У коридорі перед кожними дверима була пара взуття. Від цього мені здалося, ніби то привиди стояли на сторожі. Нам довелося пройти через кімнату відпочинку, щоб дістатися до виходу. Деякі пацієнти викрикували непристойності, побачивши мене, а інші від жаху відверталися до стін. На якого ж це монстра я було перетворилася, що вони так реагують на мою появу?

Місіс Фентон попросила почекати мене біля сестринського посту зі скляними стінами, поки сама телефонувала в наступне приміщення, повідомити, що веде мене. Присутні, які всередині попивали каву, дивилися на мене зацікавленими поглядами. Одна жінка підвелася та наблизила своє обличчя до мого.

— Як тебе звуть? — командним тоном запитала вона.

— Саллі Портер, — відповіла я.

— Ти брехуха, — сказала вона. — Інших можеш обманювати своїм спектаклем, та я за тобою наглядатиму.

Місіс Фентон штурхнула її та сказала, щоб та залишила мене в спокої. Тоді вона відімкнула двері в коридор й ми вийшли з покою відпочинку.

Ішли ми довго, доки не спустилися ліфтом на найнижчий рівень. Звідти ми попрямували підземним тунельним комплексом, який на кожному перехресті перекривали ґратчасті ворота.

— Де це ми?

— Це тунель із палати максимальної безпеки. Всі будівлі об’єднані під землею, тож нам не доводиться виводити пацієнтів назовні, щоб перейти з однієї в іншу.

— Зовні всі будівлі виглядають поділеними, навіть не здогадаєшся, що вони з’єднані. Я й не знала про ці тунелі, коли була тут вперше.

— Тоді ти була добровільною пацієнткою, Саллі. Тобі не доводилося побувати в палаті максимальної безпеки.

— Я дуже погано поводилася цього разу, місіс Фентон?

Вона кивнула, не дивлячись на мене.

— Гіршого я ще не бачила.

Тунель потягнувся вгору, й ми підійшли до важких подвійних дверей, які місіс Фентон відчинила одним із ключів зі своєї в’язки на поясі. З іншого боку я побачила коридори прийомного покою, що були залиті флуоресцентним світлом та прохолодні.

Там нас чекала Меґґі, й вона обійняла мене.

— Саллі, я така рада тебе бачити. Як почуваєшся?

— Трохи затурканою, — сказала я.

— Я краще повернуся до палати, — сказала місіс Фентон. — Ви зателефонуєте на пост, щоб я її забрала?

— Я про це подбаю, — сказала Меґґі. — Дякую.

Місіс Фентон поплескала мене по плечі.

— Щасти тобі, Саллі.

Меґґі відвела мене до лікарняного кабінету Роджера. Він підвівся, коли ми увійшли.

— Присядь, Саллі. У нас попереду багато роботи. — Він кивнув Меґґі. — Принеси відеокасету, яку ми записали минулого тижня.

— Минулого тижня? — прошепотіла я. — То пройшло вже…

Він кивнув.

— Майже місяць.

— Господи Ісусе. Що ти мені покажеш, Роджере? Я боюся.

— Це природно, Саллі. Та настав час тобі побачити, що відбувається, коли ти впадаєш у безпам’ятство. Здається так, ніби ти спала. Проте твоє тіло було при свідомості. Коли ми об’єднали твоїх інших особистостей — більше ми не згадуватимемо їхніх імен — ти забула про них та те, що з ними відбувалося. І я думаю, що це добре.

— То навіщо ти хочеш показати мені ту касету?

— Тому що інші злиття відбулися тільки після того, як ви вийшли на контакт одна з одною.

— Ти не збираєшся мене більше змінювати, правда ж?

— Я думав, що ми можемо цього уникнути, Саллі. Сподівався, що коли ти станеш ціліснішою особою, глибшою та складнішою, то зможеш придушити ту іншу. Але поки ти ставала сильнішою, вона також набирала сили. Так, ніби вона крокувала в ногу з тобою, тільки з того боку. Її не можливо було замкнути та забути. Нам потрібно впоратися з нею, вивести її на світло, знищити її ненависть та вияви жорстокості.

— Я думав, ти турбуєшся за мене, Роджере.

— Так і є, Саллі. Повір мені, я турбуюся.

— Я не впевнена, Роджере. Можливо, науковець, дослідник всередині захопив контроль над тобою, зачарований можливістю побачити, що ж станеться. Я думаю, завершення власної роботи стало для тебе важливішим, ніж почуття до мене.

– Іншого шляху немає, Саллі.

– Є. Кохання здатне на це. Любов повинна взяти гору над ненавистю.

— Це говорить Деррі. Вибач, не варто було мені згадувати її ім’я. Я хочу сказати, якщо ти застосуєш свій інтелект, то зрозумієш, що це тільки сентименти. Я знаю, що насправді ти віриш у «любов перемагає все», не більше, ніж я.

Мені було боляче, коли він це сказав, та він мав рацію.

— Мені страшно, Роджере.

— Ми всі боїмося власних жорстоких імпульсів. Але ми їх контролюємо й перетворюємо на хороші дії. Ізолюючи пригнічений страх, відділяючи його від реальної особистості, твій дитячий розум створив кишеню — ментальну бульбашку — дав їй ім’я, й таким чином створив твою першу альтернативну особистість, що випромінювала жорстокість та зло.

— Я не думала, що психіатри використовують це слово.

— Ти маєш рацію. Це моральне судження, та як по-іншому описати особу, що перебуває на темному боці твого розуму?

— Що, коли після цього я ненавидітиму тебе?

— Це те, чим я мушу ризикнути. Якщо я змушений відмовитися від тебе, щоб врятувати, то це мій моральний обов’язок.

– І хто з нас сентиментальніший?

— Поясню іншими словами. Моя професійна думка полягає в тому, що коли ми не пройдемо увесь шлях до кінця, вона тебе знищить.

— А ти не хочеш мати цього на своїй совісті.

Вираз його обличчя продемонстрував, що я його образила.

— Вибач, Роджере. Це було нечесно.

— Частково ти маєш рацію.

— Ти маєш на увазі, що все одно це ризикована справа.

— Так.

Прийшла Меґґі з відеокасетою, й Роджер засунув її в отвір монітора. Я не могла зібратися з силами й подивитися на це. Тоді почула голос: грубий, низький, незнайомий, який плювався непристойностями. Я прикрила вуха долонями та заплющила очі. Але звук долинав, тож я повільно відвела руки та глянула на екран.

Обличчя, яке мені снилося та яке я ніколи не бачила в ролі керівника мого тіла, викривилося через лють, очі, які палали. Вона говорила: «Коли я виберуся з цих шкіряних браслетів, я вирву тобі очі, ти, довбаний сучий сину! Все, чого тобі хотілося, — це використати її, трахнути її. Думав, можеш ізолювати мене та знищити. Ну й дурень же ти. Я вб’ю тебе, коли ти найменше цього очікуватимеш. А тоді я вб’ю Саллі».

«І що станеться з тобою, Джинкс?»

«Тоді я стану вільною, як вітер».

«А ще ти помреш».

Вона засміялась. «Я вірю в потойбічне життя, Еш. Я — дитя диявола, а моя душа проникне в когось іншого. Як бачиш, я тільки розум, тільки уява, я не скута фізичним тілом. Коли її оболонка помре, знайду іншу… а тоді ще іншу… Я, можливо, й народилася тут, та завжди хотіла подорожувати. Відьми живуть вічно. Мене спалили в Салемі[119], а я відродилася в її тілі».

Я відчувала одразу огиду й була вражена. Було неймовірно бачити, як мій двійник палає ненавистю, вивергає з рота таку гидоту. І я зрозуміла, що мушу взяти на себе вину. Щоб уникнути болю, я створила монстра зі своєї уяви, а тоді відкинула її. Вона приймала покарання, несла найважчу ношу брехні, лицемірства та садизму від інших людей. Коли вона говорила про власну самотність та страждання, я відчула, як мої очі заповнюються слізьми. Знаю, це звучить по-дурному, та я хотіла пригорнути її до себе та сказати: «Тобі більше не потрібно ненавидіти та жити в самотності». Я мусила загладити свою провину перед нею.

— Я не маю права відкидати її, — сказала я. — Це моя відповідальність. Але роби це швидше, поки я не передумала.

Роджер вимкнув монітор та промовив:

— Я очікував, що ти так почуватимешся.

Він загіпнотизував мене та послав за Джинкс. Але вона не виходила.

Він сказав:

— Якщо вона не співпрацюватиме, можливо, ми зможемо дізнатися причину через тебе. — Роджер повернув мене в час, коли народилася Джинкс, і я згадала…

Мені було сім. То був грудневий ранок перед тим, як помер мій дідусь. Я бачила себе в квартирі бабусі Нетті, над бакалійною крамницею на Саттер-авеню на Брукліні, куди мене інколи приводила мама, коли мусила працювати на фабриці одягу. Наодинці на кухні я почула, як бабуся підводиться і виходить зі спальні, одягає калоші та камізельку з овечої шкіри, яку вона завжди одягала, коли розносила молоко зимовими ранками. Вона сказала мені, що я мушу залишитися в кімнаті з дідусем, якщо йому раптом щось знадобиться. Я сказала, що не хочу залишатися сама з дідусем. Я боялася поганих речей, які він намагався зі мною зробити.

119

Salem — місто в штаті Массачусетс, відоме судовим процесом над відьмами, що тривав з лютого 1692 р. по травень 1693 р.