Лора зітхнула. Якби вона тільки могла не думати про того, про кого думати не слід. Вона знову закрила обличчя руками.

— Чорт забирай того клятого садівника! — вголос вилаялася вона перед тим, як устигла зупинитися.

— Кого-кого?

Лора сумно усміхнулася:

— Та нікого, то я говорила сама до себе.

— Ти ж знаєш, це перша ознака.

— Перша ознака чого?

— Менопаузи!

Лора пожбурила у подругу печивом:

— Я мала зрозуміти, що нічого не вийде, ще тоді, коли він почав розповідати про нордичну ходьбу.

— О! Та цей ловелас намагався вразити кралю своїми палицями! — зареготала Сара, і навіть Лора винувато хихикнула, а потім розповіла подрузі про поцілунок на ґанку. Той гидотний, нескінченний поцілунок.

Сара глянула на неї і роздратовано стенула плечима:

— Ну, Боже милий, а чого ти чекала? Він же тобі ніколи не подобався. Те саме, що шафу цілувати.

Лора заперечно похитала головою:

— Ні, це набагато гірше. Якщо обирати між Ґрегемом і шафою, то я обираю шафу. — Вона згадала того вологого слимака у своєму роті. — Хоч не так мокро.

— Відверто кажучи, Лоро, я не розумію, чому б не підставити щоку чи уникнути поцілунків, забравшись звідти трохи швидше?

Щоки Лори вкрилися плямами від сміху і зніяковіння.

— Я не хотіла здатися неввічливою. Крім того, він присмоктався до мене, як вантуз.

Сара знову зареготала. Лора почувалася винною. Бідолашний Ґрегем. Він не заслуговує на такі жарти. Вона пам’ятала збентежений вираз його обличчя, коли вона нарешті спромоглася відірватися від його рота, кинути хутко «до побачення» і зникнути у будинку, грюкнувши дверима перед його носом. Бідолашний Ґрегем! Але хоч їй його і шкода, це ще не означає, що вона хотіла б його побачити ще колись.

— Під три чорти бідолашного Ґрегема! — Сара завжди мала здатність угадувати думки Лори. — Як на мене, уся ця ситуація більше схожа на «сердешну Лору». Хлоп кепсько цілується та ще й має ті старечі лижні палиці. Пополощи рота і живи собі далі!

Лора слабко всміхнулася, але тільки-но її настрій почав покращуватися, як згадка кинула її в холодний піт.

— Дідько! — Вона впала в крісло, знову затуливши обличчя руками.

Сара поставила свою чашку чаю на стіл, щоб вислухати наступну порцію зізнань.

— Фредді! — застогнала Лора. — Він бачив мене цього ранку.

— То й що?

— Він знайшов мене сьогодні вранці, обличчям у подушці, з похмілля, голу-голісіньку, з розмазаною косметикою, в оточенні порожніх пляшок і двох келихів. Двох, Capo! Він подумає, що Ґрегем таки зайшов «на каву»!

— Ну от, будь ласка, навіть переконливі докази можуть бути хибними. Та в будь-якому разі, чи не все одно, що подумає Фредді?

— Він подумає, що я п’яна шльондра!

Сара усміхнулась і лагідно, наче до малої дитини, мовила до Лори:

— Якщо для тебе це так важливо, розкажи йому, що сталося насправді.

Лора понуро зітхнула:

— Якщо я розповім, то він подумає, що я стара висушена вобла.

— Правильно! — Сара поклала долоні на стіл. — Досить уже стогнати. Іди нагору, сушена вобло, і дай собі лад. Ти витягла мене з роботи, щоб я послухала твої нікчемні й виснажливі скарги, а тепер, щонайменше, запроси на обід. Я не хочу сандвічів, тільки нормальної гарячої їжі. І пудинг!

Сара погладила Лору по голові, провівши її з кухні. Майже тієї самої миті з саду ввійшов Фредді.

Сара підвелася й простягла йому руку з найприємнішою усмішкою:

— Привіт іще раз. Боюсь, я не відрекомендувалася. Сара Трувей, давня подруга Лори.

Фредді потис руку, але в очі дивитися не забажав, відвернувшись до чайника і раковини.

— Фредді. Я якраз хочу зробити собі кави. Ви не бажаєте?

— Ні, дякую. Ми з Лорою саме йдемо обідати.

Мовчання Сари і збентеження Фредді перервав свист чайника. Дивлячись куди завгодно, тільки не на Сару, Фредді помітив сукню Лори в смітті. Він дістав її і розгладив.

— Гмм. Гарна сукня.

— Так. Мабуть, Лора виглядала в ній фантастично.

Фредді зосереджено розглядав бруд на своїх черевиках:

— Не знаю, не бачив.

Почулися кроки Лори, що спускалася сходами, Сара підвелася.

— Я знаю, що це не моя справа, але хтось має щось сказати, навіть якщо це й не той, хто мав би. Учора вночі сталося зовсім не те, про що ти думаєш.

Вона обернулася, щоб вийти з кухні, і додала через плече:

— Якщо раптом тобі цікаво.

— Мені що до того, — похмуро пробурчав Фредді, наливаючи окріп у свою кружку.

«Бреше, як дише», — подумала Сара.

У «Зниклому Місяці» юрмилося повно народу, якраз тривали поминки дев’яностадворічного колишнього тренера з боксу і торговця кіньми Едді «Недді» О’Регана. Жалібники з ентузіазмом виголошували тости за померлого, й атмосфера здалася бадьорою, бучливою й сентиментальною. Лора і Сара заледве протислися до однієї з кабінок і замовили картоплю з ковбасою по-французькому, келих червоного вина для Сари і дієтичну колу для Лори. Подругам не випадало нагоди поговорити після смерті Ентоні, бо Сара працювала над важливою справою, котра щойно слухалася в суді.

— Ти виграла? — запитала Лора.

— Аякже! — відповіла Сара, порпаючись виделкою у тому, що нагадувало ковбасу й тушковану квасолю. — Але це не важливо. Розкажи мені про себе.

Лора розповіла. Про заповіт Ентоні та про лист, про кабінет, у якому повно загублених речей, про те, як вона іноді ховається від Саншайн, про місцеві плітки. І про Фелісіті.

— З одного боку, все чудово. Будинок дуже гарний, але величезна купа загублених речей — це вже інша справа. Як же мені їх повернути? Божевілля якесь. Я не знаю, що робити з Саншайн, немає гарантії, що сайт запрацює, і, на думку місцевих жителів, я жадібна й підступна шльондра. Я мешкатиму в будинку з мишами, павутиною і купою чужих речей, поки мені не виповниться сто чотири, а коли я помру, минуть місяці перед тим, як хтось це помітить і зламає двері. До того часу моє тіло зітліє на канапі.

— Уже не вперше, — відповіла Сара, підморгнувши. Вона поклала ніж і виделку, відсунула свою тарілку.

— Лоро, моя люба, дотепна, розумна, але така чудна Лоро. Тобі залишили прекрасний будинок зі скарбами та привабливим садівником на додачу. Ентоні любив тебе, як рідну дитину, і довірився тобі в усьому. І замість того, щоб ворушитися, хапати свою удачу за горло, ти сидиш тут, жаліючись на життя. Ентоні вірив у тебе, я вірю в тебе. Це не від Саншайн ти ховаєшся, ти ховаєшся від життя. Настав час перестати ховатись і дати життю добрячого копняка під зад. А хто там що скаже — пішло воно в дупу!

Лора відпила ковток коли. Запальна промова Сари мало її переконала. Тепер вона боялася розчарувати ще одну людину, яка її любить.

Сара подивилася на стурбоване обличчя найкращої подруги. Пора сказати правду у вічі.

— Лоро, час відпустити минуле. Ти заслуговуєш бути щасливою, але ти маєш сама вибороти своє щастя. Твої помилки тягнуть тебе додолу. Коли ти зустріла Вінса, тобі було лише сімнадцять, ще дитина, але зараз ти доросла жінка, тож, може, почнеш поводитися відповідно. Перестань звинувачувати себе за речі, які зробила тоді, і не використовуй їх як виправдання своїх нинішніх учинків. Зараз маєш шанс розпочати правильне життя. Хапай цей шанс за яйця, та й по всьому.

Сара відкинулася на спинку дивана, щоб оцінити ефект, який мали її слова. Вона єдина у світі могла так говорити з Лорою. Сара знала: щоб побачити ту жінку, яку вона знає, слід витягти її на волю. Можливо, навіть силоміць.

— Ти розумієш, Вінс обдурив нас усіх?

Лора зиркнула на неї недовірливо.

— Серйозно. Не тільки тебе. Такий вродливий, з крутою тачкою і сигаретами «Sobranies». Чого ще може бажати дівчина? Ми всі гадали: оце ходячий секс. Тобі не пощастило, бо вибрав він саме тебе.

Лора усміхнулася:

— Ти диви, ця жінка все про всіх знає.

— Так, але я маю рацію. Чи як? Ну, Лоро! Ти сильніша за це! Коли ти стала такою слабачкою? Зараз у твоєму житті є джекпот, можливість, про яку більшість людей здатна лише мріяти. Якщо злякаєшся, я ніколи тобі не пробачу. Але це не важливо, важливіше те, що ти сама собі ніколи не пробачиш! — Сара підняла келих для тосту. — І саме тому, що твій джекпот — цілковите божевілля, він тобі ідеально пасує. Ти ж у нас loony-tune![49]

49

Буквально: божевільні мелодії, назва мультиплікації.