тижня мала вийти замітка у місцевій газеті, а Лора вже дала інтерв’ю місцевій радіостанції. Залишилися лічені дні до запуску сайту.

— А якщо ніхто нічого не шукатиме? — турбувалася Лора, нервово кусаючи нігті.

Фредді жартівливо забрав її руку від рота.

— Звісно, шукатимуть, чи не так, Саншайн?

Саншайн демонстративно байдуже стенула плечима, її губи були надуті, як вітрила корабля. Дівчина розлила чай і з гуркотом виставила чашки та блюдця навпроти Фредді й Лори.

Фредді підняв руки догори.

— Добре, добре, я здаюся. Що таке, дитино?

Саншайн уперла руки в боки і суворо подивилася на своїх друзів.

— Ніхто ніколи мене не слухає, — несподівано тихо й сумно промовила вона.

Зараз вони слухали. Слова Саншайн повисли в повітрі, очікуючи на відповідь. Ні Фредді, ані Лора не знали, що сказати. Вони відчували себе винними, бо Саншайн могла мати рацію. Її маленька постать і дитяча простодушність сприяли тому, що вони ставилися до цієї дівчини, як до дитини, відповідно реагуючи на її думки та ідеї. Але Саншайн — молода жінка, хоч і з синдромом Дауна, — пора й сприймати її відповідно.

— Вибач, — нарешті сказала Лора.

Фредді кивнув без тіні усмішки на обличчі.

— Вибач, що ти говорила до нас, а ми не слухали.

— Так, — додав Фредді, — якщо ми вчинимо так іще раз, можеш нас ударити.

Саншайн якусь мить подумала над цією пропозицією і пошарпала Фредді за вухо, очевидно, для профілактики. Потім знову серйозно заговорила до них обох:

— Обручка тут ні до чого, Тереза мала на увазі лист.

— Який лист? — запитав Фредді.

— Лист, який Святий Ентоні написав перед смертю, — відповіла дівчина і додала: — Ходімо.

Фредді й Лора пішли за Саншайн на веранду, де вона взяла платівку Ела Боуллі та поклала її на програвач.

— Це лист, — промовила вона, звертаючись у простір, і поставила голку на платівку. Заграла музика.

Розділ 40

Юніс

2005

— Думаєш про те, що ти міг би опублікувати це, цю… — Юніс намагалася дібрати у своєму словниковому запасі непристойностей відповідне слово і, не знайшовши нічого достатньо принизливого, нарешті видала, немов кинула отруєний дротик: — річ!

Палітурка новенької книжки, паскудне червоне з золотом, вистромилась із коричневого обгорткового паперу поряд із пляшкою шампанського, яку Брюс прислав, якщо вірити записці, «в утіху за те, що самі не допетрали опублікувати це золоте дно».

Бомбардир спантеличено похитав головою, не вірячи своїм очам:

— Я навіть не читав її. А ти?

Остання книга Порші очолювала список бестселерів останні три тижні, і позерство Брюса, її видавця, не знало меж.

Його зарозумілість підтверджував банківський рахунок. Йому, завдяки Порші, тепер гарантовано платинову картку і майже родинні стосунки з директором банківської філії.

— Звісно, я це читала! — проголосила Юніс. — Мій обов’язок усе читати, щоб бути в курсі справ. Я також читала рецензії. Можеш собі уявити, книга твоєї сестри була поцінована, як «нищівна сатира на сахаринові кліше сучасного комерційного письма»! Один критик назвав це «гострою, як лезо, деконструкцією сучасного уявлення про сексуальність, що розсуває межі популярної літератури до нечуваних крайнощів і посилає на хер тих корифеїв літературного істеблішменту, які поклоняються умовностям Букерівської премії і такого іншого».