Грудень присипав вулиці першим сніжком, вологість, холод, голод уповільнювали людей, мало хто знав, який сьогодні день тижня; більшість сиділи вдома, довго й мовчки вдивляючись у далекі думки на потрісканій стелі, старанно минаючи поглядом один одного. Раптом із вулиці донісся якийсь шум — люди в кімнаті наче заціпеніли, лише Естер кинулася до вікна: юрба червонопиких і нахабних львівських молодиків із криками «Де жиди — там светри, де жиди — там светри, бери светра в жида…» рухалася від будинку до будинку, розмахуючи над головами лантухами зі знятими з євреїв светрами; на їхньому шляху зустрілася літня пані в смішному плетеному капелюшку — один із пикастих здер його з голови і з гиготінням почав начищати свої кирзовці, потім смачно харкнув у нього й насадив жінці назад на голову.

— Усі лягайте на підлогу й стогніть! — рішуче крикнула Естер.

Перелякані люди послухали; жінка стала біля дверей.

— Светри давайте, шуби, жиди прокляті! — увалився до кімнати здоровило.

— Усе можемо віддати, але в нас тиф. Хочете заразитися з речами? Приходьте днів через два — заберете все, нам уже буде не потрібне… — спокійно відказала Естер.

Здоровань затулив рот і ніс рукою та прожогом вибіг із кімнати. Невелика нарада молодиків під будинком — і вони розвернулися до виходу з гетто, але лантухи з награбованим одягом таки поволокли з собою. Найжорстокіші правила найжорстокіших боїв передбачають благородство до лежачого переможеного, а тут… Не було захисту, не було благородства, не було боїв, не було правил, бо євреї — не люди… Не люди, то хто? Бо й з тваринами так не чинять…

— Мало того, що воші доїдають, то ще й гниди крові захотіли, — знесилено прокоментувала сусідка по кімнаті наглий грабунок…

Холодна зима з частими відлигами, застудами викосила половину мешканців перенаселеного гетто. Здавалося, що німецька влада, на щастя, забула про існування його мешканців. Здавалося… Настав кінець лютого. Трупи, що лежали під стінами будинків, почали розкладатися, поширюючи важкий запах смерті, та живим було байдуже: не відчували себе живими — усі, незважаючи на вік, мали повільні старечі рухи й погано усвідомлювали дійсність. Та й важко було зрозуміти цю сюрреалістичну картину їхнього нелюдського животіння. Геть схудлий і посивілий пан Генрік Ляндесберг, голова Юденрату, ходив від вулиці до вулиці, озвучуючи новий наказ влади: усіх, хто вважає себе фізично здоровим, вивозять до табору нібито праці в Белжець, за майже сто кілометрів від Львова.

— Як ви думаєте, пане Генріку, може, нам варто туди поїхати? Хліба вже зменшили до п’ятдесяти грамів на людину — ми так довго не протягнемо, — з болем у великих очах запитально дивилася на Ляндесберга Естер.

— Та, певне, уже гірше, ніж тут, пані Естер, не буде… Здоровіших вивозять. А тих, що залишаються, — куди? — і Ляндесберг багатозначно розвів руками.

Естер подивилася на дітей: за зиму вони хоча й дуже схудли, але все одно виросли; Давид і Мірочка нагадували дві тоненькі стеблиночки, які трималися з останніх сил. Не можна більше так. Не можна залишатися тут. Страшна примара смерті байдуже й холодно чекала її, Естер, слабкості, щоб забрати в неї найдорожче. Ні, вона не здасться… Якщо є шанс щось змінити — треба змінити, бо тут точно чекає кінець. І там — теж фашисти, теж смерть… Але є, є крихта надії. Може, вдасться втекти… А потім — весна, хоч на траві, а жити можна. Бо в гетто вже й трави не залишилось, ні котів, ні собак. Навіть щури повтікали…

Рішення було ухвалене, знову надія зажевріла у вимученій душі Естер, даючи сили жити. Сім’я зібрала небагаті пожитки й вирушила на збірний пункт у будівлю старої польської школи на початку Замарстинівської.

Євреї-поліціянти під наглядом бундючного німаки прискіпливо й жорстоко проводили огляд майбутньої тяглової сили, щедро роздаючи своїм, але все-таки не своїм, стусани й побої. І жінок, і чоловіків, здебільшого підлітків, змушували роздягатися догола в одному приміщенні, хлопці були шоковані тим, що бачили, а в жінок текли останні вимучені сльози від такого приниження. «Хто пізнає наготу рідних своїх, той гріх вчинить великий…» Давид не піднімав очей і намагався дивитися в долівку. Мірочка механічно й байдуже з допомогою матері виконувала всі накази. Коли огляд-обшук було закінчено, усі опинилися на великих вантажівках. Шлях був чималий; у шпарини протягував весняною свіжістю прохолодний вітерець, несучи невідомі досі Давиду запахи густих мішаних лісів півночі Львівщини. Сіл по дорозі було мало, куди сягав погляд — поля, ліси, болота.

— Чому, чому на такій великій планеті не знайдеться клаптика землі для нас?.. — з болем спитав він у матері.

— Ми знайдемо його, обіцяю вам, — стиха відповіла Естер, міцно притискаючи до себе Мірочку. Надія на втечу починала в неї міцніти — малолюдна й лісиста місцина давала поживу для таких фантазій. Тільки… тільки права на помилку в неї нема; ціною може бути життя найдорожчих її людей… Терпіння і час… Час і терпіння…

У Кристинополі начальник колони отримав наказ про зміну маршруту — їх везли не відразу в Белжець, а спочатку на будівництво якоїсь важливої дороги неподалік. Через півгодини вантажівки опинилися між двома невеличкими селами — Корчином і Витковом. Густі сосново- дубові ліси гордовито височіли обабіч дороги, подекуди на проталинах виднілися фіолетові квіточки шафрану. Ближче до Виткова, на огородженому колючим дротом полі, стояли нашвидкоруч збиті бараки й одна пристойна утеплена хатина. Це і було нове місце дислокації підневільних євреїв-робітників Львова. Під окрики німецьких вартових і нестримний гавкіт вівчарок поповнення сходило з вантажівок і шикувалось у шеренги.

Підтягнутий офіцер середніх років, нервово постукуючи шкіряною нагайкою по хромованих халявках чобіт, неспішно проходився перед новоприбулими, розпинаючи кожного крижаним поглядом сталевих очей, — пан Шнітке мав дуже добру пам’ять на обличчя, особливо на ненависні йому єврейські лиця. Тітка Ельза по материній лінії одружилася з євреєм і тим фактом мало не зіпсувала йому військову кар’єру; довелося підчищати і біографію, і знищувати свідків, та відгомін на рівні пліток усе одно залишився, і коли його, майора Шнітке, призначили начальником будівництва страшенно важливої дороги, якою мають якнайшвидше піти танки прямісінько на схід, давши в підпорядкування єврейську робочу силу, то й, напевно, хотіли перевірити його на антиєврейську лояльність… Ні-і-і, він нікому не дасть жоднісінької, найдрібнішої підозри в єврейських симпатіях. Пан Шнітке нарешті закінчив огляд; на помах нагайки зі спритністю тренованого пса підбіг зсутулений постійним виявом покори перекладач. Офіцер говорив короткими й сухими, як постріли, фразами:

— Я майор Шнітке, начальник цього польового табору. Євреї — непотрібна й зайва світові нація. Ви маєте останній шанс дати йому користь — побудувати дорогу. Дорога дуже потрібна великій Німеччині.Тому будете працювати весь світловий день. Більший день — більше праці. За будь-який непослух — розстріл. За саботаж на роботі — розстріл. За спробу втечі — розстріл кожного десятого. Запитання є?..

Запитань не було. Нова важка реальність накрила чорною пеленою безвиході.

— Жінки — у третій і четвертий бараки, чоловіки — у шостий і сьомий. Розійдись!

Естер, міцно взявши Міру за долоньку, зайшла в барак. У його глибині на дощатих нарах вона розгледіла худючі згорблені силуети.

— Шалом… — промовила Естер і знесилено опустилася з Мірою на вільне місце.

Дівчинка покірно мовчала, замкнувши свою маленьку душу на сто печатей, і мати була тією єдиною ниточкою, що не пускала її у світ повного безумства; підсвідомо дівчинка тулилася до неї, не відходячи ні на крок. Так було в гетто… А що буде тут? Тривога невідомості після промови Шнітке проштрикнула серце Естер. Жінка механічно гладила Мірочку. Лахміття по сусідству заворушилось, і великі чорні очі з болем подивилися на них.

— Усе у вас буде добре… Помучитесь трохи. Але виживете. Ви і ваш хлопчик.

Естер обімліла: «Хлопчик? Звідки вона знає про Давида? Я ж ще нічого не казала…»