— А пенсія і візок? — спитала Лєна.

— Пенсія за третьою групою інвалідності передбачена лише при виході на пенсію за віком у розмірі п’ятдесят відсотків від суми пенсії. Інвалідний візок надають лише громадянам з обмеженими можливостями категорії А і Б першої групи інвалідності.

— Тобто не буде візка?

— За третьою групою інвалідності візок не надається. У цьому немає необхідності.

— Як немає?! Подивіться на неї! Вона вже два роки сидить!

— У цій справі комісія завершила свою роботу. Прошу покинути кабінет.

— Почекайте! — горлала Лєна, а Пес тихо плакала. — По-вашому виходить, що вона і не інвалід ніякий, що вона може ходити і працювати? Так?

Голова комісії, чоловік доволі кремезний, із сивиною на скронях, вийшов із-за столу, щоб випровадити Лєну з кімнати.

— Не влаштовуйте комедію, я вас прошу! Через рік ви можете знову подати документи. Залиште кабінет!

— Я піду, — сказала Лєна. — А вона, оскільки вона може, по-вашому, ходити, нехай робить це сама!

І Лєна прожогом вибігла з кабінету, залишивши Пса сидіти на комісійному стільці й плакати. Члени комісії кинулися наздоганяти Лєну.

— Заберіть вашу подругу! Що ми маємо з нею робити?!

— А вона сама нехай іде! Вона ж може! — уже зі сходів відповідала їм Лєна. — Це ви сказали, не я!

Пізніше Лєна соромилася свого вчинку. Запевняла, що лишила Пса напризволяще тільки для того, аби провчити нелюдів, хотіла довести їм, що вони помилилися у своєму рішенні й повинні його переглянути. Я діяла імпульсивно, казала Лєна, не подумала, чим ця історія закінчиться.

А закінчилася історія тим, що вчений секретар комісії викликала таксі, два охоронці знесли Пса вниз на руках, посадили в автомобіль і наказали шоферу їхати куди завгодно геть. Гроші на таксі, звичайно, не дали. Лєна змушена була заплатити їх сама, оскільки таксист пригрозив винести з дому телевізор і фен для волосся.

Потому кілька тижнів підряд Пес просила у Лєни вибачення. Напевне, для того, щоб змогти вибачити самій. Так іноді легше. Просити вибачення, щоб вибачити.

— Ми підемо іншим шляхом, — заспокоювала її і себе Лєна, — ми мусимо домогтися справедливості. Не переживай, Пес, наша маленька війна ще попереду.

Лєна відшукала лікаря, який ставив Псові діагноз, сказала йому, що має важливу справу. Лікар повівся, на диво, люб’язно, навіть запропонував горнятко кави для початку.

Ця люб’язність працівників державних установ, пізніше казала Лєна, гірша від сичання сотні єхидн. І де тільки вони понаучувалися цих награних посмішок і ввічливих фраз? Де в Україні штампують таких бездушних лицемірів?

— А ми з вами вже зустрічалися, так? — посміхаючись, сказав Лєні лікар.

— Ні. Ми бачимося вперше. Розумієте…

— А все-таки я переконаний, що зустрічав вас раніше.

— Ви помилилися. Два роки тому у вас була пацієнтка, моя подруга, яка від холоду втратила чутливість ніг.

Лікар відхилився на бильце крісла, взяв невелику паузу на роздуми.

— Та…аа…ак, я пригадую цей випадок, — сказав. — Дуже дивний випадок. Ви її родичка?

— Не родичка, але я опікуюся нею.

— І як? Дівчина ходить?

— Ні. Вона тільки сидить.

— Ну, таке буває, буває…

— Буває? Ви написали у лікарському висновку, що такого бути не може.

Лікар знову посміхнувся, цього разу не люб’язно, а хитро.

— Бути не може, але буває. У цьому світі часто стаються незрозумілі речі.

— Ви написали також, що рекомендували зробити операцію, але пацієнтка відмовилася, — вела далі Лєна.

— Так. Я рекомендував. Але операція все одно не допомогла б. На мою лікарську думку, ця дівчина ніколи більше не зможе стати на ноги.

— То навіщо ви рекомендували?! І навіщо написали про це у висновку?! Нібито вона відмовилася і тому сама винна, що не ходить!

— У нас є певний порядок. Ми мусимо пропонувати пацієнтам те, що може, хоч і з мізерною імовірністю, їм допомогти.

— Ви совість маєте?! Ви хотіли за операцію п’ять тисяч гривень! За операцію, яка не допоможе!

— Це брехня. В Україні медицина безкоштовна.

— Через вас, — сказала Лєна, — медична комісія відмовила нам у присвоєнні першої групи інвалідності.

Маска награної люб’язності поволі почала спадати з обличчя ескулапа.

— Чому через мене? Ви знаєте, скільки людей подають заяви на інвалідність? Якби комісія надавала її всім, хто хоче, то у нас було би ціле місто інвалідів.

— Вона не може ходити, лікарю! Вона не може сама піти в туалет! Вона цілими днями дивиться у вікно і плаче! У неї немає грошей, її родичам на неї начхати, а ви говорите про ціле місто інвалідів?!

— Чекайте-чекайте. А навіщо було йти взимку в ліс, га? Хто її туди тягнув?

— То ви добре пам’ятаєте цю справу! — спалахнула Лєна. — Але ви забули, що такі самі державні службовці, як і ви, відмовили їй в останній допомозі і не пустили переночувати тоді, коли їй не було більше куди подітися! Вони вигнали її в ліс замерзати!

Лікар зупинив Лєнину тираду:

— Чого ви прийшли до мене?

— Я хочу, щоб ви переписали лікарський висновок. Ми подаватимемо на апеляцію.

Лікар знову заусміхався. Це насторожило Лєну. Лікар сказав:

— Не треба подавати на апеляцію. Я можу все владнати.

— Справді? — у цю коротку мить між двома репліками в Лєні знову зажевріла надія. Ненадовго, правда.

— Їй оформлять першу групу. Я все влаштую. Але це буде трохи коштувати.

Лєна мовчала.

— Ви ж розумієте, — говорив лікар, — зараз такі часи, що за все треба платити. Інвалідність в основному оформлюють, щоб уникати податків, щоб завозити із-за кордону автомобілі, не сплачуючи мито. А це кілька тисяч доларів на одному тільки авто.

— Про що ви говорите? Яке авто? Мені візок потрібен, інвалідний, щоб подруга могла хоч якось самостійно пересуватися…

— Сказав, оформлю, значить оформлю. П’ять тисяч гривень.

— У вас на все одна ціна!

— Це небагато, — виправдовуючись, сказав лікар, — вона відіб’є ці гроші за рік-два інвалідної пенсії. Там же ж пенсію нараховують. Ну, за два-три роки точно. А інвалідність пожиттєво оформимо. Ви уявляєте, яка вигода?! Там і візок, і лікування, і пільги всякі, телефон проведуть безкоштовно, путівки в санаторій на березі Чорного моря або у Славськ на води — там теж непогано. Повний комплект, одним словом.

— Якби в мене були ці гроші, я сама купила б їй інвалідний візок.

— Ну, за таку ціну ще треба добре пошукати. Хіба беу…

Лєна сказала:

— Слухайте, я краще зберу гроші, щоб ви собі інвалідність оформили. У вас каліцтво значно страшніше. Ви пережили ампутацію серця. Чи як ви там це називаєте… Кукс?

— Пішла геть із мого кабінету, — просичав лікар, вже як сто єхидн.

Одразу ж потому, відпрацьовуючи у «Золотій рибці» нічну зміну, Лєна написала свій другий маніфест. Цього разу — «Калікам від каліки», який починався так: «У мене немає ніг, а у вас немає серця». Текст цей, щоправда, вже ніде не було надруковано. Літературно-мистецький журнал «Четвер» закрили через брак фінансування. А місцеві газети всі як одна відмовилися друкувати Лєнин маніфест і дві її тематичні статті, бо інвалідність відлякує читачів.

Зрозумійте, сказали Лєні в одній із редакцій, люди втомлені й розчаровані, вони очікують від газети позитивної інформації. А каліцтво — це зовсім не позитив. Це табу. Люди бояться зараз скалічитися більше, ніж умерти. Крім того, подумайте самі, навіщо здоровим людям читати про хворих? Чого вони мають когось жаліти? Щоб ви знали, найпоширеніші причини каліцтва тепер — це аварії через алкоголь за кермом і невдалі стрибки у воду, на камінь наприклад. Ніхто цим людям не винен, що вони поставали інвалідами. Самі напросилися. Бо дурні були.

Калікам не треба, щоб їх жаліли, відповіла Лєна. Вони поставали каліками, дурні були чи просто не пощастило, і це їхня особиста біда, біда їхніх знайомих і родичів. Їм із цим жити, а не вам. Але вони мають свої маленькі калічі права, записані у великих українських законах, і єдине, про що треба говорити, це щоб ці права виконували. Треба говорити не про жаль, а про права. Суспільство здорове тоді, коли права всіх, навіть хворих, виконують. У чиновницьких кабінетах каліки не чекають від чиновників жалю і співчуття, а тільки щоб ці чиновники робили свою роботу, для якої вони там, у кабінетах, і сидять. Від лікарів каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб ті робили свою роботу, для якої вони там, у лікарнях, і сидять. Від перехожих на вулиці каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб на них не показували пальцем, як на прокажених. Хіба вони багато хочуть?