Меґі побігла мокрою травою до намету, де спали батько-мати. «Мо страшенно розсердиться! — думала вона. — Але він житиме!» Таж вона вже не вперше розповідала цей сюжет далі! Прийде пора зробити це ще раз, дарма що його кінець буде не таким, як бажав Мо. Далі розповідати його буде змушений Чорний Принц. Він уже добере якогось способу довести все до щасливого кінця, хоч і без Сойки. Бо Сойка повинен піти звідси — перше ніж разом з ним загине її батько.

Здоровань задрімав. Голова опустилася йому на груди, і він тихенько хропів, коли Меґі пройшла повз нього.

Мати не спала. Вона плакала.

— Мені треба поговорити з тобою! — шепнула їй Меґі. — Будь ласка!

Мо глибоко й міцно спав. Реза глянула на його сонне обличчя, а потім пішла за Меґі надвір. Вони ще й досі майже не розмовляли між собою. А тепер вона планувала зробити точнісінько те, задля чого її мати потай поїхала до Омбри.

— Якщо ти з приводу завтрашнього дня, — схопила Реза її за руку, — то не кажи нікому, але я поїду разом з ним до Омбри, дарма що твій батько не хоче цього. Принаймні я буду поблизу, коли він заїде до замку…

— Він не заїде до замку. — Дощ сіявся крізь зів’яле листя, здавалось, плачуть дерева, і Меґі тужила за садом Елінор, де дощ падав так супокійно. А тут він шепотів тільки про смерть і небезпеку. — Я прочитаю слова.

— Які слова? — не розуміючи, подивилась на неї Реза.

— Слова, які написав тобі Орфей! «Слова, через які Мо мало не загинув», — хотілося додати їй. А тепер вони врятують йому життя.

Реза озирнулась на намет, де спав Мо.

— Я вже не маю їх, — відповіла вона. — Я спалила їх, коли батько не повернувся.

Ні.

— Вони й так не захистили б його!

Поміж мокрої кропиви з’явився скляний чоловічок, блідо-зелений, як і багато скляних чоловічків, які ще жили в лісі. Побачивши Меґі та Резу, він перелякано зачхав і зафоркав.

Мати поклала руки Меґі на плечі:

— Меґі, він не хотів іти разом з нами. Він попросив Орфея написати тільки дещо для нас. Твій батько хотів лишитися, навіть тепер, і ані я, ані ти не можемо примусити його повернутися. Він ніколи не простив би нам.

Реза хотіла прибрати доньці мокрі коси з чола, але Меґі відіпхнула її руку. Такого не може бути. Мати бреше. Мо ніколи б не лишився тут без дружини і доньки. Чи, може?..

— А може, він усе-таки має слушність? Можливо, все буде добре, — тихенько проказала мати. — І ми розкажемо коли-небудь Елінор, як твій батько врятував дітей Омбри. — Але в голосі Рези не відчувалося й половини тієї надії, про яку говорили її слова.

— Сойка… — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіків, що сиділи коло багаття. — То був перший подарунок, який зробив мені твій батько. Закладка з пір’їн сойки. Хіба не дивина?

Меґі не відповіла. А Реза ще раз погладила їй мокре обличчя й пішла назад у намет.

Спалила.

Було ще темно, але пара замерзлих фей уже затанцювала. Мо невдовзі поїде, і немає нічого, що могло б затримати його. Нічого.

Батист сидів сам між корінням кремезного дуба, на який вилізали вночі вартові, бо з його високого гілля можна було бачити все майже до самої Омбри. Він шив нову маску. Меґі побачила сині пір’їни в нього на колінах і вже знала, хто невдовзі вдягне її.

— Батисте! — гукнула Меґі, сідаючи навколішки поряд із ним. Земля була холодна й волога, але мох між корінням був м’який, мов подушки в домі Елінор.

Він усміхнувся їй, його очі були повні співчуття. Цей погляд утішав її ще більше, ніж руки Дорії.

— Ох, Сойчина донько! — мовив він голосом, який Здоровань називав базарним голосом Батиста. — Що за гарна картина такої темної години. Я пошив твоєму батькові добру хованку для гострого ножа. Чи може бідний шпільман якось іще полегшити тобі серце?

Меґі спробувала зробити це усмішкою. Вона так шкодувала, що плакала.

— Можеш заспівати мені пісню? Одну з тих, що їх Чорнильний Ткач написав про Сойку? Це має бути пісня про нього! Найгарніша, яку ти знаєш! Сповнена сили і…

— Надії? — засміявся Батист. — Безперечно. Я теж за таку пісню. Дарма що, — додав він по-змовницькому стишеним голосом, — твій батько не любить, коли їх співають у його присутності. Але я просто співатиму так тихенько, щоб мій голос не розбудив його. Подумаймо, яка пісня найліпше підійде для цієї похмурої ночі. — Він замислено погладив готову маску на колінах. — Так, — прошепотів він нарешті.— Я знаю! — І заспівав тихеньким голосом:

Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько, Ти дивись, як скорчився вже Змій, Як стає він потихеньку сам не свій. Його силу Сойка відібрав, Сойка, що його мечами не уб’ють, Що його собаки не цькують, Що ніколи не буває, де його шукають, Й відлітає, Коли ворог його проклинає.

Так, це були потрібні слова. Меґі слухала, як Батист наспівував пісню, аж поки могла повторити кожен рядок. Потім сіла збоку під деревом, там, де вогонь багаття ще проганяв ніч, і записала пісню до блокнота, який давно вже зшив для неї Мо, в іншому житті, після однієї сварки, які так рідко траплялися між ними. «Меґі, ти ще загубишся в тому Чорнильному світі». Хіба він не казав тоді їй цього? А тепер він не хоче повертатися з цього світу, хоче лишитися тут сам, без неї.

Чорним по білому. Давно вже вона не читала вголос, дуже давно. Коли вона читала вголос востаннє? Коли перенесла сюди Орфея? Не думай про це, Меґі. Думай про інший випадок, у Сутінковому замку, про слова, які допомогли, коли батька поранили…

Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько.

Так, вона ще може. Меґі відчувала, як слова набувають ваги на її язику, як вона сплітається з тим, що вони сповіщають…

Ти дивись, як скорчився вже Змій, Як стає він потихеньку сам не свій. Його силу Сойка відібрав…

Вона посилала ці слова Мо, що спав, виплітала з них панцер для нього, непробивний навіть для Свистуна і його похмурого пана…

…Сойка, що його мечами не уб’ють, Що його собаки не цькують, Що ніколи не буває, де його шукають, Й відлітає, Коли ворог його проклинає.

Меґі читала пісню Феноліо багато разів. Аж поки зійшло сонце.

Наступна строфа

Світ завжди тяжкої повний муки,

Від колиски до останньої розлуки,

Поки шлях здолаю і прийде пора —

Кому-небудь встигну дати я добра.

Тож як хто поскаржиться мені,

Я крутитимусь, як жорно у млині,

Й допоможу, бо скорботи лугом

Не пройду ніколи я удруге.

Анонім. Я не пройду цього шляху знову

День був холодний, туманний і безбарвний, тож здавалося, ніби Омбра вбралася в сіре. Жінки ще на світанку почали збиратися до замку, мовчазні, як і сам день, і тепер стояли й чекали, не кажучи й слова.

Не чулося жодного радісного вигуку, ні сміху, ні плачу. Просто залягла тиша. Реза стояла між матерями, немов чекала свою дитину, а не мить, коли втратить чоловіка. Чи відчувала дитина, яку Реза носила під своїм зболеним серцем, який відчай опанував її матір цього ранку? А що, коли вона вже ніколи не побачить свого батька? Чи могла б ця думка змусити Мо завагатися? Реза не запитувала.

Меґі стояла поряд із нею з таким спокійним обличчям, що воно навівало Резі більший страх, ніж якби донька плакала. Коло неї тулився Дорія. Він був в одязі служниці і мав хустку на каштановому волоссі, бо юнаки його віку в Омбрі надто впадали у вічі. Його брат не прийшов. Навіть Батистове вміння маскувати не змогло б перетворити Здорованя на жінку, проте кільканадцять розбійників таки прокралися крізь міську браму — з поголеними обличчями, в краденому одязі й крадених хустках на голові. Навіть Реза не вирізнялася з-поміж решти жінок. Чорний Принц звелів своїм людям, тільки-но звільнять дітей, іти до матерів і переконувати їх уже наступного дня завести синів та доньок до лісу, щоб розбійники могли сховати дітей до того, як Свистун, можливо, зламає своє слово й таки пожене їх на копальні. Бо хто ж визволить дітей, якщо Сойку візьмуть у полон?