— Меґі, задля неба святого, не дивися на них! — прошепотіла Елінор. — Вийди зі мною на свіже повітря. Ти така ж бліда, як і ті створіння!

І, не терплячи заперечень, потягла Меґі з собою надвір, де тісним гуртом стояли розбійники і гралися між деревами діти, немов забувши, що відбувається в печері. Трава була біла від інею, біла, мов жінки, що чекали на Чорного Принца, але їхні чари зникли, тільки-но Меґі почула дитячий сміх. До дітей підбігла куниця, і вони з галасом почали кидати в неї ялинові шишки. Життя видавалося набагато могутнішим за смерть, смерть — набагато могутнішою за життя. Як приплив і відплив…

Реза теж стояла коло печери, мерзлякувато б’ючи руками по тілу, дарма що Здоровань накинув їй на плечі плащ із собачого хутра.

— Ти бачила Хапала? — запитала Елінор. — Або Ґекона з його сорокою?

До жінок підійшов Батист. Він видавався страшенно виснаженим. Він уперше відійшов від Принца.

— Вони пішли, — пояснив він. — Хапало, Ґекон і десятеро інших. Пішли до Сойки… тільки-но з’ясувалося, що Принц навряд чи зможе піти за ним!

— Таж Хапало ненавидить Мо! — вигукнула Реза, і то так гучно, що дехто з розбійників озирнувся і навіть діти припинили гру. — З якої речі йому заманулося допомогти йому?

— Боюся, він не має наміру допомагати, — тихенько відповів Батист. — Він розповідав усім, що йде тому, що Сойка нас зрадив і хоче укласти з Віолантою власну угоду. Крім того, заявив, що твій чоловік не розповів нам усієї правди про книжку з чистими сторінками.

— Якої правди? — знесиленим голосом запитала Реза.

— Хапало, — шепотів Батист, — стверджував, що книжка робить не тільки безсмертним, а й безмірно багатим. Для багатьох наших людей багатство куди привабливіше за безсмертя. За таку книжку вони й рідну матір продадуть. Хіба, кажуть вони, і Сойка не має наміру вчинити з нами так само?

— Але ж це брехня! Книжка робить тільки безсмертним, не більше. — Меґі навіть не думала стишувати голос. Нехай чують усі, всі ті, хто, опустивши голову, шепочеться про її батька.

Страшидло обернувся до них з лихим усміхом на вустах:

— Невже? І звідки, відьмочко, ти знаєш про це? Невже твій батько не приховав навіть від тебе, що через цю книжку в Змієголова м’ясо гнитиме на кістках?

— Ну то й що? — запитала Елінор Страшидла, обіймаючи й немов прагнучи захистити Меґі. — Зате вона завжди знає, що може довіряти своєму батькові більше, ніж отруйникові. Бо хто інший отруїв Принца, як не ваш палко шанований Хапало?

Серед розбійників почувся неприязний гомін, а Батист притягнув Елінор до себе.

— Зважай, що кажеш! — прошепотів він їй. — Не всі Хапалові друзі пішли разом з ним. І, якщо хочеш почути мою думку, отрута аж ніяк не пасує Хапалові. Ніж — так, але отрута…

— Та ні. Хто ж тоді отруїв його? — запитала Елінор.

Реза подивилася на сіре небо, наче там можна було знайти відповідь.

— А Ґекон забрав свою сороку? — запитала вона.

— На щастя, — кивнув головою Батист. — Діти боялися її.

— І то слушно. — Реза знову глянула на небо, а потім на Батиста. — Що планує Хапало? — запитала вона. — Скажи мені!

Батист лише втомлено стенув плечима:

— Не знаю. Можливо, спробує вкрасти книжку в Змієголова, перше ніж той доїде до Озерного замку. А можливо, їде просто до замку, щоб забрати книжку собі після того, як Сойка запише в ній три слова. Байдуже, що він планує, ми нічого не можемо вдіяти. Ми потрібні дітям, а поки Принц не одужає, потрібні і йому. Думай завжди про те, що коло Сойки є Вогнерукий. Хапалу з ними обома нелегко буде впоратись! А тепер вибач, я мушу повернутися до Принца.

«Хапалу з ними обома нелегко буде впоратись!» Так, але якщо він вкраде в Змієголова книжку з чистими сторінками ще по дорозі і той приїде до Озерного замку, впевнений, що навіть Сойка вже нічим не допоможе йому? Хіба він не вб'є тоді Мо? Навіть якщо Мо ще матиме нагоду написати на чистій сторінці три слова, що, коли Хапало, прагнучи дістати книжку, отруїть його так само підступно, як начебто отруїв Чорного Принца?

Що, коли, якщо… Ці питання не давали спокою Меґі навіть тоді, коли всі навколо давно вже позасинали, і нарешті вона підвелася, щоб побачити, як почувається Чорний Принц.

Він спав. Білі жінки зникли, проте його темне обличчя було ще таке сіре, наче їхні руки вибілили йому шкіру. Мінерва та Роксана по черзі пильнували коло нього, неподалік сидів Феноліо, немов дбаючи, щоб його слова й далі зберігали вплив.

Феноліо… Феноліо знову може писати.

А що було на тих аркушах, які він заховав під одягом?

— Чому ти для своїх розбійницьких пісень вигадав Сойку, а не просто писав про Чорного Принца? — колись давно запитала його Меґі.

— Бо Принц утомлений, — відповів тоді Феноліо. — Чорний Принц потребує Сойки не менше, ніж злидарі, які вночі з надією шепочуть його ім’я. Крім того, Принц надто довго був частиною цього світу, щоб думати, що його можна змінити. І його люди не сумніваються, що він, як і вони, зроблений із плоті та крові. А от щодо твого батька вони такої певності не мають. Розумієш?

Авжеж, Меґі розуміла дуже добре. Але Мо був з плоті та крові, і Хапало, безперечно, не сумнівається в цьому. Обернувшись до сонних, вона побачила Даріуса, що взяв на коліна двох дітей і тихенько розповідав їм щось. Діти часто будили його серед ночі, бо він дуже добре вмів прогнати якоюсь вигадкою їхні лихі сновиддя, і Даріус терпляче скорився своїй долі. Йому подобався світ Феноліо, попри те, що цей світ, мабуть, лякав його ще більше, ніж лякав Елінор, але чи змінить він його своїм голосом, якщо його попросить Феноліо? Чи він читатиме те, від чого Меґі, можливо, відмовиться?

Що стоїть на тих аркушах, які Феноліо так похапцем заховав від неї та Елінор?

Що?

Меґі, з'ясуй. Без цього ти не заснеш.

Коли дівчина підійшла до муру, за яким було спальне місце Феноліо, її привітало гучне Розенкварцове хропіння. Його господар сидів коло Чорного Принца, але скляний чоловічок лежав якраз на речах, під якими Феноліо заховав списані аркуші. Меґі обережно підняла його, дивуючись, як і завжди, холодові його прозорих члеників, і поклала на подушку, яку Феноліо приніс з Омбри. Є, аркуші лежали точнісінько там, де Феноліо заховав їх від неї та Елінор. Їх було кільканадцять, укритих квапливо написаними словами — шматками речень, запитаннями, уривками думок, що, можливо, ні для кого не мали сенсу, крім самого автора: «Меч або перо? Кого любить Віоланта? Обережно, Свистун… Хто пише три слова?» Меґі не могла розшифрувати всього, проте на першій сторінці великими літерами було написано слова, від яких її серце закалатало: «Пісня про Сойку».

— Нічого, крім ідей, Меґі, як я й казав тобі. Нічого, крім запитань та ідей. — Голос Феноліо змусив її так перелякано здригнутися, що аркуші випали їй з рук мало не на сонного Розенкварца.

— Принцові краще, — повідомив Феноліо, наче вона прийшла до нього почути цю звістку. — І справді здається, ніби тепер мої слова підтримують чиєсь життя, а не вбивають, як давніше. Але, мабуть, він живе тільки тому, що цей сюжет вірить: Принц ще стане йому в пригоді. Хіба я знаю? — Зітхнувши, він сів поряд із Меґі й лагідно забрав з її рук написані аркуші.

— Твої слова врятували й Мо, — мовила вона.

— Так, можливо. — Феноліо погладив рукою засохле чорнило літер, наче міг таким чином позбавити слова притаманної їм шкідливості. — Але все-таки ти довіряєш їм не більше, ніж я, еге ж?

Феноліо мав слушність. Меґі навчилася водночас і любити слова, і боятися їх.

— Чому «Пісня про Сойку»? — тихо запитала вона. — Тобі вже не можна писати про нього жодної пісні! Це мій батько. Створи якогось нового героя. Ти, безперечно, вигадаєш кого-небудь. Але дозволь Мо знову бути Мо, просто Мо.

Феноліо замислено подивився на неї:

— А ти певна, що цього хоче й твій батько? Чи тобі це байдуже?

— Звісно, ні! — так голосно обурилася Меґі, що прокинувся й Розенкварц. Він розгублено озирнувся — і знову заснув. — Але Мо вочевидь не хоче, що ти обплів його своїми словами, мов павук. Ти змінюєш його!