Лора усміхнулася. Так Сара називала її багато років тому, коли життя ще здавалося захопливим і повним можливостей.

— А ти уперта, як віслюк, — пробурмотіла вона.

— Перепрошую? — навіть зазвичай незворушна Сара виглядала враженою.

— Я, не ти, — вишкірилася Лора.

— Відома річ, — вишкірилася Сара у відповідь.

Лора повільно усвідомлювала, що життя досі захопливе і сповнене можливостей, які вона нехтувала роками, жалкуючи за втраченим, а не надолужуючи його.

— Як щодо Саншайн? Дай пораду! — попрохала вона.

— Поговори з нею. У неї синдром Дауна, але вона не дурна. Розкажи, як почуваєшся. З’ясуй стосунки. І коли говоритимеш про це, розкажи, що насправді трапилося на побаченні. Якщо ти не зізнаєшся Фредді, то, я впевнена, Саншайн усе розбовкає.

Лора похитала головою:

— Можливо, але йому байдуже. Ти ж чула, що він сказав, коли ти натякнула, що ми могли робити в коморі: «Немає шансів!»

— Лоро, інколи ти справді буваєш сліпа!

Лора перемогла бажання всадити своїй любій подрузі виделку в спину.

— Ти пам’ятаєш Ніколаса Баркера зі школи для хлопчиків?

Лора пам’ятала веснянкуватого хлопця з дужими руками й потертим взуттям:

— Він то шарпав мене за волосся, то навіть не вітався.

Сара усміхнулася:

— Та він просто соромився. Ти йому подобалася!

Лора зітхнула:

— О Господи! Не кажи, що з п’ятого класу нічого не змінилося.

— У твоєму випадку, так. Але, на мою думку, маєш гарну нагоду все компенсувати. Особливо, якщо Фредді тобі подобається так само, як подобаєшся йому ти. А зараз я хочу пудинг!

Із пабу Сара викликала таксі до станції. Коли вони стояли на парковці, очікуючи, поки воно приїде, Лора з вдячністю обійняла подругу.

— Дякую, що приїхала. Вибач за мороку.

— Хоч щось у цьому світі не змінюється, — пожартувала Сара. — Але насправді все гаразд. Ти для мене зробила б те саме.

— Нізащо!

Лора завжди переводить на жарт усі компліменти. Проте Сара ніколи не забуде, що це Лора вісім років тому витирала її сльози в бічній кімнатці лікарняної палати, поки її вбитий горем чоловік вибіг на парковку палити і ридати. Це Лора тримала її за руку, коли принесли її першу дитину, чудову дівчинку, яка померла перед тим, як вони встигли познайомитися. Доньку мали охрестити Лора-Джейн.

Перегодом Лора вийшла з будинку і побачила Саншайн, яка сиділа на лавці навпроти їхнього саду.

— Можна присісти? — запитала вона.

Саншайн усміхнулася. Тепла, доброзичлива усмішка дівчини наповнила Лору почуттям вини і сорому.

— Я хочу перепросити, — сказала вона.

— За що?

— За те, що не була тобі гарним другом.

Саншайн на мить замислилась:

— Я тобі подобаюсь?

— Так, дуже.

— Тоді чому ти ховаєшся? — сумно запитала вона.

Лора зітхнула:

— Тому, Саншайн, що я ще не зовсім звикла жити в цьому будинку серед загублених речей, намагатися виконати те, чого хотів Ентоні. Інколи я відчуваю, що заплуталася й хочу побути на самоті.

— То чому ти мені не скажеш?

Лора усміхнулася їй:

— Бо інколи я така дурна.

— Ти боїшся?

— Інколи так.

Саншайн узяла Лору за руку і легенько її потисла. М’які, пухкі пальці дівчини були геть крижані. Лора підняла її з лавки.

— Ходімо зробимо любеньку чашечку чаю, — сказала вона.

Розділ 26

— Я думаю, йому треба печива, — сказала Саншайн, обережно торкаючись хутра на кістках, яке колись було собакою-шукачем. Пес дивився на неї зляканими очима, у яких відображалось усе, що йому випало пережити. Коли ті негідники втомилися його катувати, то викинули собаку геть і залишили напризволяще. Фредді знайшов його напередодні ввечері в траві біля Падуї. Ішов сильний дощ, пес наскрізь вимок і виснажився так, що навіть не опирався Фредді, який підібрав його і заніс до будинку. Собаку збило машиною, ззаду він мав рвану рану. Лора вимила і перев’язала її, поки Фредді тримав пса загорненим у рушник. Пес відмовлявся їсти, але випив трохи води, Лора сиділа над ним усю ніч, заледве що спала, скоцюрбившись у кріслі, поки загорнений у ковдру собака завмер біля вогню. Коли перші тьмяні промені зимового світанку почали пробиватися крізь мереживні панелі кабінету, Лора остаточно прокинулася. Після ночі, проведеної сидячи в кріслі, у неї затерпла шия і боліла спина. Вогонь у каміні майже згас, зосталося лише кілька розпечених жаринок, але собака ніяк на це не реагував.

— Будь ласка, Боже, — подумки благала Лора, нахилившись уперед, щоб перевірити, чи він іще дихає, чи її молитви були почуті. Нічого. Жодного руху. Жодного звуку. Сльози закрапали з її очей, аж раптом вона помітила, як сіпнулася ковдра. Хрипкий вдих і звучне хропіння Лора сприйняла, як знак повернення до життя.

Саншайн дуже схвилювалася, коли, завітавши вранці до Падуї, побачила їхнього чотирилапого гостя. Такою натхненною Лора цю дівчину не бачила ніколи, зазвичай Саншайн поводилася серйозно й виховано. Разом вони змусили його поїсти трохи вареної курятини і покраяних шматочків хліба з маслом. Саншайн уважно обдивилася його худюще тіло і вирішила годувати пса усім, чим зможе.

— Не треба одразу давати собаці багато їжі. Шлунок скоротився від недоїдання, і якщо ми його перегодуємо, він захворіє, — попередила Лора.

Саншайн недовірливо скривилася.

— Може, тоді дамо йому щось випити? — запропонувала вона з надією.

Лора могла зрозуміти завзяття Саншайн. Їй самій відчайдушно хотілося зробити хоч щось, щоб ця нещасна істота почувалася краще, щоб пес швидше набирав вагу, став здоровішим. Щасливішим. Але інколи не робити нічого — якраз те, що треба, хай як важко це прийняти.

— Я думаю, йому просто треба відпочити, — сказала вона Саншайн. — Накрий його ковдрою і залиш на якийсь час.

Саншайн десять хвилин загортала пса в ковдру, поки Лора нарешті переконала її облишити його і допомогти з сайтом. Фредді прийшов раніше, ніж зазвичай, і знайшов їх у кабінеті.

— Як там бідолашний пес?

Лора не змогла змусити себе відірвати погляд від екрана і подивитися на нього:

— Трохи ліпше, здається.

Після випадку в коморі ніяковість між Фредді та Лорою залишалася, мов туман. Лора уже зневірилась у змозі прояснити ситуацію і розповісти Фредді, що насправді відбулося на її побаченні, вона просто не знала, з чого розпочати таку розмову. Фредді підійшов до вогню і присів біля ковдри. З-під неї визирала пара великих сумних очей. Чоловік простягнув псу руку тильною стороною, щоб він міг її понюхати, але той інстинктивно здригнувся, напевно, навчений гірким досвідом.

— Гей, спокійно, друзяко. Ніхто тебе тут не скривдить. Я — той, хто тебе знайшов.

Собака слухав його м’який голос і з побоюванням просунув ніс із-під ковдри. Саншайн зблизька спостерігала за їхнім знайомством. Голосно форкнувши, вона поставила руки в боки.

— Він має відпочивати, — суворо сказала дівчина.

Фредді підняв руки, показуючи, що більше не чіпатиме собаку, і підійшов до столу, де Лора сиділа за ноутбуком.

— То ти збираєшся його залишити?

Саншайн відповіла ще перед тим, як Лора встигла зітхнути:

— Звісно, присягаюся своїм серцем, ми збираємося його залишити! Він загубився, а ти його знайшов. Саме це ми й робимо — доглядаємо все загублене! — промовила вона, підвівши руки, щоб підкреслити важливість своїх слів. Трохи часу пішло на те, щоб думка наздогнала її почуття, але коли це сталося, Саншайн упевнено додала: — Але назад ми його не повернемо.

Вона з надією поглянула на Фредді й Лору, шукаючи підтримки.

Фредді підморгнув їй і усміхнувся:

— Не хвилюйся, Саншайн, не думаю, що хтось хоче забрати його назад, — і додав, немов згадавши про своє місце в цьому будинку: — Проте хай Лора вирішує.

Лора глянула на згорток ковдри, що досі грівся біля вогню. Цей пес іще не знав, що тільки-но він переступив поріг цього будинку, як опинився в безпеці. Від тієї миті він став її собакою.