— Ні, благаю тебе! — кричала вниз Меґі. — Благаю, не йди, допоможи нам!

І раптом Фарид уже стояв на плечі велетня й кидав у ніч вогненні пластівці. Вони як пекучі реп'яхи вп'ялися в одяг Ворона та його людей, аж поки ті попадали на землю і стали качатися по сухому листю. Велетень здивовано глянув на Фарида, зняв його з плеча, мов метелика, і поставив на підняту догори долоню. Які величезні його пальці. Страхітливо великі. І яким малим здається поміж ними Фарид.

Ворон і його солдати й далі збивали вогонь зі свого одягу. Велетень роздратовано глянув на них. Потер собі вухо, наче йому дошкуляли їхні крики, стулив пальці навколо Фарида, що став для нього неоціненною здобиччю, а решту людей, які зойкали і стогнали, відкинув у ліс, — десь так, як, скажімо, дитина струшує з себе павука. Потім знову схопився за вухо і глянув, мов шукаючи чогось, на дерево. Здавалося, велетень раптом пригадав, чому він повернувся.

— Роксано! — почула Меґі, як пролунав на дереві Даріусів голос, нерішучий і водночас твердий. — Роксано! Я думаю, він повернувся через тебе! Співай!

У кімнаті Змієголова

Є дуже багато оповідок, які треба розповісти, надто багато, безмір переплетених між собою життів, подій, дивовиж, місцевостей і чуток, нероздільна суміш неймовірного й повсякденного!

Реза летіла за слугою, що ніс миску з кривавою водою в кімнату Змієголова. Червоний аж до шиї, сидів він там у срібній ванні, сапаючи й проклинаючи, і видавався таким страхітливим, що Реза ще більше злякалася за Мо. Яка помста може дорівнятися до таких страждань?

Хлопчик-мізинчик озирнувся, коли вона пурхнула на шафу коло дверей, але вона вчасно пригнулася. Бути маленькою — іноді дуже практична річ. На стінах горіли іскри Вогнерукого. Троє солдатів збивали їх мокрими рушниками, а Змієголов притискав закривавлену руку до зболених очей. Поряд із ванною стояв його онук, склавши руки на грудях, наче міг таким чином захиститися від кепського дідового настрою. Що за худе і мале хлопчисько, гарне, як батько, і тендітне, як мати. Проте, на відміну від Віоланти, що була викапаним батьком, Якопо анітрохи не був схожий на діда, хоча наслідував кожен його жест.

— Вона нічого не робила. — Він випнув підборіддя. Цей жест він перейняв у матері, хоча, можливо, і не здогадувався про це.

— Невже? І хто ж тоді допоміг Сойці, як не твоя мати?

Слуга вилив миску на спину Змієголову. Резу знудило, коли вона побачила, як тече кров по білій шиї. Навіть Якопо дивився на діда з сумішшю жаху та огиди — і швидко відвернувся, коли Змієголов застукав його на цьому.

— Атож, дивися на мене! — гримнув він на онука. — Твоя мати допомогла чоловікові, що заподіяв мені це.

— Вона нічого не робила. Сойка вилетів! Усі кажуть, що він уміє літати. І що він невразливий.

Змієголов засміявся й розкашлявся, аж йому забило дух.

— Невразливий? Я покажу тобі, який він невразливий, коли знову зловлю його. Я дам тобі ножа і ти сам зможеш спробувати.

— Ти не зловиш його.

Змієголов ляснув рукою по крові у ванні, і світла курточка Якопо зачервонилася.

— Іди. Ти стаєш дедалі більше схожий на свою матір.

Якопо, здається, думав, добре це чи погано.

Де книжка з чистими сторінками? Реза озирнулася. Скрині, скинутий одяг на одному стільці, безладне ліжко. Змієголов спав погано. Де він ховає її? Його життя залежить від книжки, його безсмертне життя. Реза шукала якоїсь скриньки, можливо, коштовної тканини, в яку він загорнув її, дарма що вона гниє і смердить… Раптом у кімнаті стало темно, так темно, що лишилися тільки звуки: плюскіт кривавої води, віддих солдатів, переляканий голос Якопо:

— Що це?

Вогнерукові іскри згасали, і то так раптово, ніби їх злизав хто зі стін, і тоді, коли Вогнерукий вів її та Мо від тюремного льоху. Реза відчула, що пташине серце в її грудях закалатало ще швидше, ніж завжди. Що сталося? Напевне, щось сталося, і, мабуть, нічого доброго.

Котрийсь солдат запалив смолоскип і прикрив полум’я рукою, щоб не засліпити свого пана.

— Ну, нарешті! — В голосі Змієголова можна було відчути водночас і полегкість, і приголомшеність. Він кивнув служникам, і вони знову заходилися поливати його сверблячу шкіру. Де вони наловили стільки фей? Адже тепер вони сплять.

Двері розчинилися, наче сюжет сам хотів дати відповідь, і ввійшов Орфей.

— Ну? — запитав він, низько вклонившись. — Чи досить вам фей, ваша високосте? Чи, може, вам ще їх створити?

— Для першого разу досить. — Змієголов набрав у пригорщу червоної води й занурив туди обличчя. — Ти якось пов’язаний із тим, що вогонь погас?

— Чи я пов’язаний із цим? — Орфей так самовдоволено засміявся, що Резі хотілося спурхнути і розклювати йому дзьобом бліде обличчя. — Хай там як, — розповідав він далі, — я переконав Вогнехідця стати на наш бік.

Ні, такого не може бути. Він бреше.

Пташка, якою стала Реза, зловила муху, і Якопо глянув угору. Втягни голову, Резо, дарма що темно. Якби ж тільки пір’їни на грудях і горлі не були такі білі!

— Добре! Але, сподіваюся, ти не пообіцяв йому за це ніякої винагороди! — Змієголов глибоко занурився в криваву воду. — Він зробив мене посміховиськом перед моїми людьми. Я хочу бачити його мертвим, і цього разу без вороття. Але це може почекати. А що з Сойкою?

— Вогнеходець приведе нас до нього. Без ніякої винагороди. — Ці слова були досить страшні, але краса Орфеєвого голосу робила їх ще страшнішими. — Він лишить вогненний слід. Твоїм солдатам треба буде тільки піти по ньому.

Ні. Ні. Реза затремтіла. Він не зрадить його знову. Ні.

Притлумлений крик вирвався з її пташиних грудей, і Якопо знову глянув угору. Та навіть помітивши її, він побачив би тільки тремтячу ластівку, що заблукала в похмурому світі людей.

— Чи все готове, щоб Сойка одразу міг узятися до роботи? — запитав Орфей. — Що раніше він виконає її, то раніше я зможу вбити його для вас.

«Меґі, кого ти своїм читанням привела в цей світ?» — у розпачі подумала Реза. Орфей видавався їй немов демоном із блискучими скельцями окулярів і улесливо гарним голосом.

Змієголов, застогнавши, підвівся з ванни. Він стояв закривавлений, мов щойно народжена дитина. Якопо несамохіть відсахнувся, проте дід махнув йому, щоб він підійшов до нього.

— Пане, ви повинні довше купатися, щоб подіяла кров! — сказав котрийсь слуга.

— Пізніше! — нетерпляче заперечив Змієголов. — Думаєш, я сидітиму у ванні, коли мені приведуть мого найлютішого ворога? Принеси мені рушники! — крикнув він Якопо. — Ану мерщій, чи, може, вкинути тебе в темний льох до матері? Я казав, що ти стаєш дедалі подібніший до неї? Ні. Ти щоразу більше стаєш схожий на свого батька.

Якопо понуро подав йому рушники, що лежали наготові коло ванни.

— Одяг!

Слуги заквапилися до скринь, і Реза знову заховалася в пітьмі, проте Орфеїв голос переслідував її, мов убивчий запах.

— Ласкавий пане, я, гм… — Орфей відкашлявся, — я дотримався своєї обіцянки. Сойка скоро знову буде вашим в’язнем і зшиє вам нову книжку. Думаю, я заслужив свою винагороду.

— Заслужив? — Слуга надягав чорне вбрання на й досі криваво-червону шкіру Змієголова. — І чого ти сподівався?

— Ну, пригадуєте книжку, про яку я розповідав вам? Я й тепер дуже хотів би знову отримати її, і я певен, що ви можете знайти її для мене. А якщо це все-таки видасться неможливим, — як самозакохано він пригладив своє білявеньке волосся, — що ж, у такому разі я прийняв би як винагороду руку вашої доньки.

Орфей.

Реза згадала день, коли вперше побачила його в домі Елінор — з Мортолою і Бастою. Тоді їй тільки упало у вічі, що він інший, ніж чоловіки, з якими залюбки приятелювала Мортола. Напрочуд тихий, майже безневинний зі своїм дитячим обличчям. Яка вона була дурна. Він виявився гіршим, ніж вони всі, набагато гіршим.