— Звісно, я занадто молода, щоб грати мадам Аркаті, — твердила Марджорі, — але ця роль потребує такої екстраординарної і тонкої гри, що, коли зважити на той вибір, який був у Еверарда, я єдина можлива кандидатура.

— Так, звичайно, — погодилася Вінні, — не переймайся, Джилліан така майстриня костюма і гримування, що вона зробить тебе старою за мить.

Марджорі не знала, як сприйняти цю репліку.

— Ну, вона виглядає цілковитою «професіоналкою» у тому барахлі, яке зазвичай носить сама, — відповіла роздратовано.

— Її дрантя просто огидне! — захихотіла Вінні.

Потім запала винувата тиша, адже прийшла офіціантка, принісши їм курятину і грибний суп з пампушками.

Під час короткої паузи вони солили суп і намащували хліб маслом.

— Я трохи нервуюсь, адже гратиму Едіт, — зізналася Вінні, — це найбільша роль, яку мені випадало грати, скільки усього треба запам’ятати, ще й розносити напої треба, ходити туди-сюди.

— Ти маєш на увазі «розстановку» і «сценографію», Вінні. Так важливо дотримуватися правильної термінології. — Марджорі відкусила добрячий шматок рогалика з зернами, глибокодумно пожувала його перед тим, як додати. — Я б про це не надто хвилювалася. Зрештою Едіт — лише служниця, тож тобі не доведеться по-справжньому грати.

Лора доїла обід і попросила рахунок. Коли вона вже збиралася йти, згадка про знайоме ім’я привернула її увагу.

— Я впевнена, Джеффрі буде прекрасним Чарлзом Кондоміном, але в молодості Ентоні Пардью підійшов би на цю роль ідеально: високий, чорнявий, вродливий, привабливий, — Марджорі говорила майже з сумом.

— А ще він дійсно був письменником, — додала Вінні.

Марджорі заходилася язиком відчищати зернину, що застряла у неї на піднебінні. Нарешті впоравшись із цим, вона мовила:

— Досить дивно, що Пардью залишив усе тій синій панчосі, своїй домогосподарці Лорі.

— Ммм… Дивна справа, справді. — Вінні любила гарну плітку за обідом. — Я впевнена, що там було багато дивних справ, — додала вона, вкладаючи в це слово подвійний сенс і смакуючи свою гидоту.

Марджорі допила джин з тоніком і попросила офіціантку принести ще.

— Ну, думаю, вона робила для нього щось більше, ніж витирала пилюку й мила підлогу.

Лора мала намір непомітно прослизнути повз цих пліткарок, але тепер вона обернулась і подивилася на них з нахабною посмішкою.

— Фелаціо, — оголосила вона. — Кожної п’ятниці.

І вийшла, не сказавши більше ні слова.

Вінні повернулася до Марджорі зі спантеличеним виразом обличчя:

— Що воно, в біса, таке?

— Це італійське, — гмикнула Марджорі, витираючи рот серветкою, — колись куштувала в ресторані.

Розділ 20

Саншайн поставила голку на платівку лакричного кольору і була винагороджена солодким голосом Етти Джеймс,[38] гарячим і розкішним, як копчена паприка.

На кухні Фредді сидів за столом, а Лора робила сандвічі на ланч.

— У неї гарний смак, — Фредді кивнув головою у напрямку музики.

Лора усміхнулася:

— Вона якраз вибирає музику для розвіювання праху Ентоні. Каже, що це має бути, немов фільм, де собака приносить кістку і годинник зупиняється, бо Святий Ентоні помер, але він тепер навіки разом зі своєю Терезою. Терезу Саншайн називає «Королевою квітів». Ти подумав про те саме, що і я.

Лора нарізала огірок напівпрозорими скибочками і відкрила банку лосося.

— Хоче виголосити промову, та я не певна, що ми бодай щось там уторопаємо.

— Я певний, ми зрозуміємо все. — Фредді взяв чайну ложечку, яка лежала на столі. — У Саншайн просто своя манера висловлюватися. Вона знає слова, які вживаємо ми, але власні подобаються їй більше.

Лора злизала масло з пальця. Вона не звикла говорити з Фредді. З нею він спілкувався, киваючи, стенуючи плечима і рохкаючи. Але тільки не з Саншайн. Своїми серйозними очима і м’яким голосом ця дівчина виманювала з мовчазного садівника слова, немов гіпнотизер.

— Та чи не робить вона своє життя ще складнішим, відокремлюючись від…

Лора замовкла, не годна дібрати коректного слова.

Фредді продовжив її думку, намагаючись говорити якомога нейтральніше:

— Далі від «нормальних» людей, ти маєш на увазі?

Тепер уже Лора знизала плечима. Вона й сама не знала, що мала на увазі. Їй було відомо, що Саншайн мала кілька друзів у школі, а ще її нещадно переслідували здичавілі підлітки, які збиралися в місцевому парку, щоб пити дешевий сидр, розмальовувати гойдалки і трахатися в кущах. Чи вони нормальні? І якщо вони нормальні, то чому Саншайн мала бути на них схожою? Фредді прилаштував чайну ложку на кінчик свого вказівного пальця. Лора повернулася до сандвічів, від збентеження нарізаючи їх кривими трикутниками. Тепер він подумає, що вона… Хто? Ханжа? Ідіотка? Може, так воно і є насправді. Чим більше вона спілкувалася з Фредді, тим дужче її хвилювало, що він про неї думає. Ідея Лори щодо спільних сніданків на кухні досі не мала особливого успіху, вона страшенно знічувалася в присутності цього чоловіка. А втім, на той час, що вони проводили разом, Лора чекала, немов на свято.

Фредді обережно поклав чайну ложечку перед собою, відкинувся назад і почав хитатися на стільці, як непосидюще хлоп’я. Лора мало не зробила йому вчительське зауваження, щоб спокійно сидів за столом.

— Я думаю, це маскування. — Стілець із гуркотом став на чотири ніжки. — Те, як вона говорить. Щось схоже на полотна Джексона Поллока.[39] Так багато плям і бризок фарби, що навіть якщо одна з них і ляже неправильно, ніхто й не помітить. Якщо Саншайн хибно вживе слово, ніхто не здогадається. — Він кивнув головою й усміхнувся сам до себе. — Геніально.

У цю мить геній власною персоною завітав на кухню, очікуючи ланч. Лора досі міркувала про слова Фредді. Садівник використовує мистецтво Джексона Поллока як мовну метафору — дещо несподівано, ще один вияв його загадкової особистості. Лорі закортіло дізнатися більше.

— До речі, — сказав Фредді Лорі, — про фільм. Це «Чотири весілля і похорон».

Саншайн усміхнулася й сіла біля своїх нових друзів.

Попоївши, вони всі попрямували до кабінету. Саншайн не могла дочекатися, коли покаже Фредді музей загублених речей Ентоні, а Лора сподівалася: може, в нього виникне якась слушна ідея, як повернути їх власникам. Кожного разу, заходячи в кабінет, Лора відчувала, що кімната переповнена, немов ось-ось лусне від речей та історій. А вона, така маленька, зникне, потоне в цьому океані. Здавалося, полиці стогнуть, загрожуючи обвалом, а шухляди риплять, немов зараз вибухнуть. Лора боялася, що її поховає лавина загубленого майна. Для Саншайн це була скарбниця. Вона пестила, стискала й обіймала речі, тихенько розмовляючи сама з собою чи, можливо, з самими речами, читала таблички. Очевидно, дівчині подобалося в кабінеті. Фредді справді здивувався.

— Хто б міг подумати? — присвиснув він, роззираючись навколо. — Так от чому він завжди брав із собою сумку.

Кволе жовтневе сонце заледве пробивалося крізь плетиво квітів та листя на мереживних панелях, і кімната мінилася тінями. Фредді трохи відсунув мереживо, і метеоритний дощ сяйливих часточок пилу пролетів кімнатою.

— Проллємо трохи світла на ці речі, чи як?

Саншайн показала йому все навколо, немов екскурсовод, що з гордістю демонструє мистецьку колекцію. Вона тицяла йому гудзики, обручки, рукавички, іграшкових ведмедиків, скляне око, частини коштовних прикрас, елементи пазлів, ключі, монети, пластикові іграшки, пінцети, чотири набори зубних протезів і відірвану голову ляльки. І це вміст лише однієї шухляди. Чашка і блюдце кремового кольору, розмальовані фіалками, досі стояли на столі. Саншайн узяла їх і передала Фредді.

— Гарні, чи не так? Леді не хоче, щоб їх повертали, тож Лора залишить їх для чаювання.

38

Американська блюзова та R&В-співачка (1938–2012). (Прим. ред.)

39

Американський художник-експресіоніст.