Сам Чорний Принц не поїхав до Омбри, бо його темне обличчя надто упадало б у вічі. Та й Хапало, що, на думку Мо, останнього разу неприхильно поставився до його задуму, лишився в таборі, так само як Фарид і Роксана. Фарид, звичайно, хотів піти, але Вогнерукий заборонив йому, а після подій у Сутінковому замку Фарид уже не протестував проти таких заборон.

Реза знову поглянула на Меґі. Вона знала: якщо сьогодні її зможе хто-небудь утішити, то тільки рідна донька. Меґі вже виросла, і Реза збагнула це цього ранку. «Мені ніхто не потрібний», — сповіщало її обличчя, сповіщало Дорії, що стояв поряд із нею, матері, а можливо, передусім батькові.

Юрба загомоніла. На замкових мурах посилили сторожу, і за зубцями над брамою з’явилася Віоланта, така бліда, що чутки, поширювані про неї, видавалися правдою: мовляв, донька Змієголова ніколи не полишає замку свого небіжчика чоловіка.

Реза ще ніколи не бачила Бридку. Але, звісно, чула про родимку, яка спотворила її обличчя, мов тавро, і зблідла після повернення Козимо. Родимку і справді майже годі було побачити, проте Реза помітила, що Віоланта, поставши перед жінками, які всі дивилися на неї, мимоволі схопилася за щоку. Бридка. Чи називали її цим ім’ям давніше, тільки-но вона показувалася на мурі? Навіть тепер деякі жінки шепотіли його. На думку Рези, Віоланта була і не бридка, і не гарна. Вона трималася так рівненько, наче хотіла надолужити свій невисокий зріст, проте між двох чоловіків, які стояли обабіч неї, видавалася такою юною і вразливою, що страх немов клешнями обхопив Резине серце. Свистун і Миршавець. Віоланта була мов дитина між ними.

Як така дівчинка захистить Мо?

Поряд зі Срібноносим пропхався хлопчик. Він теж мав на обличчі металеву маску, проте під нею таки був справжній ніс із плоті та крові. То, мабуть, Якопо, Віолантин син. Мо розповідав про нього. Він вочевидь більше полюбляв водитися зі Свистуном, ніж бути з матір’ю, і про це свідчили зачудовані погляди малого, звернені на дідового герольда.

Резі аж голова запаморочилася, коли вона побачила, як гордо стоїть угорі Срібноносий. Ні, Віоланта не зможе захистити Мо від нього. Він тепер господар Омбри, а не вона чи Миршавець, що так бундючно поглядав на своїх підданих, наче його нудило від самого їхнього вигляду. Натомість Свистун був такий самовдоволений, наче цей день належав тільки йому. «Хіба я не казав вам? — глузував його погляд. — Я піймав Сойку, а ваших дітей все одно пожену».

Чому вона прийшла сюди? Чому вона чинить так? Щоб самій пересвідчитися, що це все сталося насправді, а не вичитане з книжки?

Жінка поряд із Резою схопила її за руку.

— Він їде! — прошепотіла вона.

Зашепотілися всюди: «Він їде! Він справді їде!» — і Реза побачила, як вартові на сторожовій башті поблизу брами подали знак Свистунові.

Звичайно, він їхав. А чого вона сподівалася? Що він не дотримає своєї обіцянки?

Миршавець поправив перуку і так тріумфально засміявся до Свистуна, наче він власноруч доставив йому дичину, яку полювали так довго, але Свистун не зважав на нього. Він прикипів очима до вулички, що йшла від міської брами, його очі були сірі, мов небо над ним, і не менш холодні. Реза надто добре пам’ятала ті очі. Згадала вона й посмішку, що тепер заповзала на вузькі Свистунові вуста. Він так само сміявся і в Каприкорновій фортеці, спостерігаючи страти.

А потім Реза побачила Мо.

Він раптом з’явився, з-за рогу вулички, на чорному румакові, якого подарував йому Принц після того, як він був змушений лишити свого коня в Омбрійському замку. Маска, яку навмисне пошив йому Батист, висіла тепер на шиї. Мо вже не потребував маски, щоб бути Сойкою. Палітурник і розбійник зрештою мали тепер уже одне обличчя.

Вогнерукий їхав позаду Мо. Він сидів на коні, який колись віз Роксану аж до Сутінкового замку — її й рятівні слова Феноліо. Але для того, що відбувалося тепер, не було ніяких слів. Чи, може?

«Ні, Резо, — думала вона. — Цей сюжет уже не має автора. Те, що відбувається нині, пише Сойка своєю плоттю і кров’ю». І тієї миті, коли він виїхав з вулички, навіть Реза вже не могла дати Мо інше ім’я. Сойка. Як неохоче розступалися перед ним жінки, наче тільки тепер зненацька збагнули, яку високу ціну вони платять за Своїх дітей. Але зрештою вони утворили прохід, досить широкий, щоб проїхали обидва вершники, і кожен цокіт копит змушував Резу ще судомніше хапатися пальцями за одяг.

«Що це? Хіба не саме такі романи ти завжди полюбляла читати? — подумала вона, тимчасом як її серце вже мало не вискакувало. — Хіба тобі не сподобався б цей сюжет? Розбійник, що визволяє людей, сам віддавшись у руки ворогів… Будь чесна. Тобі подобалося б кожне слово! Тільки герої тих романів здебільшого не мають дружин. І доньок».

Меґі й досі стояла так, наче те все не обходило її, проте невідривно дивилася на батька, немов прагнучи поглядом захистити його. Мо проїздив так близько від них, що Реза могла б навіть торкнутися коня. Коліна їй підгиналися. Вона схопилася за руку найближчої жінки, бо мало не падала від нудоти і кволості. «Резо, поглянь! — думала вона. — Саме для цього ти й пришла. Побачити його востаннє.» Таж так? Чи боїться він? Чи відчуває той самий страх, який так багато ночей підступав до нього вночі, — страх перед ґратами і кайданами? «Резо, нехай двері будуть відчинені…»

Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.

Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.

— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?

«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.

— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.

— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?

Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.

— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?

Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.

— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.