— Витри його! — гукнув він Осові, не мігши погамувати свого кепського настрою. — А потім мерщій постав мій намет! — Орфеєві, після того як він побачив Хлопчика-мізинчика, його охоронець видавався безкінечно незграбним.

Орфеїв намет був не дуже великий. У ньому навряд чи можна було стояти, і він був такий вузький, що майже перекидався, коли Орфей крутився уві сні, проте щось краще він не міг собі швидко приписати, дарма що проглянув усі свої книжки, шукаючи якийсь практичний варіант. Його книжки… Що ж, знову його. Колись вони належали бібліотеці Омбрійського замку, проте ніхто не затримав Орфея, коли він виніс їх звідти.

Книжки.

Орфей, опинившись у бібліотеці Тлустого князя, став мов не свій від збудження. Він був певен, що знайде там принаймні одну книжку зі словами Феноліо. Вже на першому столі він одразу побачив книжку з піснями про Сойку. Йому аж руки тремтіли, коли він звільнив палітурку від її кайданів (застібки відкрилися легко, в таких дрібницях він тямив). «Ну, Мортимере, начувайся! — думав Орфей. — Тепер ти як тісто, і я виліплю з тебе що завгодно. Ти вже не знатимеш, хто ти і де ти, тільки-но твоє розбишацьке ім'я потрапить мені на язик!» Але тим прикрішим було Орфеєве розчарування, коли він узявся читати перші речення. Ох, які глиняні звуки, кепсько заримовані рядки! Ні, Феноліо не написав жодної пісні з цього збірника. Де ж тоді його пісні? «Дурню, їх забрала з собою Віоланта! — насварився він сам на себе. — Невже ти не міг додуматися до цього?»

Це розчарування ще й досі пригнічувало його. Але хто сказав, що в цьому світі можуть оживати тільки слова старого недоумка? Хіба, зрештою, не всі книжки — родичі між собою? Урешті-решт їх заповнюють ті самі літери, тільки в іншій послідовності. А це означає, що певним чином кожна книжка міститься в іншій!

Що ж, як і завжди. Те, що Орфей прочитав досі протягом безкінечних годин сидіння в сідлі, обіцяло, на жаль, небагато. Мабуть, у цьому світі не було жодного оповідача, що тямив би у своєму мистецтві, принаймні в бібліотеці Тлустого князя він не знайшов нічого. Що за жалюгідне зібрання гарно написаної нудьги, що за дерев'яне бурмотіння! А герої які! Та його голос ніколи не зміг би оживити їх.

Орфей намірявся під час наступного перепочинку вразити Змієголова якимсь свідченням своїх умінь, але поки що не знайшов нічого, що смакувало б краще за сухий папір. Хай йому біс!

Намет Змієголова, звичайно, був добре пошитий. Хлопчик-мізинчик завжди висилав наперед двох слуг, щоб їхній пан міг зайти в нього просто з карети. То був справжній палац із тканини, чорні полотнища були прикрашено срібними зміями, що блищали в місячному сяєві, тож здавалося, ніби на тканину виповзло безліч гусені.

Орфею, а що, як він покличе тебе просто тепер? Хіба ти не обіцяв йому розваг? Орфеєві ще й досі чулися у вухах злісні Миршавцеві слова: «Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання».

Орфей мерзлякувато здригнувся. Пригнічений, він сів під деревом і дістав із сідельної сумки ще одну книжку, Ос тим часом боровся з наметом.

Дитячі баєчки! Прокляття, а нехай воно щезне! Але… Стривайте! Щось знайоме! Орфеєві аж серце загупало в грудях. Так, Феноліо! Це його слова. Жодного сумніву!

— Це моя книжка! — Куці пальчики видерли книжку з рук Орфея. Перед ним, відкопиливши губи, наморщивши брови, стояв Якопо: адже він бачив, що його дідусь робить так само. Бляшаного носа він зняв. Мабуть, уже набрид йому.

Орфей насилу притлумив порив миттю забрати книжку з маленьких рук. Нерозумно. Орфею, будь приязним з цим сатанинським поріддям!

— Якопо! — широко і трохи запобігливо всміхнувся він малому, бо ж тямив, як треба шанувати княжича, дарма що князь, його батько, вже загинув. — Це твоя книжка? Тоді ти безперечно знаєш, хто написав її?

Якопо похмуро глянув на нього:

— Черепахолиций.

Черепахолиций? Що за казкове ім’я для Феноліо?

— Тобі подобаються його оповідки?

Якопо стенув плечима:

— Пісні про Сойку мені подобаються більше, але мати не дає мені їх.

— Ага. Це недобре. — Орфей дивився на книжку, що її Якопо так загребуще притискав до грудей. Він відчував, як йому долоні зіпріли від жадання. Слова Феноліо… А що, як вони не менш ефективні, ніж слова з самого «Чорнильного серця»?

— Принце, а що, якби, — ох, він залюбки скрутив би тоненькі в’язи цьому дурному князівському виродкові! — а що, якби я розповів вам кілька оповідок про розбійників, а ви за те позичили мені цю книжку?

— Ти вмієш розповідати оповідки? Я думав, ти торгуєш єдинорогами й коротунами.

— І цим теж!

«І зроблю так, щоб один з тих єдинорогів зжер тебе, якщо ти негайно не віддаси мені книжку», — думав далі Орфей і приховав свої чорні думки широкою усмішкою.

— А навіщо тобі книжка? Вона для дітей. Тільки для дітей.

Клятий малий усезнайко!

— Я подивлюся малюнки.

Якопо розгорнув книжку й погортав пергаментні сторінки:

— Вони нудні. Нічого, крім тварин, фей і кобольдів. Я терпіти не можу кобольдів. Вони смердять і схожі на Туліо. — Малий глянув на Орфея. — А що ти даси мені, як я позичу її тобі? Ти маєш срібло?

Срібло. Яблуко від яблуні впаде недалеко, дарма що більше скидається на свого вбитого батька, ніж на діда.

— Звичайно, — схопився Орфей за гаманець на поясі. «Ну стривай, принцику! — думав він. — Якщо ця книжка може те, що я думаю, я таки вигадаю для тебе кілька прикрих несподіванок».

Якопо простяг руку, і Орфей поклав на долоню монетку з зображенням його діда.

Долоня малого й далі була вимогливо розкрита:

— Я хочу три.

Орфей сердито буркнув, і хлопець ще тісніше пригорнув книжку до грудей.

Малий зажерливий байстрюк! Орфей поклав ще дві монетки на маленьку долоню, і Якопо мерщій стис пальці:

— Це на один день.

— Один день?

До них причалапав Ос. Пальці ніг рвали йому чоботи. Він усякчас потребував нових чобіт для своїх слонячих ніг. Ет! Нехай походить трохи босоніж!

— Пане! Ваш намет готовий.

Якопо поклав монетки до гаманця в себе на поясі і зверхньо простяг Орфеєві книжку.

— Три монетки — три дні, — проказав Орфей, беручи книжку. — А тепер зникни. Поки я не передумав.

Якопо зіщулився, але наступної миті згадав, чий він онук.

— Що ти верзеш, Чотириокий? — пронизливо крикнув він і так боляче наступив Орфеєві на ногу, що той зойкнув. Солдати, які, мерзнучи, сиділи навпочіпки під деревами, глузливо зареготали, а Якопо пішов як зменшене відображення Змієголова.

Орфей відчув, як кров ударила йому в голову.

— Що ти за охоронець? — гримнув він на Оса. — Не можеш захистити мене навіть від шестирічного хлопчика? — І, кульгаючи, зайшов до намету.

Ос запалив олійну лампу й постелив на холодну лісову землю ведмежу шкуру, проте Орфей, тільки-но зайшовши всередину крізь вузький вхідний отвір, відчув тугу за домом.

— Це все через Мортимера і його дурнуваті розбишацькі ігри! — лаявся він, сідаючи в кепському гуморі на шкуру. — Напишу, що він у пеклі, а з ним і Вогнерукий. Обидва вони, як вірити чуткам, здається, знову нерозлучні. Навіть якщо в цьому світі немає ніякого пекла, — що ж, тоді, Орфею, негайно припиши його. Напиши про той вогонь, який ніколи не припаде до вподоби Вогнерукому!

Писати. Орфей пожадливо розгорнув книжку, яку виторгував у ласого на гроші малого. Ведмеді, кобольди, феї… Малий мав слушність, це оповідки для дітей. Нелегко буде знайти щось привабливе для Змієголова, а він, певне, невдовзі погукає його. Хто ж, як не він, розважатиме його безсонного дня?

Так, знову кобольди. Старий, здається, полюбляв їх. Суто сентиментальна оповідка про закохану скляну жіночку… німфу, що безтямно закохалась у принца, чорта, — це все, мабуть, не цікавило Якопо. Чи є тут принаймні щось про розбійників? Або чи є бодай найменша згадка про Сойку? Так, оце була б штука: зайти до намету Змієголова і кількома прочитаними словами поставити перед ним ворога, якого він так довго і марно ловить. Але замість цього він читає про дятлів, солов’їв, навіть про горобця з даром мови, а про сойку жодного слова. Хай йому біс, нехай воно западеться! Слід сподіватися, що він недурно віддав свої срібні монетки. Відірвиніс… гм, здається, це створіння, з допомогою якого він може помститися хлопцеві. Стривай! «Там, де ліс найчорніший, — безгучно промовляв слова Орфей, — і навіть кобольди не наважуються збирати гриби…»