А Феноліо погляду не відводив.

— Я запитую себе, чи це не Хапало, — шепотів він Меґі. — Так, я справді запитую себе.

— Хто ж має знати, як не ти?! — шепотіла Елінор, що пішла за ними. — Бо хто, крім тебе, вигадав цього страхітливого чолов’ягу?

Феноліо повів очима навколо, немов його щось ужалило:

— Слухай, Лоредан! Досі я терпів тебе, бо ти тітка Меґі…

— Тітка-бабуся, — незворушно поправила Елінор.

— Хай там як. Я не вводив тебе до цього сюжету, тож позбав мене всіх своїх відгуків про моїх героїв!

— Що? — запитала Елінор так гучно, що її голос виповнив усю печеру. — А що сталося б, якби я щойно нічого не сказала? Твій задурманений вином мозок аж ніяк не додумався б, що цю рослину можна при…

Феноліо брутально заткнув їй рота рукою.

— Скільки разів тобі казати? — просичав він. — Жодного слова про письмо, зрозуміла? Я анітрохи не хочу бути четвертованим як відьмак через якусь дурнувату жінку.

— Феноліо! — відтягла Меґі старого від Елінор. — Чорний Принц умирає!

Феноліо на мить з осудом зупинився на ній очима, немов вважав це втручання за крайнє неподобство, а потім мовчки потяг її далі до свого спального закутка. З кам’яним обличчям відсунув убік міх вина й дістав з-під купи одягу кілька аркушів, які, на подив Меґі, здебільшого вже були списані.

— Хай йому біс! Де Розенкварц? — бурмотів він, дістаючи з-під списаних чистий аркуш. — Мабуть, знову десь тиняється з Яшмою. Варто звести їх докупи, вони враз забувають про роботу й залицяються до диких скляних жіночок. Неначе ті змарнують бодай мить на цього рожевуватого неробу!

Феноліо неуважно відклав убік списані аркуші. Як багато слів. Як давно він почав писати? Меґі спробувала прочитати перший аркуш.

— Лише кілька ідей, — буркнув Феноліо, помітивши її погляд. — Як це все ще могло б скінчитися щасливо. Яку роль відіграє твій батько…

Серце Меґі аж підскочило, але Елінор випередила її.

— Ага! Отже, це ти приписав усе Мортимерові: що він дасть себе полонити, що він їде тепер до того замку, а моя небога ночами виплакує очі.

— Та ні, не я! — роздратовано заперечив Феноліо, мерщій знову заховавши під одяг списані аркуші. — Не я спонукав його й розмовляти зі Смертю, хоча цей поворот сюжету подобається мені. Тож я й кажу: там лише ідеї! Безвартісна мазанина, яка нікуди не веде! Можливо, і з тим, що я тепер спробую, станеться те саме. Але я таки спробую. Якщо нарешті запанує тиша! Чи ви, може, хочете, щоб Чорний Принц одразу пішов у могилу?

Коли Феноліо опустив перо в каламар, Меґі почула позаду легенький шерех. З-за каменя, на якому стояло письмове приладдя Феноліо, показався вочевидь збентежений Розенкварц. Позаду нього з’явилося блідо-зелене обличчя дикої скляної жіночки. Він мовчки пройшов повз Феноліо та Меґі.

— Повірити не можу! — гримнув старий так голосно, що Розенкварц заткнув руками вуха. — Чорний Принц бореться зі смертю, а ти розважаєшся з дикою скляною жіночкою?

— Принц? — Розенкварц так спантеличено поглянув на Феноліо, що той одразу заспокоївся. — Але ж…

— Ану припини балачки й мішай чорнило! — наказав Феноліо. — А якщо хочеш промимрити щось таке цінне і змістовне, як-от «Принц — таки добрий чоловік», то це, звичайно, ні в якому світі не захищає від смерті, еге ж? — Він з такою силою опустив перо в каламар, що чорнило ляпнуло на рожеве Розенкварцове обличчя, але Меґі помітила, що пальці старого тремтять. — Ну, Феноліо, берися! — шепотів він. — Це лише рослина. Ти створиш!

Розенкварц занепокоєно спостерігав за Феноліо, але той бачив лише чистий аркуш перед собою. Дивився на нього, мов тореро на бика.

— Кобольдова печера, коло входу до якої вони ростуть, міститься там, де Страшидло розставляє пастки! — промимрив він. — І квіти смердять справді огидно, так огидно, що феї далеко обминають їх. Натомість метелики люблять їх, сірі метелики, крила яких мають такий візерунок, ніби скляний чоловічок намалював там крихітні черепи. Бачиш, Феноліо? Так!

Феноліо поставив перо на папір, завагався й почав писати.

Нові слова. Свіжі слова. Меґі здалося, ніби вона почула, як сюжет глибоко зітхнув. Нарешті є справжня пожива — після довгого періоду, коли Орфей підживлював його лише давніми словами Феноліо.

— Ось, будь ласка! Та на нього треба тільки натиснути! Ледачий старигань! — шепотіла їй Елінор. — Звичайно, він ще може, дарма що сам не хоче вірити в це. Такого не забувають. От ти забула читати?

«Не знаю», — хотіла відповісти Меґі, проте мовчала. Її вуста чекали слів Феноліо. Спасенних слів. Як і тоді, коли вона читала для Мо.

— Чому ведмідь так реве? — Меґі відчула на плечах Фаридові руки. Мабуть, знову сидів де-небудь, де його не можуть знайти діти, і викликав вогонь, а як глянути на його пригнічене обличчя, полум’я й цього разу було сліпим.

— О ні! Ще й оцей! — дратливо вигукнув Феноліо. — Навіщо я і Даріус громадили це все каміння? Тільки на те, щоб кожен забирався до моєї спальні? Мені потрібний спокій! Зрештою, йдеться про життя або смерть!

— Життя або смерть? — Фарид тривожно подивився на Меґі.

— Чорний Принц… він… — Елінор спробувала говорити твердим голосом, але той тремтів.

— Більше жодного слова! — наказав Феноліо, навіть не глянувши в її бік. — Розенкварце! Піску!

— Піску? Де я візьму його? — гостро відповів йому Розенкварц.

— Ох, ти справжній нікчема! Навіщо, по-твоєму, я притяг тебе в цю дику пустку? Щоб ти відпочивав і залицявся до зелених скляних жіночок? — Феноліо подув на ще мокре чорнило і невпевнено простяг Меґі щойно списаний аркуш.

— Прорости їх, Меґі! — сказав він. — Треба зібрати кілька останніх цілющих листочків, зігрітих віддихом сплячих кобольдів, поки їх не заморозила зима.

Меґі подивилася на аркуш. Ось вона знову, мелодія, що звучала востаннє, коли вона привела Орфея.

Так, слова знову корилися Феноліо. І зараз вона навчить їх дихати.

Написане і ненаписане

Літературні герої мають власне життя і власну логіку і тому мусять діяти відповідно до них.

Роксана знайшла рослину саме там, де написав Феноліо: коло входу до кобольдової печери, там, де Страшидло розставляв пастки. А Меґі, ведучи Деспіну за руку, знову побачила, як слова, які щойно злетіли з її вуст, стали дійсністю:

«Листки і квіти опиралися холодному вітрові, немов їх посадили феї, тож коли поглянути на них, одразу виникали мрії про літо. Проте запах, який поширювали квіти, був духом тліну і смерті. Саме це й породило їхню назву: мертва головка. Їх клали на могили, щоб заручитися прихильністю білих жінок.

Роксана прогнала метеликів, що сиділи на квітах, викопала дві рослини, а дві лишила, щоб не розгнівати ельфів. Потім заквапилася назад до печери, де коло Чорного Принца вже стояли білі жінки, натерла коріння, зварила його, як сказала Реза, і влила гарячий відвар у Принцове горло. Він був уже кволий, дуже кволий, але таки сталося те, на що вже майже ніхто не смів сподіватися: відвар ослабив отруту, навіяв на нього сон і повернув життєві сили.

А білі жінки зникли, наче Смерть покликала їх кудись-інде».

Прочитати останнє речення було легко, проте минуло кілька тяжких годин, поки воно стало дійсністю.

Отрута піддавалася туго, а білі жінки приходили й відходили. Роксана розклала зілля, яке відганяє їх, — цього вона навчилася від Кропиви, — проте бліді обличчя з’являлися знову і знову, ледве помітні на тлі сірих стін печери, і часом Меґі мала відчуття, ніби вони дивляться не тільки на Принца, а й на неї.

«Хіба ми не знаємо тебе? — немов запитували їхні очі. — Хіба твій голос не захищав чоловіка, що вже двічі був нашим?» Меґі зустрілася з ними очима лише на коротку мить і одразу відчула тугу, про яку розповідав Мо: тугу за місцем, що перебуває по той бік усяких слів. Вона ступила один крок до білих жінок, хотіла відчути їхні холодні руки на своєму серці, що неспокійно билося, дати їм прогнати увесь страх і страждання, проте її цупко тримали інші, теплі та міцні руки.