— Крона така густа, що досить добре захищає від вітру, але де-не-де прорубано отвори, — вів далі Фарид. — Мабуть, спостережні пункти для вартових. Нам доведеться вистелити гнізда, точнісінько так, як феї.

— Можливо, декому з нас краще лишитися тут, — озвався Страшидло. — Нам треба полювати і…

— Полювати можна й угорі! — урвав його Фарид. — Там є не тільки зграї птахів, — я бачив і величезних білок, і тварин із чіпкими лапами, схожих на кроликів. Крім того, там є й дикі коти…

Жінки тривожно перезирнулися.

— …і кажани, і кобольди з хвостами завдовжки в лікоть, — провадив далі Фарид. — Там угорі — цілий світ! Є дупла, а чимало гілок такі широкі, що по них можна ходити. Там ростуть квіти і гриби! Просто казка! Справжні дива!

Феноліо засміявся всім своїм зморшкуватим обличчям, мов король, чию державу хвалять, і навіть Елінор уперше з тугою подивилася на вкритий наростами стовбур. Дехто з дітей одразу хотів дертися нагору, але жінки стримали їх.

— Збирайте листя, — наказали вони їм, — мох і пташине пір’я — все, що годиться для підстилки.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли розбійники почали зв’язувати линви, плести сітку й виготовляти дерев'яну платформу, яку можна було б піднімати вздовж високого стовбура.

Батист із кількома людьми повернувся назад, щоб ще раз затерти сліди, а Меґі бачила, як Принц безпорадно дивиться на ведмедя. Як він підніме його на дерево? Що станеться з в’ючними кіньми? Така сила запитань, а він і досі не був певен, чи своїм швидким маршем вони позбулися Миршавця.

— Меґі! — зі змовницьким обличчям підступив Феноліо до дівчини, що саме допомагала Мінерві плести сітку з вусиків для кухонного начиння. — Ти не повіриш! — прошепотів він їй, коли вони стали серед могутнього коріння. — Але не здумай розповідати про це Лоредан. Бо вона одразу знову скаже, що я остаточно з’їхав з глузду!

— Чого я не повинна розповідати їй? — не розуміючи, подивилася на нього Меґі.

— Що ж, оцей хлопець, ти вже знаєш, отой, що дивиться на тебе, і носить квіти, і змушує Фарида аж зеленіти від ревнощів. Дорія…

Крона над ними зачервонілася у світлі призахідного сонця, а гнізда висіли поміж гілля, мов чорні плоди.

Меґі збентежено відвернула обличчя:

— Що з ним?

Феноліо озирнувся, наче боявся, що позаду от-от може постати Елінор.

— Меґі, — пригнічено мовив він, — гадаю, я вигадав його так само, як Вогнерукого і Чорного Принца!!

— Дурниці! Про що ти говориш? — прошепотіла у відповідь Меґі. — Дорія, мабуть, ще не народився, коли ти написав свою книжку!

— Так-так, я знаю! Оце й бентежить мене! Всі ці діти. — Феноліо широким жестом показав на дітей, що ревно збирали мох та пір’я під деревами. — Мій сюжет несе їх, мов яйця, абсолютно без моєї допомоги. Це страхітлива річ. Але оцей хлопець, — Феноліо стишив голос, наче Дорія міг підслухати його, хоча той разом із Батистом стали навколішки на лісову землю досить далеко від них і перетворили свої ножі в мачете й серпи, — Меґі, тут уже починається божевілля: я написав про нього оповідання, і таки виріс герой з його ім’ям! А ще дивовижніше те, що це оповідання не було опубліковане! Можливо, й досі лежить у якійсь шухляді мого старого письмового столу або ж мій онук уже зробив із нього паперові кульки, щоб стріляти в котів!

— Але ж це неможливо! Тоді він не може бути тим самим! — Меґі непомітно глянула на Дорію. Вона любила дивитися на нього, дуже любила. — Про що йдеться в тому оповіданні? — запитала вона. — Що робить той уже дорослий Дорія?

— Будує замки та міські мури. Він навіть винайшов літальний апарат, годинник, що вимірює час, і, — Феноліо глянув на Меґі, — друкарську машину для одного відомого палітурника.

— Справді? — Меґі раптом охопило приємне тепло, як і давніше, коли Мо розповідав їй якусь надто вже гарну оповідку. Для одного відомого палітурника. На мить вона забула про Дорію й думала тільки про батька. Можливо, Феноліо давно вже написав слова, які мали зберегти Мо життя. «Ну, будь ласка, — благала вона сюжет Феноліо. — Нехай той палітурник буде Мо».

— Я назвав те оповідання «Чарівник Дорія», — прошепотів їй Феноліо. — Але він чарує тільки своїми діями, як і твій батько. А тепер слухай, буде ще цікавіше! Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї. Хіба не дивно?

— А що тут дивного? — Меґі відчула, як зашарілася. І саме цієї миті Фарид подивився в її бік. — А ти дав їй якесь ім’я? — запитала вона.

Феноліо збентежено відкашлявся:

— Ну, знаєш, інколи я буваю трохи недбалий зі своїми жіночими персонажами, тож в оповіданні вона не має ніякого ім’я. Я просто писав про неї як про його дружину.

Меґі мимоволі засміялася. Так, це схоже на Феноліо.

— У Дорії не згинаються два пальці на лівій руці. Тож як він робитиме те все, що ти казав?

— Але ті пальці я сам йому приписав! — вигукнув Феноліо, забувши про всяку обережність. Дорія підняв голову й подивився на них, але, на щастя, саме тієї миті до нього підійшов Чорний Принц.

— Йому зламав їх його батько, — тихо розповідав далі Феноліо. — Як був п’яний. Він хотів ударити сестру Дорії, а Дорія спробував захистити її.

Меґі зіперлася плечима об стовбур. Їй здавалося, ніби вона чує, як позаду б’ється її серце, величезне дерев’яне серце. Це все був сон, тільки сон.

— А як звали його сестру? — запитала вона. — Суза?

— Звідки я знаю? — відповів Феноліо. — Я не можу пам’ятати все, можливо, і вона, як і дружина, теж не має ім’я. Хай там як, згодом він ще більше уславиться через те, що, незважаючи на свої калічні пальці, збудував такі дива!

— Розумію, — кивнула Меґі і зловила себе на тому, що намагається уявити собі, яким буде Дорія, коли виросте. — Гарне оповідання, — додала вона.

— Знаю, — погодився Феноліо і, самовдоволено зітхнувши, зіперся на стовбур дерева, яке багато років тому він описав у книжці. — Але, звичайно, хлопцеві про це не треба нічого казати.

— Звичайно, ні. А може, в твоїй шухляді лежать ще й інші оповідання? Чи ти знаєш, що станеться з Мінервиними дітьми або з Бепе і Вогненним Ельфом?

Феноліо не відповів.

— Ну, дива! — постала перед ними Елінор з оберемком моху. — Меґі, сама скажи! Чи поряд із тобою стоїть найледачіший чоловік цього та всіх інших світів? Решта працює, а він тут стовбичить і розглядає дірки в повітрі!

— Ох, а що тоді з Меґі? — розгнівано відповів Феноліо. — Не кажучи вже про те, що всі ви тут не мали б ніякої роботи, якби найледачіший з усіх чоловіків не вигадав цього дерева і гнізд у його кроні!

Цей аргумент анітрохи не вплинув на Елінор.

— У цих клятих гніздах ми, мабуть, усі зламаємо собі карк, — тільки й сказала вона. — І не знаю, чи це набагато краще за копальні.

— Ну, Лоредан, заспокойся. Тебе Свистун і так не послав би в копальні! — заперечив Феноліо. — Адже ти застрягла б уже в першому штреку!

Меґі лишила їх обох сперечатися. Між деревами затанцювали вогники. Меґі спершу думала, що то світлячки, та коли кілька з них сіли їй на рукав, побачила, що то маленькі метелики, які світилися, немов частинки місячного сяйва.

«Новий розділ, — подумала вона й подивилася вгору на гнізда. — Нове місце. Феноліо може розповісти мені щось про майбутнє Дорії, а про те, що його сюжет розповідає про мого батька, він не знає. Чому Реза не взяла її з собою?»

«Бо твоя мати розумна! — сказав їй Феноліо. — Хто, крім тебе, має читати мої слова, якщо я все-таки знайду такі, як слід? Даріус? Ні, Меґі, ти оповідачка цього сюжету. Якщо ти хочеш допомогти батькові, твоє місце отут, поряд зі мною, більш ніде. І Мортимер вважав би точнісінько так само!»

Так, він вважав би так.

Один з метеликів сів Меґі на руку, заіскрившись, мов перстень, на її пальці. «Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї». Таки дивно.

Білий шепіт

Якби я мав небес оздобні шати,

Із золота, зі срібла та зі світла,

Блакитні, матові і тьмяні шати,

Дня, сутіні та ночі повні світла,

Я б їх поклав тобі до ніг,

Та, бідолаха, маю тільки мрії,

Тож їх кладу тобі до ніг, —

Зважай, щоб не топтати мої мрії.