— Ще далеко? — Як часто вона ставила це запитання Мо під час безкінечних автомобільних поїздок задля кількох хворих книжок. «Уже недалеко, Меґі!» — вчувався їй батьків голос, і якусь мить їй здавалося від утоми, ніби він піджаком прикриває їй замерзлі плечі, але то лише гілка торкалася спини. Меґі поковзнулася на мокрому від дощу листі, і тільки Роксанина рука не дала їй упасти.

— Обережно, Меґі, — сказала вона, і її обличчя тієї миті видавалося не менш рідним, ніж материне.

— Ми знайшли дерево! — повідомив Дорія, поставши перед ними так несподівано, що дехто з малих дітей злякався. Він був мокрий від дощу і тремтів від холоду, зате був щасливий, такий щасливий, яким не був уже багато днів.

— Фарид лишився там. Він вилізе й подивиться, чи гнізда ще придатні для життя. Дерево величезне! — широко розвів руки Дорія. — Доведеться щось збудувати, щоб висадити дітей, але я вже маю ідею!

Меґі ще не чула, щоб Дорія говорив так швидко і так багато. Одна дівчинка підбігла до нього, він узяв її за руки і, сміючись, обкрутив навколо.

— Миршавець нас там ніколи не знайде! — гукнув він. — Тепер треба тільки навчитися літати, і ми зможемо бути вільні, як птахи!

Діти почали збуджено перемовлятися, аж поки Чорний Принц підвів руку.

— Де стоїть дерево? — запитав він важким від утоми голосом. Інколи Меґі боялася, що отрута зламала щось у ньому, відкинула якусь тінь на світло, яке завжди сяяло в його душі.

— Прямо попереду! — махнув рукою Дорія поміж мокрих дерев.

Раптом і найутомленіші ноги вже знову могли бігти.

— Тихо! — нагадав Чорний Принц, коли діти почали знімати дедалі гучніший галас, але вони були надто збуджені, щоб слухатися його, і ліс відлунював їхніми дзвінкими голосами.

— Ну, хіба я не казав тобі? — раптом постав перед Меґі Феноліо, а в його очах світилася давня гордість за свій світ, гордість, що з’являлася з найменшого приводу.

— Авжеж, казав, — Меґі випередила з відповіддю Елінор, що вочевидь була в кепському гуморі через мокрий одяг. — Але я ще не бачила тих казкових гнізд, і, мушу признатися, перспектива сидіти за такої погоди на верхівці дерева видається мені не дуже привабливою.

За ці слова Феноліо покарав Елінор зневагою.

— Меґі, — прошепотів він до дівчини, — як звати цього хлопця? Та ти знаєш, брата Здорованя.

— Дорія.

Дорія обернувся, почувши своє ім’я, і Меґі всміхнулася йому. Їй подобалося, коли він дивився на неї. Його погляд зігрівав їй серце, і то зовсім по-іншому, ніж колись Фаридів погляд. По-іншому…

— Дорія, — промимрив Феноліо. — Дорія. Чогось це ім’я видається мені знайомим.

— Що ж, тут немає нічого дивного, — уїдливо зауважила Елінор. — Дорія — прізвище дуже відомої в Італії аристократичної родини.

Феноліо глянув на неї аж ніяк не приязно, але не опустився до того, щоб відповісти їй, дарма що відповідь, безперечно, вже крутилась у нього на язиці.

— Ось вони!

У сутінках, які вже опускалися на землю, голос Іво пролунав так гучно, що Мінерва мимоволі заткнула йому рот рукою.

Так, вони дійшли.

Людські гнізда. Вони були точнісінько такі, як описав їх Феноліо у книжці. Феноліо прочитав їй ті рядки: «Величезні гнізда в кроні могутнього дерева, вічнозелене гілля якого піднімається до неба так високо, що його верховіття, здається, губиться у хмарах». Гнізда були круглі, немов феїні, але між ними Меґі начебто бачила містки, мотузяні мережі та драбини. Діти горнулися до Чорного Принца і так зачудовано дивилися вгору, наче він привів їх до захмарного замку. Найщасливішим видавався Феноліо.

— Ну, хіба не казка? — в захваті гукав він.

— Вони дуже високо вгорі, тут навіть годі сумніватися, — мовила Елінор, і в її голосі зовсім не відчувалося захвату.

— Таж це головне! — безцеремонно відповів їй Феноліо.

А втім, Мінерва та решта жінок теж аж ніяк не втішено поглядали нагору.

— А де ті люди, які жили там давніше? — запитала Деспіна. — Повипадали?

— Звичайно, ні! — миттю заперечив Феноліо, але Меґі побачила на його обличчі, що він анітрохи не уявляв собі, що сталося з колишніми мешканцями гнізд.

— О ні, думаю, вони просто скучили за землею! — проказав гарний скляний голосочок Яшми.

Обидва скляні чоловічки сиділи в глибокій кишені Даріусового плаща. Тільки він був одягнений більш-менш по-зимовому, але щоразу великодушно ділився плащем з двома дітьми. Він брав їх під поли свого теплого плаща, мов квочка курчат під крила.

Чорний Принц подивився вгору на дивовижні споруди, зміряв очима дерево, на яке треба було вилізти, і мовчав.

— Дітей можна підняти в сітках, — запропонував Дорія. — Можна скористатись як линвами вусиками дерева. Фарид і я вже випробували їх. Вони витримають.

— Це найкраща з усіх криївок! — долинув до них Фаридів голос. Проворний, мов білочка, він зліз по стовбуру, наче жив раніше не в пустелі, а на деревах. — Навіть якщо Миршавцеві собаки знайдуть нас тут, нагорі можна оборонятися!

— Що ж, передусім сподіваюся, вони не знайдуть нас тут, — промовив Чорний Принц. — Проте вже немає часу будувати щось під землею, а вгорі, сподіваюся, ми зможемо протриматися так довго, аж поки…

Як усі дивилися на нього! Аж поки що?..

— Аж поки Сойка вб'є Змієголова! — сказала котрась дитина з такою переконаністю, що Принц мимоволі засміявся.

— Саме так. Аж поки Сойка вб’є Змієголова.

— І Свистуна! — додав хтось із хлопчиків.

— Авжеж, звичайно, і його. — В поглядах, якими обмінялися Батист і Чорний Принц, змагалися надія і тривога.

— Так, він уб’є їх обох, а потім одружиться з Бридкою, і вони щасливо володарюватимуть аж до кінця своїх днів! — засміялася Деспіна, і то з таким захватом, наче вже бачила перед собою весілля.

— О ні, ні! — приголомшено заперечив Феноліо, немов наступної миті її слова могли справдитись. — Адже Сойка, Деспіно, вже має дружину. Хіба ти забула матір Меґі?

Деспіна перелякано глянула на Меґі і притисла долоню до вуст, але Меґі тільки погладила її рівні коси.

— Але це могла б бути добра оповідка, — прошепотіла вона їй.

— Починай напинати линви вздовж стовбура, — сказав Чорний Принц Батистові, — і запитай Дорію, як він хоче піднімати сітку. А ви, решта, вилізьте на крону й перевірте, може, якісь гнізда вже прогнили.

Меґі глянула вгору на густе гілля. Такого дерева вона ще не бачила. Кора була червонясто-бура, проте борозниста, як у дуба, а стовбур розгалужувався тільки високо вгорі, зате мав потовщення, тож усюди можна було зіпертися ногою або зачепитися пальцями. Подекуди величезні гриби, що росли на стовбурі, утворювали справжні платформи. Вздовж безкінечно високого стовбура видніли дупла й розколини, до яких поначіплялося пір’я, яке свідчило, що не тільки люди звили собі гнізда на цьому дереві. «Можливо, треба спитати Дорію, чи він може зробити крила, — думала Меґі, і раптом їй спала на гадку сорока, яка так лякала її матір. — Чому Реза не взяла її з собою? Бо ще й досі, Меґі, вважає тебе за малу дитину!»

— Меґі! — встромила холодні пальці їй у руку якась дитина. Елінор прозвала цю дитину Вогненним Ельфом через її руде волосся, руде аж червоне, тож здавалося, ніби Вогнерукий засіяв їй голову іскрами. Скільки їй років? Чотири? П’ять? Чимало дітей не знали свого віку. — Бепе сказав, що там угорі є пташка, яка їсть дітей.

— Дурниці. Звідки він може знати? Невже, по-твоєму, Бепе вже був там?

Ельф полегшено засміявся і суворо зиркнув на Бепе. Але потім знову стривожився, коли, і далі чіпляючись за руку Меґі, почув разом з нею, як Фарид розповідає Чорному Принцові:

— Гнізда такі великі, що в кожному може спати п’ятеро, а то й шестеро людей! — Який збуджений його голос! Наче на мить він забув, що Вогнерукий повернувся, а він все одно сам. — Чимало містків прогнили, але вгорі є досить вусиків і деревини, щоб полагодити їх.

— Ми майже не маємо інструментів, — додав Дорія. — Отож перший доведеться будувати ножами і мечами.

Розбійники занепокоєно подивилися на свою зброю у піхвах.