— Мати розповідала мені про бібліотеку набагато докладніше, ніж про все інше в цьому замку! На щастя, вона взяла деякі книжки з собою до Сутінкового замку. Більшість їх я потім перевезла до Омбри. Одразу після свого приїзду я просила свекра забрати й решту книжок. Зрештою, цей замок тоді уже кілька років як покинули. Але хто дослухається до восьмирічної дівчинки? «Забудь про книжки і замок, де вони стоять, — казав він мені щоразу, коли я просила. — Озерний замок — аж ніяк не те місце, куди я пошлю своїх людей, навіть задля найкращих книжок у світі. Ти що, не чула про риб, що їх твій дід розвів у озері, і про вічний туман? Не кажучи вже про велетнів». Наче велетні тієї пори вже не пішли багато років тому з цих гір! Який він був йолоп! Невситимий, нетямущий йолоп! — Лють позбавила її голос смутку.

Мо озирнувся. Від думки, які скарби колись ховалися тут у нині гнилих оправах, його нудило більше, ніж від смороду цвілі.

— Ти вже нічого не можеш зробити для цих книжок, правда?

— Ні, — похитав головою Мо. — Від цвілі немає ліків. Хоча ви казали, що ваш батько дібрав якогось способу. Ви часом не знаєте, який він?

— Знаю. Але він тобі не сподобається. — Віоланта взяла до рук одну з зіпсованих книжок. Її ще можна було розгорнути, але сторінки розпадалися в її пучках. — Книжку з чистими сторінками він занурив у феїну кров. Кажуть, якби цей засіб не подіяв, він спробував би людську кров.

Мо здалося, ніби він бачить, як чисті сторінки, зшиті його руками в Сутінковому замку, вбирають кров.

— Страхіття! — здригнувся він.

Віоланту вочевидь розвеселило, що Мо могла вразити така сміховинна жорстокість.

— Мій батько був змушений змішувати феїну кров із кров'ю вогненних ельфів, щоб вона швидше сохла, — незворушно вела вона далі. — Ти знаєш, що їхня кров дуже гаряча? Гаряча, мов рідкий вогонь.

— Справді? — перепитав Мо здушеним від огиди голосом. — Сподіваюся, ви не плануєте спробувати застосувати до цих книжок той самий рецепт? Повірте, їм він уже не допоможе.

— Як скажеш.

Йому справді тільки здалося, ніби в її голосі він почув розчарування?

Мо обернувся. Він уже не хотів дивитися на мертві книжки. Так само, як і не хотів думати про напоєні кров’ю сторінки.

Коли Мо вийшов з дверей, від розмальованої стіни коридору відокремилася постать Вогнерукого. Майже створювалося враження, ніби він знову вийшов із книжки.

— Чарівновустий, ми маємо гостя, — проказав він. — Але не того, якого сподівалися.

— Чарівновустий? — запитала, з’явившись у відчинених дверях, Віоланта. — Чому ти називаєш його так?

— Ох, довго розповідати, — усміхнувся їй Вогнерукий, але вона не усміхнулася у відповідь. — Повірте мені, це ім'я підходить йому принаймні не гірше, ніж те, яким називаєте його ви. І це ім’я закріпилося за ним набагато довше.

— Справді? — Віоланта дивилася на нього з навряд чи прихованою неприязню. — Тож і на тому світі його називають так?

Вогнерукий відвернувся і провів пальцем по пересмішникові, що сидів на намальованій гілці трояндового куща.

— Ні. На тому світі імен не мають. Там усі рівні. Фіглярі і князі. Коли-небудь і ви пересвідчитесь у цьому.

Віолантине обличчя застигло, і вона знову стала схожа на свого батька.

— Мій чоловік теж колись повернувся з того світу. Проте ніколи не розповідав, що фіглярі там у такій великій пошані.

— А він узагалі розповідав вам що-небудь? — гостро запитав її Вогнерукий і так пильно подивився на Віоланту, що вона зблідла. — Я міг би дуже довго розповідати вам про вашого чоловіка. Я міг би розповісти вам, що я двічі бачив його на тому світі. Але, гадаю, ви повинні привітати свого гостя. Він почувається не дуже добре.

— Хто це?

Вогнерукий узяв з повітря вогненного пензля.

— Бальбулюс? — не вірячи, глянула на нього Віоланта.

— Так, — кивнув Вогнерукий. — І Свистун записав йому на тілі гнів вашого батька.

Новий пан і колишня пані

— Жодної проблеми! — заперечив одуд. — Кожна оповідка, яка чогось варта, може витримати невеликий струс.

Ох, як боліли йому сідниці! Наче він ніколи вже не зможе сидіти на них. Проклята їзда верхи. Одна річ — їздити по вуличках Омбри з гордо піднятою головою й ловити на собі заздрісні погляди. Адже це не жарт — глупої ночі по кілька годин поспіль їхати за каретою Змієголова по труській дорозі, де щохвилини мало не ламаєш собі карк.

Так, новий пан Орфея подорожував тільки вночі. Тільки-но сіріло, він наказував ставити чорний намет, де ховався від дня, і лише після заходу сонця знову тягнув своє гниле тіло в карету, що стояла наготові. Її тягли двоє коней, чорні, мов оксамит, яким було оббито карету. Коли вони вперше стали на спочинок, Орфей крадькома зазирнув усередину. Там були гаптовані сріблом подушки з гербом Змія, що видавалися набагато м’якші за сідло, в якому вже кілька ночей сидів Орфей. Ще б пак, така карета сподобалася б йому, проте він був змушений їхати позаду разом з Якопо, огидним Віолантиним хлопчиськом, що на все горло вимагав їсти або пити і так по-собачому шанував Свистуна, що носив на обличчі поверх власного носа ще й бляшаного. Орфей не міг вийти з дива, що Свистун не поїхав з ними. Що ж, він випустив Сойку. Можливо, караючи за це, Змієголов послав його до Сутінкового замку. Але чому, в ім’я всього у світі, його пан взяв із собою як охорону лише чотири дюжини панцерних солдатів? Орфей перерахував, але їх більше не стало. Невже Змієголов вважає, що цієї жменьки вояків досить для боротьби з дітьми-солдатами Віоланти, а чи й досі довіряє своїй доньці? Що ж, якщо так, тоді Срібний князь або набагато дурніший, ніж його слава, або гниття зачепило й мозок, тож цілком може статися, що Мортимер ще раз стане героєм, а він, Орфей, ступив на хибну стежку. Жахлива думка, і тому Орфей зі шкури пнувся, щоб не зосереджуватися на ній надто часто.

Через важку карету вони посувалися так страшенно повільно, що Ос ішов пішки поряд із конем. Цербера вони були змушені лишити в Омбрі. Навіть Змієголов вважав, що собаки — привілей аристократії… Авжеж, колись настане пора переписати правила цього світу!

— Мов черепаха! — бурчав позаду панцерний солдат. Хай йому біс, ті вояки смерділи так, наче хотіли скласти конкуренцію випарам свого пана. — Ось побачите, доки доїдемо до того клятого замку, Сойка знову випурхне.

Панцерні бовдури. Вони ще не збагнули, що Сойка приїхав до Омбрійського замку зі своїм планом, і цей план ще не виконано.

Ну, нарешті спинилися. Ох, яка полегкість для його бідолашних кісток! Небо було ще чорне, як смола, але, можливо, Хлопчик-мізинчик уже побачив фею, що, незважаючи на холод, невтомно витанцьовувала ранок.

Хлопчик-мізинчик…

Цей новий охоронець Змієголова наганяв справжній страх. Він був такий кістлявий, наче Смерть одного разу вже тримала його, а на горлі витатуював собі лускатого звіра, зображеного на гербі його пана, і цей звір, коли охоронець розмовляв, крутився, немов жив на його шкірі. Така картина страшенно непокоїла, але, на щастя, Хлопчик-мізинчик говорив небагато. Своє ім’я він завдячував аж ніяк не зростові. Хлопчик-мізинчик був навіть трохи вищий за Орфея, але в цьому світі, мабуть, ніколи не знали казки з такою назвою. Ні. Цей Хлопчик-мізинчик, певне, заслужив своє ім’я жорстокістю, з якою вмів використати свої пальці.

У книжці Феноліо Орфей не читав про нього, хоча, можливо, це була одна з тих постатей, що їх, коли вірити Феноліо, породив сам сюжет, як-от, скажімо, болотяний ставок плодить личинки комарів. Хлопчик-мізинчик одягався, мов селянин, проте мав кращого меча, ніж Свистун, і це означало, що чуття нюху в нього було не менш мертвим, ніж у Срібноносого, і тому вони обидва, на відміну від решти, могли перебувати поблизу Змієголова й не відчувати нападів нудоти.

«Позаздрити можна!» — думав Орфей, зі стогоном полегкості сповзаючи з коня.