Свистун хотів щось заперечити, але Змієголов нетерпляче підняв руку і знову обернувся до Мортимера.

— Що за вихід? — Славетний голос звучав тепер хрипкіше.

Може, Сойка тепер таки злякався? Орфей почувався, мов хлопець, що з величезною насолодою читає в книжці вкрай напружене місце. «Сподіваюся, він таки боїться, — думав він. — І, сподіваюся, це останній розділ, у якому він з’являється».

Мортимер скривив обличчя, коли Свистун уперся ножем йому в бік. «Так, ти без вороття обрав собі в цьому сюжеті не тих ворогів, — думав Орфей, — і не тих друзів. Але такі вони всі, оті добрі герої. Дурні».

— Що за вихід? — Змієголов почухав собі сверблячу плоть. — Ти оправиш мені нову книжку, що ж іще? Але цього разу жодної миті не будеш без нагляду. І коли ця книжка своїми бездоганно чистими сторінками знову захистить мене від смерті, ми напишемо в першій книжці твоє ім’я, щоб ти бодай на якийсь час відчув, як воно — гнити живцем. А потім я розірву її на шматки, сторінка за сторінкою, і дивитимусь, як ти почуваєшся, коли рвуть твою плоть, і благаєш білих жінок, щоб вони забрали тебе. Хіба це не вихід, що задовольнив би нас усіх?

«Ага. Нова книжка. Непогано, — думав Орфей. — Але моє ім’я пасувало б набагато краще до її чистісіньких сторінок! Припини мріяти, Орфею!»

Свистун приставив ніж до горла Мортимерові:

— Ну, де твоя відповідь, Сойко? Чи, може, написати її ножем?

Мортимер мовчав.

— Відповідай! — горлав Свистун. — Невже я маю відповідати замість тебе? А втім, є тільки одна відповідь.

Мортимер і далі мовчав, проте Віоланта таки здобулася на голос.

— Чому він має допомагати тобі, коли ти й так намірився вбити його? — запитала вона батька.

Змієголов стенув важкими плечима:

— Я міг би заподіяти йому не таку болісну смерть або лише послати в копальні його дружину та доньку, замість убивати їх. Про них ми з ним одного разу вже торгувалися.

— Але цього разу ви вже не маєте їх під своєю владою. — Голос Мортимера звучав так, ніби він був десь далеко, дуже далеко.

«Він скаже „ні“! — приголомшено подумав Орфей. — Що за дурень!»

— Ще ні, але скоро! — Свистун водив ножем по грудях Мортимера й окреслив кінчиком вістря серце там, де воно билося. — Орфей дуже точно описав нам місце, де вони заховалися. Ти вже чув про це. Можливо, саме тепер Миршавець жене їх до Омбри.

Мортимер удруге глянув на Орфея, і ненависть у його очах була солодша за невеликі тістечка, які Ос щоп’ятниці купував йому на омбрійському ринку. Що ж, у майбутньому їх купуватиме вже не Ос. На жаль, його пожер жах, вискочивши зі слів Феноліо, — схопив за одну мить, — але нового охоронця завжди можна знайти.

— Ти можеш одразу братися до роботи. Твоя шляхетна покровителька подбала майже про все, що потрібне тобі! — сичав Свистун, і цього разу, коли він притис ніж до шиї Мортимера, бризнула кров. — Вона вочевидь збиралася якнайретельніше вдавати перед нами, ніби ти живеш тільки на те, щоб вилікувати книжку. Яке блазнювання! Ну, вона завжди полюбляла шпільманів.

Мортимер нехтував Свистуна, наче той був невидимий. Він дивився тільки на Змієголова.

— Hi, — відповів він. Це слово важко повисло в темній залі. — Я не оправлятиму тобі другої книжки. Вдруге смерть не пробачить мені цього.

Віоланта несамохіть підступила до Мортимера, але він не зважав на неї.

— Не слухай його! — сказала вона батькові. — Він оправить! Дай йому тільки час.

Ох, вона справді прихилилася до Сойки. Орфей наморщив чоло. Це ще одна причина прагнути послати його під три чорти.

Змієголов замислено подивився на доньку:

— А що тобі до того, що він оправить її?

— Ну, ти… — У голосі Віоланти вперше з’явилася невпевненість. — Ти одужаєш після цього.

— І? — тяжко дихав Змієголов. — Ти хочеш побачити мою смерть. Не заперечуй. Це подобається мені. Це доводить, що в твоїх жилах тече моя кров. Інколи я думаю, що тебе треба посадити на трон Омбри. Ти робитимеш свою справу безперечно краще, ніж мій припорошений сріблом свояк.

— Звичайно, я б робила це краще! Я б посилала тобі до Сутінкового замку в шість разів більше срібла, бо не марнувала б його на бенкети та ловецькі виправи. А за це ти лишиш мені Сойку — коли він зробить те, чого ти вимагаєш від нього.

«Разюче. Вона ще й досі ставить умови. О так, вона подобається мені, — думав Орфей. — Вона дуже подобається мені. Але з неї ще треба вибити прихильність до цього шахрая-палітурника. Але ж потім… які можливості!»

Навіть Змієголову його донька вочевидь подобалася дедалі більше. Він зареготав так гучно, як ще ніколи не чув Орфей.

— Погляньте на неї! — кричав він. — Вона торгується зі мною, хоча стоїть із пустими руками. Відведіть її в її кімнату, — наказав він солдатам. — І добре наглядайте за нею. Пришліть до неї Якопо. Син мусить бути з матір’ю. А ти, — звернувся він до Мортимера, — погоджуйся нарешті на мою пропозицію, або ж я накажу своєму охоронцеві витягти з тебе ту згоду.

Свистун роздратовано опустив ніж, коли з пітьми вийшов Хлопчик-мізинчик. Віоланта занепокоєно глянула на нього і опиралася, коли солдат потяг її за собою, але Мортимер і далі мовчав.

— Ласкавий пане! — Орфей шанобливо (принаймні він сподівався, що це справді так) ступив крок уперед. — Дозвольте мені витягти з нього цю згоду.

Шепотіння, ім’я (його слід називати належним йому ім’ям, як і собаку), і жах виступив з Орфеєвої тіні.

— Безглуздя! — ревнув Свистун. — Щоб Сойка вмер так само, як Вогнерукий? Ні. — Він знову підняв Мортимера на ноги.

— Хіба ти не чув? Свистуне, я беруся за це завдання. — Хлопчик-мізинчик скинув чорні рукавички.

Орфей відчув на язиці розчарування, немов гіркий мигдаль. Яка ж була нагода засвідчити Змієголову свою корисність. Якби він тільки мав книжку, щоб списати Свистуна з цього світу. А заодно і Хлопчика-мізинчика.

— Пане! Благаю, послухайте мене. — Він загородив шлях Змієголову. — Чи можу я попросити вас, щоб під час цієї прикрої для в’язня процедури виманити в нього ще одну відповідь? Я нагадаю вам про книжку, про яку я вже розповідав, книжку, яка може змінити цей світ бажаним для вас способом! Витягніть, будь ласка, з нього, де вона!

Але Змієголов обернувся до нього спиною:

— Потім, — проказав він і, застогнавши, сів на стілець, де його приховувала пітьма. — Тепер ідеться лише про одну книжку, і вона має чисті сторінки. Хлопчику-мізинчику, починай! — важко сапаючи, наказав він із пітьми. — Але зважай на його руки.

Зненацька Орфей відчув на обличчі холод і спершу подумав, що крізь завішені вікна завіває нічний вітер. Та вони вже стояли коло Сойки, білі і страхітливі, як і на цвинтарі шпільманів. Вони обступили Мортимера, мов безкрилі янголи, з туманними тілами, з обличчями, білими, мов вибілені кістки. Свистун так квапливо позадкував, що впав і поранився власним ножем. Навіть обличчя Хлопчика-мізинчика втратило звичайну для нього байдужість. А солдати, що стояли коло Мортимера, відсахнулися, мов перелякані діти.

Такого не може бути! Чому вони захищають його? В удячність за те, що він одного разу вже одурив їх? Що він забрав у них Вогнерукого? Орфей відчув, що жах позаду нього присів, мов побитий пес. Що? Він теж боїться? Ні. Ні, проклін усьому ще раз! Цей світ треба переписати по-новому! І він перепише. Аякже. Невдовзі він добере способу.

Що вони шепочуть?

Бліде світло, яке поширювали білі жінки, прогнало тінь, де ховався Змієголов, і Орфей бачив, як Срібний князь у своєму темному кутку судомно хапає повітря і тремтячою рукою закриває очі. Отже, він і досі боїться білих жінок, дарма що в Сутінковому замку вбив таку силу людей, щоб довести протилежне. Нічого, крім брехні. Змієголов задихався від страху у своїй безсмертній плоті.

А Мортимер тим часом стояв серед вигаданих уявою Феноліо янголів Смерті, наче вони становили частину його тіла, — і сміявся.

Мати і син

Наді мною поширився запах вогкої землі й нової порості — водявий, слизький, із кислуватим, мов у деревної кори, смаком.

Тхнуло молодістю і болем розбитого серця.