— Увімкнути газ під чайником, чай у заварник, молоко в глечик…

На кухні Лора усміхнулася, спостерігаючи, як Саншайн готує чай, примовляючи сама до себе. Дівчина завжди так чинила, коли завдання потребувало зосередження. Хтось постукав у задні двері, і Фредді увійшов, не дочекавшись відповіді. Лора поговорила з ним учора ввечері, повідомивши, що посада зберігається за ним, якщо він іще бажає працювати в Падуї. Крім цього, вона запросила його пити чай на кухні, замість чаювати на самоті в саду, як він завжди робив. Його не було з дня похорону, коли він пішов, ситуація в Падуї здавалася ще непевною. Лора сама здивувалася, запросивши його, але пояснила таке несподіване рішення тим, що чим частіше вона контактуватиме з Фредді, тим менше хвилюватиметься, коли все-таки випаде спілкуватись. Однак нічого не допомагало, він усе дужче їй подобався.

— Дві ложечки цукру, будь ласка, — сказав Фредді, підморгнувши Саншайн, яка зашарілась і зосереджено вдивлялася в чайну ложку, яку тримала в руці. Лора знала, як почувається бідолашна дівчина. Якась таємниця вабила у цьому мовчазному чоловікові, котрий так дбав про сад і непомітно та швидко виконував різні чудернацькі роботи в будинку. Лорі кортіло дізнатися більше про його життя за стінами Падуї, але він не любив патякати про себе, а вона не мала хоробрості розпитувати. Лора пообіцяла собі: якщо випаде слушна нагода, то вона його розпитає. А поки єдина інформація, якою, здавалося, готовий поділитися Фредді, стосувалася того, що треба зробити в саду і чи залишилося ще печиво.

— Фредді, це Саншайн, моя нова подруга й помічниця. Саншайн, це Фредді.

Саншайн спромоглася відірвати погляд від ложки і спробувала глянути на Фредді.

— Привіт, Саншайн! Як воно нічого?

— Що саме нічого? Мені дев’ятнадцять, я сонячна людина.

Фредді усміхнувся:

— Мені тридцять п’ять із трьома чвертями, і я Козеріг.

Саншайн поставила перед Фредді чашку чаю, глечик молока, цукорницю. Потім ложечку для чаю, тарілку з печивом. А ще виделку, рідину для миття посуду, коробку кукурудзяних пластівців і обідець для збивання яєць. Коробку сірників. Білозуба усмішка осяяла гарне обличчя Фредді. Потім він щиро, по-хлоп’ячи зареготав. Хай яким було випробовування Саншайн, але Фредді пройшов відбір. Дівчина сміливо присіла коло нього.

— Святий Ентоні залишив усі загублені речі Лорі, й ми маємо повернути їх. Усі, крім чашки з блюдцем.

— Це добре?

— Так, показати тобі?

— Не сьогодні. Я вип’ю чаю, одразу вимию чашку з оцим засобом, а відтак піду ще попрацюю. А наступного разу, коли я сюди завітаю, ми поговоримо про речі Ентоні.

Саншайн майже всміхнулася. Лора почала відчувати себе трохи зайвою:

— Ентоні був дуже хороший чоловік, Саншайн, але все-таки він не святий.

Фредді допив чай:

— Ну, тепер він може ним стати. Ніколи не чули про святого Антонія з Падуї, покровителя загублених речей?

Лора похитала головою.

— Я не жартую. Свята правда. П’ять років недільної школи, — додав він, пояснюючи свою обізнаність.

Саншайн переможно усміхнулася. Тепер у неї є два друга.

Розділ 19

Лора викидала своє старе життя. Страшенний клопіт. Вона запхала коробку з різним непотребом у смітник і грюкнула кришкою, випустивши хмару бруду й пилу собі в обличчя. Перебираючи речі, взяті з квартири, вона помітила, що багато з них стоять нерозпакованими ще з часу переїзду від Вінса. Якщо вони ні разу не знадобилися їй за останні шість із чимось років, то навряд чи знадобляться зараз. Може, місцевий доброчинний магазин був би й не проти взяти щось із її «сміття», але, щоб віддати його, треба їхати в місто, а Лорі не дуже хотілося кудись виходити. «Зараз я надто зайнята», — переконала вона себе. Та не встигла заспокоїтися цим виправданням, як із глибини душі виринуло почуття провини. Лора згадала рядки листа Ентоні: «за стінами Падуї — цілий світ, і він вартий того, щоб повсякчас виходити в нього». «Іншим разом», — пообіцяла вона собі.

Лора витерла бруд зі свого обличчя руками, а руки автоматично потерла об джинси. Боже милий, вона виглядає огидно, час прийняти душ.

— Здрастуйте! Ви тут працюєте?

Це питала, наближаючись стежкою від будинку, довгонога білявка, одягнена в тісні джинси та ідеальний кашеміровий светр, взута у блідо-рожеві замшеві мокасини з фірмовим знаком Gucci. Ошелешений вираз Лориного обличчя змусив молодичку зробити висновок, що вона або іноземка, або трохи несповна розуму, або глухувата. Дівчина знову заговорила, намагаючись вимовляти слова повільно і трішки голосніше:

— Я шукаю Фредді — садівника.

На щастя, цієї миті з’явився сам Фредді, що прямував садом, тримаючи дерев’яний кошик щойно викопаної картоплі, який він поставив біля ніг Лори.

— Любий Фреддо!

Молода жінка закинула руки йому за шию і палко поцілувала у вуста. Фредді обережно виплутався з цих палких обіймів і взяв її за руку.

— Фелісіті, що ти тут робиш?

— Я прийшла запросити мого коханого на ланч.

Фредді усміхнувся. Здавалося, він почувався трохи незручно.

— Фелісіті, це Лора. Лоро, це Фелісіті.

— Я зрозуміла, — кивнула Лора, але руки не подала, бо щось було не схоже, щоб Фелісіті звикла ручкатися з прислугою. Щаслива пара пішла собі, мило обійнявшись, а Лора віднесла картоплю на кухню і засунула кошик під стіл.

— Чорт забирай! — гарячкувала вона. — Я що, справді виглядаю так, немов працюю тут?

Мигцем глянувши на себе в дзеркало в передпокої, Лора була змушена погодитися. Нерозчесане волосся стирчало врізнобіч із-під горошкуватої бандани, обличчя в патьоках бруду, бахмата безформна толстовка — вона справді скидалася на прибиральницю.

— Чорт його бери!

Лора піднялася нагору і довго стояла під гарячим душем. Потім сидячи на ліжку в рушнику, вона усвідомила, що вода змила лише бруд, але не гнів. Лора ревнувала. Їй було соромно це визнавати, але так, вона страшенно ревнувала. Спогад про ту жахливу жінку, яка цілувала Фредді, дошкуляв їй. Лора глянула на своє віддзеркалення у люстерку на туалетному столику й сором’язливо всміхнулася:

— Я теж можу піти десь пообідати, якщо схочу.

Отак-от. Вона десь пообідає. Ентоні хотів, щоб вона виходила у світ, отож вона і вийде. Сьогодні. Просто зараз.

«Зниклий Місяць» — напівофіційний заклад, куди ходили в чорних краватках. Він був розташований біля церкви Святого Луки, тому там завжди юрмились охочі познайомитися після похорону або перехилити чарочку перед весіллям. Лора замовила віскі з содовою і «філе тріски, приправлене травами, з нарізаною скибками картоплею Король Едвард із легким соусом тартар», вона сіла в одній з кабінок, які вишикувалися вздовж стіни, розвернуті до бару. Бравада випарувалася, щойно вона вийшла з будинку, тепер ця подорож здавалася Лорі не дуже приємним обов’язком, чимось на кшталт візиту до стоматолога чи проїзду містом у годину пік. Лора раділа, що прийшла досить рано, й непомітно пірнула в кабінку, не забувши прихопити книжку, щоб заховатися за нею на випадок, якщо хтось спробує до неї заговорити. По дорозі сюди їй раптом спало на гадку, що Фредді та його жвава Фелісіті можуть обідати в цьому самому місці, й хоча ця думка жахала її, Лора була надто вперта, щоб вертатися назад. І ось вона тут, випиває посеред білого дня, для неї це просто нечувано, і намагається читати книгу, що насправді її не цікавить, чекаючи на ланч, якого вона насправді не хоче. Усе, щоб довести, що вона чогось варта, і не розчарувати Ентоні. А якщо подумати, вона могла би бути зараз удома, начищати плиту… Лора сама всміхнулася своїй безглуздій логіці.

Паб залюднювався, і якраз у ту мить, коли офіціантка принесла її порцію рибних паличок із смаженою картоплею, кабінку біля Лори зайняли якісь пані, здійнявши неабияку метушню і відчайдушно шарудячи знятими пальтами й пакетами для покупок. Коли її нові сусідки почали вголос читати меню, Лора впізнала владний альт Марджорі Водскаллоп у супроводі непевного дисканта Вінні Кріпп. Нарешті визначившись і замовивши два курячі «супи-пюре з печериць», вони цокнулись своїми склянками джин-тоніка і почали обговорювати «Блаженний дух», п’єсу, яку намагалася поставити їхня аматорська театральна трупа.