Мірочка мовчала.

— М-м-м… Що тут сказати… — Естер із тривогою вслухалася в діагноз доктора Ляндесберга. — Сильне потрясіння… юний вік… За іншого часу я би знав, як лікувати, а тут…

— Може, які ліки можна дістати, докторе?

— Сьогодні, пані Естер, тих ліків ми з вами не маємо і, на жаль, не купимо… Спокій, позитивні емоції, хороше харчування… і час, час… Хоча… Знаєте, що я вам скажу — як не парадоксально це прозвучить. Але для Міри це на краще: сьогодні ліпше закрити двері своєї душі й не чути і не бачити того, що робиться, бо… — У доктора по-зрадницьки жалісливо затряслися губи… — Бо ми так низько вже схилили свою голову, що нам на неї стали чоботами.

— То що, нас уже залишать у спокої? — наставив на доктора виразні очі Давид.

— Якби… якби ж то… Концтабір створили для євреїв… Янівський. Люди там працюють по пояс у воді… за найменшу провину вбивають. Ще й так цинічно — під музику — наші кращі музиканти цілий день грають… і їх убивають… Так що краще нічого не бачити й не чути… Можна сказати, що й вашим чоловікам, пробачте, пощастило зі смертю.

— Ви ж у Юденраті — може, можна якось вплинути, попросити? — спитав замислено Давид.

— Юденрат? Не смішіть мій саквояж! Це була наша ілюзія на спасіння, і-лю-зі-я, от і все, її більш немає. Кожна смерть члена нашої громади вбиває цвях у домовину наших надій. А просити… просити можна людей… а то… — доктор замовк, похапцем зібрав потертий саквояж і, згорбившись, почвалав геть.

Колись прекрасна у своєму вишуканому поєднанні архітектури й теплих сонячних відблисків у жовто-зелених сквериках львівська осінь сьогодні зовсім не тішила численних мешканців гетто. Тривожне передчуття зими керувало всіма його жителями. Діти збирали каштани: їх товкли, збиваючи до крові руки камінням, і несмачна начинка їхніх шкарлуп годилася, аби обманути великого голодного звіра, що сидів усередині, — спочатку він вигризав шлунок агресивним, із завиванням, болем, потім ставав жалібним і тихим, а з часом зовсім перестав просити їсти, наче вмирав… За ним слідом починали притихати і діти; вони довго й байдуже сиділи під будинками, поки не відходили у вічність. Рятувати їх чи оплакувати не було кому: душі дорослих померли давно, а тіла… Тіла худі, знесилені мовчки сновигали по невеликому простору гетто без усякого інтересу до життя — про що та й навіщо говорити? — і лише велика ноша гріха самовбивства тримала їх на цьому світі. Дехто, не дочекавшись прошеної-перепрошеної смерті, йшов по неї до межі гетто — постріли обривали принизливе животіння… Діти міцно тримали Естер на цьому світі, і холодної ночі на долівці вона гнала від себе настирливе бажання теж підійти до краю гетто…

Почалися заморозки. Давид, Міра й Естер хоч якось були готові до холодів: Естер наплела товстих светрів, шапок; Давид поназбирував сухого листя для підстилки на долівку, але нічні холоди вже починали дошкуляти, і зранку всі чимшвидше виходили під перші промені сонця. В один з таких днів до Зільберманів завітав усміхнений Збишек із невеличким вузликом:

— Ледве знайшов вас. Як ви тут? Хоча що я таке дурне питаю… Ось, мама передала, що змогла назбирати, — простягнув вацок[7], у якому лежали жменя квасолин, борошно й склянка пшона.

У Естер потекли сльози:

— Дякую тобі, дитино, і твоїй мамі — знаю, що сильно ризикуєте. А ми… ми просто живі.

— А як ти сюди пробрався, — здивувався Давид, — адже всюди патрулі?

— О-о, сіє велика таємниця, — віджартувався Збишек, — але тобі й пані Естер я її відкрию. Ходіть зі мною, дещо покажу.

В одному з невеличких провулків Збишек, озирнувшись, спритно зсунув важезний каналізаційний люк, і всі швидко опинилися під землею, по гульки[8] в міських нечистотах.

— Звідси можна зайти в будь-яку частину Львова. Тут і ваших кілька людей ховаються.

— А як же вони тут їдять, сплять? — здивувалася Естер. — Та й темно тут.

— Наші опікуються ними. А їдять, сплять — сморід, темрява… звичайно, погано, але принаймні залишаться живі. Може, ви сюди теж переберетеся?

— Ні, Збишеку, Мірі потрібне сонце, яскраве світло, інакше мало надії на те, що вона коли-небудь знову заговорить.

— А до Полтви ми зможемо звідси вийти? — Давид згадав їхню останню рибалку.

— Та-а-ак, Давиде, коли йдемо рибалити? — засміявся Збишек.

Екскурсія була закінчена, Збишек попрощався й зник у смердючих підземних нетрях.

Через два дні хлопчаки пішли каналізаційним підземеллям на Полтву. Річечка була поза війною — жила своїм звичним осіннім життям; стояв молочний і холодний туман, проштрикнутий замшевими шпичаками рогозу. Рибалкам не довелося довго чекати: голодна щука різко й напористо раз за разом атакувала нехитру наживку.

— Чуєш, Збишеку, а може, так можна і зі Львова втекти? — Давид задумливо подивився вдалечінь, на зелені смужки лісів і жовті дашки скирт.

— Та воно то можна, але де будете зимувати? Ні хати, ні запасів, та й допомагати вам ніхто не буде — за допомогу вбивають. А батько розказує, що коли ловлять євреїв за межами гетто, то теж одразу вбивають.

— А що чути з фронту, може, їх виб’ють звідси?

— Київ узяли, під самісіньку Москву доходять… У Львові кажуть, що то воює раса, каса і маса і що переможе маса і каса, тобто Совіти з Америкою… Але те свято буде ще не скоро…

— А твій батько знає, що ти нам допомагаєш?

— Що ти, Давиде! Десь би випив, проговорився — нас би всіх одразу — до стінки, і кулька в лоб… Ще й, може, сусідів…

Давид помовчав, глянув на Збишека:

— Дякую тобі, Збишеку. Ти велика людина, і ще я тепер знаю, яким має бути справжній друг. Шкода, що я поки що не можу нічого такого для тебе теж зробити.

— Життя довге, світ тісний, як каже моя мама. Колись після війни ми будемо це все згадувати. А що, ти б не допоміг мені в такій ситуації?

Давид задумався.

— Знаєш, одного співчуття для допомоги мало. Я так собі думаю, що я мало знав життя і, якби не ти, то я би практично нічого не вмів.

— Але як ти добре всі науки знаєш!

— Знати мало, потрібно ще й уміти.

— То так: «Біда навчить, як на світі жить!» — засміявся Збишек.

Близько полудня Давид обережно виліз із каналізації в гетто, а Збишек пішов підземним містом до себе. На запах рибної юшки зійшлося багато люду, Естер із лагідною усмішкою розливала, намагаючись вділити по кілька ложок усім. Хто їв повільно, насолоджуючись кожною краплиною, хтось — дуже швидко, вилизуючи тарілку й не сміючи просити ще, а хтось ніс частинку в будинок — важкохворим рідним; одна жінка в колись модному, а нині безглуздому капелюшку, відійшовши з мисочкою юшки вбік, зайшлася в беззвучному плачі… Мати годувала Міру з ложки, з надією вдивляючись в її очі. На мить їй здалося, що Міра повертається, але це була лише мить, і знову безлика байдужість залила сині озерця.

Ще двічі вдавалося Давидові порибалити, а потім… А потім якась сексота, що мала дурну й примарну надію вижити на трупах інших, донесла і про рибні юшки, і про каналізацію… Кілька рейдів фашисти провели львівськими підземеллями, майже всіх, хто там був, розстріляли, а на вулицях біля люків поставили євреїв-поліціянтів.

Львівська зима розпочалася холодною мрякою, яка пробирала худі знесилені тіла наскрізь. Мешканці гетто натягували на себе всі одежини, даремно намагаючись зігрітись. Щоденні сто грамів чорного глевкого хліба не давали ніякої життєвої сили. Важко сказати, чому тисячі людей, загнаних в гетто, не робили ніякої спроби боротьби. Давид часто думав над цим і не знаходив однозначної відповіді. Не було тут людини, яка б не втратила кількох найрідніших, і цей біль втрати… а, ба, навіть не він сам, а усвідомлення нових можливих втрат стягували тіло й душу невидимою гамівною сорочкою упокори: може, на цьому стане? А може, ще не був перейдений спільний больовий поріг — а він у горнилі історії відсунувся в єврейського народу ой як далеко: Бог терпів і нам велів… Чи тому, що не було тут свого, львівського, Мойсея? Пан Ляндесберг, якого призначили на місце страченого голови Юденрату, ніяк не міг ним бути: біблійного Мойсея хоч поважали як брата фараона й мали за людину, а тут… Тут правила бал надрозумна теорія неповноцінності й недорозвинутості євреїв, і що б не намагався говорити представник єврейства на захист одноплемінників, його аргументів не сприймали й не чули… А може, фашисти вміло використали принцип «Поділяй і володарюй»? Були і трохи вищі касти — єврейські робітники, які отримували краще харчування й плекали надію у своїй потрібності й значущості; і єврейські поліціянти, які били й катували своїх же, теж сподіваючись вижити. Хай там як, а бунтувати гетто не хотіло чи не мало сил… Навіть думки такі в найпотаємніших кутках Замарстинівської не звучали. Із покірністю здобичі знесилена маса перелякано слідкувала за новими вигинами удава, який повільно стискав її своїми смертельними лещатами.

7

Вузлик.

8

По кісточки.