— Вона має з собою тільки дві. — Якопо показав на скриню біля ліжка. — І вони обидві про С…

Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.

— Мені дуже жаль, — проказала вона й заступила йому шлях, — я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.

Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.

— А можу я принаймні глянути на них одним оком?

— Не давайте йому!

Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.

Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.

— Він робить дивні речі з книжками, — повідомила вона. — З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.

— Божевільна! — пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. — Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.

Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:

— Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.

— Ох, вона б ніколи не вкрала? — Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. — Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?

— Ось! — Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. — Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!

Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.

— Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! — наказав він солдатові, що вартував під дверима.

Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.

— Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, — проказав він. — Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, — прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, — я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?

Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.

А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.

— Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, — кинув він на прощання. — Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.

Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.

Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.

— Що Чотириокий наміряється робити з книжками? — запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.

— Не знаю, — відповіла Бріана. — Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.

Багато зла.

«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».

Скинутий одяг

Архімед з'їв горобців, чемненько обтер дзьоба об гілля і спрямував очі на вартового. Ті великі круглі очі сяяли, як висловився один відомий письменник, цвітом світла, цяткою блиску, подібною до пурпурового відтінку виноградного грона.

— А тепер ти вже навчився літати, — повідомив він, — і Мерлін каже, що нині ти маєш спробувати полетіти з дикими гусьми.

Лeтіти було легко, дуже легко. Вміння з’явилося разом з тілом, з кожним пером і з кожною тоненькою кісточкою. Так, зерна перетворили Резу на пташку — з тяжкими корчами, які до смерті налякали Здорованя, але вона перетворилася не на сороку, як Мортола. «Ластівка!» — прошепотів Ладзаро, коли вона сіла йому на руку, їй запаморочилася голова від усього, що раптом стало набагато більшим.

— Ластівки — охайні пташки, дуже охайні. Це пасує тобі. — Він лагідно погладив її вказівним пальцем по крилах, і їй було дуже дивно, що своїм дзьобом вона вже не могла всміхнутися йому. Проте говорити могла, і то своїм людським голосом, а це ще більше злякало бідолашного Туліо.

Пір'я гріло добре, а вартові на березі озера ні разу не глянули вгору, коли вона пролетіла над їхніми головами. Вони вочевидь ще не знайшли людей, яких убив Ладзаро. Герби на їхньому сірому вбранні нагадали Резі про в'язницю у Сутінковому замку.

«Забудь її, — думала вона, підставляючи крила вітрові. — Це вже в минулому. А от те, що попереду, ти, мабуть, ще можеш змінити. Хіба життя, зрештою, — не мережа з ниток долі, з якої годі виплутатися? Резо, не думай, — лети!»

Де він? Де Мо?

«Свистун замкнув його в клітці». Туліо не міг описати їй, де стоїть та клітка. На подвір'ї, бурмотів він, на подвір’ї з намальованими птахами. Реза чула про розмальовані мури замку. Проте зовні вони були майже чорні, складені з темного каменю, що був на березі навколо всього озера. Реза раділа, що їй не треба йти через міст. Там аж кишіло солдатами. Дощило, і краплини під нею малювали безкінечні кола на воді. Проте тіло важило небагато, і Резу опанувало дивовижне відчуття польоту. Під собою вона бачила своє дзеркальне відображення. Мов стріла, летіла вона над хвилями, і зрештою до неї наблизилися башти, грубезні мури, сірі шиферні покрівлі з гірського сланцю, а між ними — подвір’я, темні, мов роззявлені діри в кам’яному візерунку. Голі дерева, псарня, криниця, замерзлий сад і всюди солдати. Клітки…

Реза шукала їх недовго. Але спершу побачила Вогнерукого, кинутого на сірі плити, мов жмуток старого одягу. О Господи! Вона ніколи не хотіла його бачити таким. Коло нього стояла дитина. Вона дивилася на непорушне тіло, немов чекала, що воно знову заворушиться, як уже трапилося раз, якщо не брешуть пісні шпільманів. «Вони не брешуть! — хотіла вона крикнути вниз. — Я відчувала його теплі руки. Я бачила, як він знову сміявся й цілував свою дружину». Та коли Вогнерукий лежав отам, здавалося, ніби він не ворушився, відколи загинув у копальні. Клітки Реза побачила тільки тоді, коли опустилася нижче й залетіла під покрівлю. Всі клітки були порожні. Мо не було. Порожні клітки й порожнє тіло… Їй хотілося впасти, мов камінь, розбитися об плити й лежати так само нерухомо, як Вогнерукий.

Дитина обернулася. То був хлопчик, якого вона бачила востаннє на зубчастому мурі Омбрійського замку. Віолантин син. Навіть Меґі, що загалом кожну дитину з ніжністю брала на коліна, говорила про нього тільки з огидою. Якопо. Якусь мить він так дивився на Резу, наче бачив жінку під пір’ям, потім знову нахилився над мертвим, торкнувся закляклого в обличчя і випростався, коли хтось погукав його.

Той напружений голос годі було не впізнати. Свистун.

Реза пурхнула й сіла на верхівку покрівлі.

— Ходи, дід хоче бачити тебе! — Свистун схопив малого за шию і грубо пхнув на наступну сходинку.

— Навіщо? — Голос Якопо звучав, наче сміховинне відлуння голосу його діда, а водночас це був і голос хлопчика, що загубився серед дорослих, не маючи ні батька, ні матері, якщо вірити Роксаниним розповідям про Віолантину черствість.

— Ніби ти не знаєш! Він, звісно, не скучив за твоїм набридливим товариством. — Свистун стусонув Якопо кулаком межи плечі. — Він хоче знати, що казала тобі мати, коли ти був із нею на самоті в її кімнаті.

— Вона не розмовляє зі мною.