Усі закричали. Батист підбіг до однієї линви, щоб спуститись і допомогти Чорному Принцові. Фарид і Дорія помчали за ним, а Роксана стояла з жахом на обличчі і обнімала руками двох заплаканих дітей. Феноліо стояв і шарпав від безпорадної люті опорні линви.

— Ні! — крикнув він ще раз униз. — Ні, такого просто не може бути!

Раптом одна линва урвалася, і Феноліо шугнув униз. Меґі спробувала схопити його, але не встигла. Феноліо падав із подивом на зморшкуватому обличчі, і велетень схопив його в повітрі, як стиглий плід.

Діти вже не кричали. Жінки та розбійники теж не видали жодного звуку, коли велетень сів під деревом і став роздивлятися, що він зловив. Ведмедя він байдуже поклав на землю, та коли його погляд натрапив на нерухомого Принца, знову схопив його. Ведмідь, заревівши, прийшов на допомогу своєму господареві, але велетень віджбурнув його рукою. Потім підвівся, востаннє поглянув на дітей і пішов геть із Феноліо в правій руці і Чорним Принцом у лівій.

Сойчині янголи

— Запитую тебе: що ти робив би на моєму місці? Скажи мені. Будь ласка, скажи мені. Але ти далекий геть від усього. Твої пальці одна за одною гортають сторінки, що якимось чином пов’язують твоє життя з моїм. Твої очі в безпеці. Це оповідання — лише ще один розділ у твоєму мозку. А для мене це моя безпосередня дійсність.

Орфей побачив Віоланту вперше на одному святі, яке влаштував Миршавець, і ще тоді уявляв собі, як було б добре панувати разом з нею над Омброю. Всі його служниці були гарніші за доньку Змієголова, але Віоланта мала те, чого не мали вони: зарозумілість, честолюбство, жадання влади. Це все подобалося Орфеєві, і коли Свистун привів її в залу з тисячею вікон, Орфеєве серце закалатало, він був у захваті, що вона й досі гордо тримає голову, дарма що все поставила на одну карту і програла.

Віоланта обвела всіх очима так, немов програли вони — її батько, Хлопчик-мізинчик, Свистун. По Орфеєві вона тільки ковзнула очима. Звідки їй знати, яку видатну роль грає він тепер. Змієголов і досі стояв би в багнюці зі зламаним колесом, якби він не приписав йому одразу аж чотири колеса. Як вони всі дивилися на нього! Навіть Хлопчик-мізинчик пройнявся до нього повагою.

Зала з тисячею вікон уже не мала вікон. Хлопчик-мізинчик позавішував їх чорною тканиною, і тільки з півдесятка смолоскипів освітлювали пітьму, якраз досить, щоб Змієголов міг бачити обличчя свого найлютішого ворога.

Коли привели Мортимера, зарозуміла маска на Віолантиному обличчі немов репнула, але вона швидко опанувала себе. Орфей задоволено відзначив, що Сойку катували, але він ще стояв на ногах, і Свистун подбав, безперечно, щоб його руки лишилися неушкоджені. «А відрізати йому язик вони б уже могли спокійнісінько, — думав Орфей, — і тоді остаточно поклали б край усім тим вихвалянням його голосу». Але потім йому спало на гадку, що Мортимер ще має сказати, де книжка Феноліо, бо ж Вогнерукий не сказав нічого.

Світло смолоскипів падало тільки на Мортимера. Змієголов сидів у пітьмі. Він вочевидь не хотів дати своєму в’язневі втіхи бачити його набрякле тіло. Але ж запах він чутиме.

— Ну, Сойко, мабуть, тобі моя донька по-іншому малювала наше друге побачення? — Віддих Змієголова був хрипкий, як у старого чоловіка. — Я дуже зрадів, що Віоланта запропонувала мені як місце зустрічі цей замок, хоча дорога сюди важка. Цей замок одного разу вже дав мені щастя, дарма що ненадовго. Крім того, я був певен, що мати нічого не сказала тобі про таємний хід. Вона багато розповідала тобі про цей замок, але майже всі ті оповідки не мали нічого спільного з правдою.

На Віолантиному обличчі не відображувалося нічого.

— Батьку, я не знаю, про що ти кажеш, — мовила вона.

Яких зусиль вона доклала, щоб не глянути на Мортимера. Зворушливо.

— Атож, ти нічогісінько не знаєш. Ще б пак! — засміявся Змієголов. — Я досить часто чув, що розповідала тобі мати в старому покої. Всякі вигадки про щасливі роки дитинства, всяку солодку брехню, щоб її мала донька-бридуля мріяла про місце, де все інакше, ніж у замку, де вона виросла. Дійсність здебільшого відрізняється від наших розповідей про неї, а ти завжди плутала слова з правдою. Ти точнісінько така, як твоя мати: не можеш відрізнити бажане від того, що є насправді, еге ж?

Віоланта не відповіла. Вона тільки стояла, випростана, як і завжди, і дивилася в пітьму, де ховався батько.

— Коли я вперше в цій залі побачив твою матір, — хрипким голосом вів далі Змієголов, — вона хотіла тільки втекти звідси. Вона спробувала б утекти, якби батько дав їй таку нагоду. Хіба вона розповіла тобі, що одна з її сестер розбилася на смерть, коли вилізла з одного з цих вікон? Ні? Або що її саму мало не втопили русалки, коли вона спробувала переплисти озеро? Мабуть, ні. Натомість вона намагалася переконати тебе, ніби я примусив її батька віддати тебе мені за дружину й забрав тебе звідси всупереч її волі. Хтозна, можливо, зрештою, вона й сама повірила в цю вигадку.

— Ти брешеш. — Віоланта докладала зусиль, щоб її голос звучав спокійно. — Я не хочу більше слухати.

— Але ти слухатимеш, — незворушно наполіг Змієголов. — Настане пора, коли ти вже не ховатимешся від дійсності за гарними вигадками. Твій дід залюбки спроваджував на той світ кавалерів, які залицялися до його доньок. Тому твоя мати й показала мені тунель, через який Свистун так дивовижно й непомітно пройшов у замок. Тоді вона була дуже закохана в мене, навіть якщо й розповідала тобі щось інше.

— Навіщо ти розповідаєш цю брехню? — Віоланта й далі стояла з високо піднятою головою, але її голос тремтів. — Не моя мати показала тобі тунель, а один з твоїх шпигунів. І вона не кохала тебе.

— Думай, що хочеш. Ти, певно, небагато знаєш про кохання. — Змієголов закашлявся і, закректавши, підвівся зі стільця. Віоланта відсахнулася, коли він зайшов у світло смолоскипів.

— Так, дивися, що заподіяв мені твій шляхетний розбійник, — проказав Змієголов, повільно йдучи до Мортимера. Ходити йому ставало дедалі важче. Орфей часто помічав це під час безкінечної подорожі до цього безрадісного замку, але Срібний князь і далі тримався прямо, як і його донька.

— Та не говорімо вже минувшину, — сказав він, підійшовши до Мортимера так близько, що його в’язень повною мірою міг насолодитися поширюваним смородом, — або про те, як моя донька, можливо, уявляла собі цю оборудку. Переконай мене, що справді є сенс не здерти з тебе одразу шкуру і не вчинити так само з твоєю дружиною і донькою. Можливо, ти думаєш, що цього разу вони в безпеці? Зрештою, ти лишив їх у Чорного Принца, але я знаю про печеру, де вони заховалися. Мій безвартісний свояк, напевне, вже зловив їх і привів назад до Омбри.

«Так, ця звістка приголомшила Мортимера. Вгадай, шляхетний розбійнику, хто розповів Змієголову про печеру!» — думав Орфей і широко всміхнувся, коли Мортимер подивився в його бік.

— Ну, — кулаком у рукавичці Змієголов ударив свого в’язня в груди, саме туди, де його поранила Мортола, — як воно? Ти можеш ліквідувати наслідки власної підступності? Ти можеш вилікувати книжку, якою так підступно одурив мене?

Мортимер вагався лише мить.

— Звичайно, — відповів він. — Коли ти даси її мені.

«Що ж, добре. Його голос і далі справляє враження, навіть у такому розпачливому становищі, — був змушений визнати Орфей, — хоча, звичайно, мій голос звучить незмірно краще».

Але Змієголов не давав себе знову одурити. Він із такою силою вдарив Мортимера в обличчя, що той упав навколішки.

— Ти, отже, думаєш, ніби можеш іще раз пошити мене в дурні! — гаркнув він. — За якого дурня ти мене маєш? Ніхто не може зцілити цю книжку. За цю інформацію померли десятки твоїх колег по ремеслу. Книжка пропаща, а це означає, що моя плоть гнитиме вічність і я сам щодня відчуватиму спокусу написати три слова, які всьому покладуть край. Але мені спав на думку кращий вихід, для якого я ще раз потребую твоїх послуг, і тому я вдячний моїй доньці, що вона вкрай дбайливо стерегла тебе. Зрештою, я знаю, — додав він, подивившись на Свистуна, — яка гаряча кров у мого герольда.