— О, це вже погано. Що нам робити з тобою, якщо ти не годишся бути шпигуном? Мабуть, треба згодувати тебе жахові! Він давно вже нічого не їв, а як слухати твого діда, то він і Сойку покуштує не скоро.

Жах.

Отже, Туліо не брехав. Тільки-но голоси стихли, Реза підлетіла до Вогнерукого. Але ластівка не може ані сміятися, ані плакати.

«Лети за Свистуном, Резо, — думала вона, стоячи на мокрому від дощу камінні, — пошукай Мо. Вогнерукому ти вже нічим не зарадиш, так само, як і тоді».

Реза була лише вдячна, що жах не проковтнув його, як Хапала. Пригорнувшись до щоки Вогнерукого опереною головою, Реза відчула, яка вона холодна.

— Резо, як це ти опинилась у такому гарненькому пір'їстому вбранні?

Цей шепіт походив нізвідки — з дощу, з вологого повітря, розмальованого каміння, — та не з холодних вуст. Але то був голос Вогнерукого, грубий і водночас м’який, близький назавжди. Реза нестямно закрутила пташиною головою — і почула тихенький сміх.

— Хіба одного разу ти вже не озиралася так, шукаючи мене, тоді, у в’язниці Сутінкового замку? Тоді я теж, як пригадую, був невидний, проте без тіла набагато веселіше. Дарма що веселитися вже немає змоги. Боюся, що тіло, ще довше полежавши отак незаселеним, невдовзі вже не пасуватиме мені, і тоді голос твого чоловіка не зможе повернути мене. Не кажучи вже про те, що людина без допомоги плоті швидко забуває, хто вона. Признаюся, я вже майже забув, аж поки побачив тебе.

Коли мертвий заворушився, здавалося, ніби прокидається сонна людина. Вогнерукий прибрав з обличчя мокре волосся і оглянув себе, наче мав пересвідчитись, що його тіло ще годиться для нього. Саме про це мріяла Реза в ніч після його смерті, але тоді він не прокинувся знову. Аж поки його розбудив Mо.

Мо. Реза пурхнула Вогнерукому на руку, проте він застережливо приклав палець до вуст, коли вона розтулила дзьоба. Тихесенько свиснувши, він гукнув Ґвіна, потім глянув на сходи, якими піднявся Свистун з Якопо, на вікна ліворуч і вгору на башту з галереєю, в затінку якої він лежав.

— Феї розповідали про рослину, що робить із людей тварин, а з тварин людей! — прошепотів він. — Але казали й те, що вживати її дуже небезпечно. Як довго ти вже в пір’ї?

— Мабуть, години дві.

— Тоді вже пора скинути його. На щастя, в цьому замку є багато забутих кімнат, і я всі їх розвідав ще до того, як прийшов Свистун. — Вогнерукий випростав руку, і Реза вчепилася кігтиками в його тепер уже теплу шкіру. Він живий! Чи, може?..

— Я перейняв у Смерті кілька дуже корисних властивостей! — шепотів Вогнерукий, несучи її в коридор, обмальований рибами та німфами, неначе його поглинуло озеро. — Я можу скидати своє тіло, як одяг, надавати вогню душі й читати серце твого чоловіка краще, ніж літери, які ти була принесла мені з такими муками.

Вогнерукий відчинив двері. Жодне вікно не освітлювало кімнати, але він шепнув щось, і стіни вкрилися іскрами, наче на них росло вогненне хутро.

Коли Реза виплюнула зернини, покладені під язик, двох бракувало, і на одну страхітливу мить вона злякалася, що назавжди лишиться пташкою, проте її тіло пригадало себе. Знову набувши людської постаті, вона несамохіть погладила себе по лону, запитуючи, чи й дитина в її тілі зазнавала змін через насінини. Ця думка так налякала її, що вона мало не виблювала.

Вогнерукий підняв ластівчину пір'їну, що впала до його ніг, і замислено споглядав її.

— У Роксани все гаразд, — мовила Реза.

— Знаю, — засміявся він.

Він, здається, знав усе. Тож вона не розповідала ані про Хапала, ані про Мортолу, ані про те, що Чорний Принц мало не вмер. А Вогнерукий не запитував, чому вона пішла за Мо.

— А що з жахом? — Їй було страшно навіть вимовляти це слово.

— Я вчасно прослизнув крізь його чорні пальці. — Вогнерукий провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якусь тінь. — На щастя, такі, як він, не цікавляться небіжчиками.

— Звідки він узявся?

— Його привів Орфей. Жах ходить за ним, як собака.

— Орфей? Таж такого не може бути! Орфей, відколи Вогнерукий украв у нього книжку, сидить в Омбрі, пиячить і впивається жалем до самого себе!

— Так, Орфей. Не знаю, як йому вдалося пролізти, але він тепер служить Змієголову. Саме він звелів укинути твого чоловіка в один з тюремних льохів під замком.

Над ними почулися кроки, але невдовзі стихли.

— Приведи мене до нього!

— Тобі не можна йти до нього. Льохи глибокі, і їх добре охороняють. Можливо, я пройду сам, але вдвох ми будемо надто помітні. Замок аж кишітиме солдатами, коли вони побачать, що Вогнерукий знову повернувся з того світу.

«Тобі не можна до нього… Чекай тут, Резо… Це надто небезпечно». Вона вже не могла цього чути.

— Як він тепер? — запитала вона. — Ти ж казав, що можеш читати його серце.

Відповідь вона прочитала в очах Вогнерукого.

— Пташка менш помітна, ніж ти! — проказала вона й запхала насінини в рот, перше ніж він устиг стримати її.

Морок

Ти птах, чиї спасенні виростають крила,

Як я вночі прокинусь і гукаю.

Лиш мовчки, бо твого ім’я глибока сила —

Як прірва й тисяча ночей, де я блукаю.

Льox, до якого вкинули Мо, був гіршим за башту в Сутінковому замку і підземелля в Омбрі. Його, зв’язавши руки, опустили вниз на ланцюгу, дедалі глибше і глибше, аж поки пітьма налягла йому на очі, мов сліпота. А Свистун стояв угорі й гугнявим голосом змальовував, як він прижене Меґі та Резу і вб’є їх на його очах. Наче це матиме якесь значення. Адже Меґі пропала. Смерть забере її так само, як і його. Але, можливо, Велика Перетворювачка зласкавиться принаймні над Резою і ненародженою дитиною, коли він відмовлятиметься оправити Змієголову ще одну книжку. Чорнило, Мортимере, чорне чорнило — ось що обступає тебе. В цьому вологому ніщо важко дихати. А водночас те ніщо виповнило його дивним спокоєм, бо тепер на ньому вже не лежить обов’язок далі розвивати цей сюжет, далі, щораз далі. Який жаль…

Мо став навколішки. Вологий камінь був наче дно криниці. Дитиною він завжди боявся впасти до криниці і вмерти там з голоду, самотнім і безпорадним. Він здригнувся й побажав собі Вогнерукового вогню, його світла й тепла. Але Вогнерукий помер. Його згасив Орфеїв жах. Мо здалося, ніби він чує поряд його віддих, і то так виразно, що він зачервонілими очима оглянув увесь морок. Але ж тут немає нікого, правда?

Мо почув кроки і глянув угору.

— Ну, як тобі подобається там?

На краю льоху стояв Орфей. Світло його смолоскипа не сягало дна, льох був надто глибокий, але Мо несамохіть подався назад, щоб його приховала пітьма. Мортимере, ти мов пійманий звір.

— О, ти вже не розмовляєш зі мною? Зрозуміло. — Орфей самовдоволено засміявся, а рука Мо намацала місце, де був ніж, так ретельно захований Батистовими руками, але Хлопчик-мізинчик таки знайшов його. Він уявив собі, як б’є Орфея ножем у брезкле тіло. Знову і знову. Картина, вималювана безпорадною ненавистю, була така кривава, що його знудило.

— Я прийшов розповісти тобі, як далі розвиватиметься цей сюжет. Бо ти, можливо, ще й досі віриш, ніби граєш у ньому головну роль.

Мо заплющив очі й прихилився плечима до вогкої стіни. Мортимере, нехай говорить. Думай про Резу, думай про Меґі. Чи, може, краще ні? Як той Орфей дізнався про печеру?

«Усе пропало, — шепотіло щось у ньому. — Все». Спокій, що обступав його, зник, відколи з’явилися білі жінки. «Поверніться! — хотілося шепотіти йому. — Благаю вас! Захистіть мене!» Але вони не приходили. Натомість слова вгризалися в його серце, мов біла черва. Звідки вони приходять? Усе пропало. Припини, Мортимере! Та слова вгризалися далі, і він зігнувся, мов від фізичного болю.

— Який ти спокійний! Невже відчуваєш їх? — задоволено, мов дитина, засміявся Орфей. — Я знаю, воно діє. Я знав це, прочитавши ще тільки першу пісню. Атож, Мортимере, я знову маю книжку. Я маю навіть три, і кожна від дошки до дошки сповнена слів Феноліо, а в двох ідеться тільки про Сойку. Віоланта привезла їх із собою до цього замку. Ну, хіба не молодець? Я, звичайно, мушу щось переставити, кілька слів звідси, кілька звідти. Феноліо дуже прихильно ставився до Сойки, але я можу виправити цю хибу.