— Чого ти чекаєш? Веди їх! — промовив Мо. — Настав час, коли мої руки знову оправлятимуть книжку, дарма що ніколи не закінчать тієї роботи. Нехай вони зловлять палітурника, а не Сойку. Вони не помітять різниці. А я пошлю Сойку далеко, дуже далеко, присплю його, глибоко в тюремному льоху — разом з Орфеєвими словами.

Вогнерукий дмухнув у пітьму, і вогонь замість клітки сформував знак, який Мо зобразив на обкладинках багатьох книжок: голову єдинорога.

— Якщо така твоя воля, — сказав він тихо, — та якщо ти знову граєш роль палітурника, яка тоді роль моя?

— Рятівника своєї доньки, — відповів Мо. — Охоронця моєї дружини. Рези немає, вона шукає книжку з чистими сторінками. Допоможи їй знайти і принеси мені.

«Щоб я міг дописати кінець, — думав він. — Трьох слів досить. — І раптом йому сяйнула думка, яка змусила його засміятись у пітьмі. — Про Резу Орфей не писав нічого, жодного обов’язкового слова. А кого він ще забув?»

Повернення

Хоч хто ти і який самотній,

Твоїй фантазії дарує себе світ

Й бентежно вабить покликом

Гусиним, —

І неодмінно твоє місце визначає

Серед речей усіх.

Роксана співала знову. Для дітей, яким не давав заснути страх перед Миршавцем. Усе, що Меґі чула про її голос, виявилось правдою. Навіть дерево, здається, слухало її, і птахи на його найдальших галузках, і тварини, що жили між корінням, і зірки на темному небі. В Роксаниному голосі було багато втіхи, хоча дуже часто вона співала про щось сумне, і Меґі в кожному слові відчувала тугу за Вогнеруким.

Коли слухаєш про тугу, це втішає, якщо й твоє серце по вінця сповнене нею. Туги за сном без страху та безтурботними днями, за твердою землею під ногами, за повним шлунком, за вуличками Омбри, за матір’ю і… за батьком.

Меґі сиділа високо вгорі перед гніздом, у якому писав Феноліо, і не знала, за кого слід переживати в першу чергу: за Феноліо і Чорного Принца, або за Фарида, що разом із Батистом ішов за велетнем, або за Дорію, що знову, дарма що розбійники забороняли йому, зліз униз, щоб глянути, чи справді пішов Миршавець. Про своїх батька-матір вона намагалася не думати зовсім, але Роксана раптом затягнула пісні, яку серед усіх пісень про Сойку Меґі любила найдужче, бо в ній ішлося про те, як його з донькою ув’язнили у Сутінковому замку. То була героїчна пісня, але й вона розповідала про її батька, і саме за ним вона й тужила. «Мо! — хотілося заговорити їй до нього й покласти голову на його плече. — Як ти думаєш, велетень заніс би Феноліо до своїх дітей? Ти віриш, що він роздушив би Фарида й Батиста, якби вони спробували врятувати Принца? Скажи, а можна одним серцем любити двох хлопців? А ти бачив Резу? Як ти почуваєшся, Мо? Як ти там?»

— А Сойка вже вбив Змієголова? — тільки вчора запитала Елінор якась дитина. — А він швидко прийде, щоб урятувати нас від Миршавця?

— Звичайно! — відповіла Елінор і швидко поглянула на Меґі. «Звичайно…»

— Хлопець іще не повернувся! — почула вона ззаду, як Страшидло сказав Дерев’янці. — Може, подивитися, де він?

— Навіщо? — відповів Дерев’янка приглушеним голосом. — Він повернеться, якщо зможе. А як не зможе, то його зловили. Я певен, що вони десь унизу. Сподіваюся, Батист стерегтиметься їх, коли повернеться.

— Як він має стерегтися? — запитав у відповідь Страшидло і гірко засміявся. — Позаду велетень, спереду Миршавець, а Принц, напевне, загинув. Ми скоро заспіваємо нашої останньої пісні, і вона й наполовину не буде така гарна, як Роксанина.

Меґі обхопила обличчя руками. Не думай про це, Меґі. Просто не думай. Слухай Роксану. Мрій, що все буде добре. Що всі знову повернуться здорові: Мо, Реза, Феноліо, Чорний Принц, Фарид — і Дорія. Що робить Миршавець із полоненими? Ні, Меґі, не думай, не запитуй.

Знизу почулися голоси. Меґі нахилилася і спробувала щось роздивитися в пітьмі. Здається долинув Батистів голос. Меґі побачила полум’я, маленький вогник, але світив він яскраво. Там був Феноліо! А поряд із ним Чорний Принц, на ношах.

— Фариде! — гукнула вона вниз.

— Цс! — цитькнув Страшидло, і Меґі притисла до вуст долоню. Розбійники опустили вниз линви й сітку для Принца.

— Батисте, мерщій! — Роксанин голос звучав по-іншому, коли вона не співала. — Вони йдуть!

Більше не було потреби щось казати. Під деревами форкали коні, тріщав хмиз під численними чобітьми. Розбійники скинули вниз нові линви, дехто зліз по стовбуру вниз. З пітьми полетіли стріли. Між деревами кишіло людьми, мов срібними жучками.

— Бачите, вони чекали, щоб повернувся Батист! І то з Принцом!

А хіба Дорія не казав їм такого? Хіба не тому він знову зліз униз? І не повернувся.

Фарид запалив вогонь. Він і Батист прикрили Чорного Принца. Коло нього був і ведмідь.

— Що там? Що там знову діється? — Елінор з розметаними косами, неначе їх розкуйовдив страх, стала навколішки коло Меґі. — Тож я заснула. Чи можна повірити в таке?

Меґі не відповідала. Що вона могла вдіяти? Що тут можна було вдіяти? Вона підвелася, пішла, балансуючи, до розгалуження, де стояли навколішки Роксана та решта жінок. Коло них лишилося тільки двоє розбійників. Решта вже злізли по стовбуру вниз, проте стовбур був високий, страхітливо високий, а стріли летіли знизу, мов дощ, що падає вгору. Двоє захисників із криком зірвалися вниз, а жінки затулили дітям очі та вуха.

— Де він? — Елінор так далеко перехилилася, що Роксана щосили шарпнула її назад. — Де він? — скрикнула вона ще раз. — Та скажіть мені. Чи живий іще той старий дурень?

Феноліо глянув на них угору, немов почувши її голос, на зморшкуватому обличчі відбивався страх, навколо вирувала битва. Хтось мертвий упав йому під ноги, і він узяв собі його меч.

— Ну, ви тільки подивіться на нього! — обурювалась Елінор. — Що він собі думає? Що у своєму клятому сюжеті він гратиме роль героя?

«Я маю злізти, — думала Меґі, — стояти поряд із Фаридом і шукати Дорію! Де він? Може, лежить десь мертвий між деревами? Ні, Меґі, Феноліо писав про нього! І то дивовижні речі. Він не може загинути. І все-таки…» Вона підбігла до линв, але Страшидло стримав її.

— Лізь угору! — крикнув він. — Усі жінки та діти — вгору, так високо вгору, як тільки можна!

— Невже? І що ми там робитимемо? — галасувала Елінор. — Чекатимемо, щоб вони поскидали нас униз?

На це запитання ніхто не відповів.

— Вони взяли Чорного Принца! — У голосі Мінерви звучав такий розпач, що всі обернулися. Дехто з жінок заплакав. Так, вони захопили Чорного Принца. Вони зняли його з нош, ведмідь без руху лежав поряд із ним, зі стрілою в шкурі. Схопили й Батиста. Де Фарид?

Там, де вогонь.

Фарид пускав його, щоб він кусав і палив, але й Ворон був тут, його шкірясте обличчя ясніло, мов світла пляма, над червоно-чорним одягом. Вогонь пожирав вогонь, полум’я вже лизало стовбур. Меґі причувалося, ніби дерево стогне. Кілька малих дерев уже горіли. Діти плакали, і так ревно, що краялося серце.

«Ох, Феноліо, — думала Меґі, — не пощастило нам з нашими рятівниками. Спершу Козимо, а тепер велетень».

Велетень.

Його обличчя так несподівано з’явилося між деревами, наче слово прикликало його. Шкіра велетня була темна, мов ніч, а на його чолі відображувалися зорі. Одною ногою він ступив у вогонь, що горів між корінням дерева з гніздами, а другою став так близько коло Фарида і Ворона, що Меґі оглушив її власний крик.

— Атож! Він повернувся! — почула вона крик Феноліо. Він наткнувся на могутню ногу й видерся на один з пальців, наче на рятівний корабель.

А велетень глянув угору на заплаканих дітей і шукав чогось, наче повернувся через те, чого вже не міг знайти.

Миршавцеві вояки кинули полонених і знову пустилися навтьоки, мов зайці, на чолі зі своїм паном, що мчав на білому, як сніг, огирі. Тільки Ворон лишився зі жменькою людей і посилав свій Вогонь на велетня. Той спантеличено глянув на полум'я й позадкував, коли воно обпекло йому пальці.