— Саллі, — прошепотів він, — пройшло стільки часу. Але нам не варто…

— Я тепер справжня особа, Роджере. Цілісна особа. І я хочу, щоб ти також таким був.

Я спрямувала його в себе, та раптом, як тільки моє тіло прийняло його, то відчула ауру. Я зціпила долоні в нього за головою та стиснула. Але мій череп пульсував болем. Кожен поштовх його тіла товк та трощив, ніби він сягав моєї голови, бив мене, ніби каменем, раз за разом.

Я хотіла закричати, але знала, що це його зупинить, що від цього він зм’якне. Тож я кричала у себе в голові, стискала долоні, відганяючи головний біль, який ледь не ламав мене. «Ні! Залиш мене в спокої! Я мушу бути цілісною людиною!»

Роджер кохав мене, а я відповідала йому любов’ю крізь біль. Та коли все закінчилось і він ніжно поцілував мене, я розціпила руки — й головний біль мене розколов. Я почула знайоме відлуння лементу в голові. А тоді згадала, кого я забула, і мусила відпустити.

Джинкс закричала.

Її волосся обернулося зміями, і я злякалася, що коли гляну їй в обличчя, то скам’янію. Вона боролася зі мною, наче ангел темряви, і вирвала реальність з моїх пальців. Світ став оптичною ілюзією. В одну мить я була урною — вмістилищем його кохання — а тоді розкололася на два лики, і Джинкс захопила мене. Вона була там. Повністю все контролювала. А я дивилася з темної прірви, спостерігала, чула та відчувала, що в ній відбувається.

Джинкс глянула на лікаря середнього віку, який пригорнув її до себе, та плюнула в нього. Роджер затулився руками, щоб захистити обличчя. Вона впилася нігтями в його руки, схопила за волосся, смикнула, вдарила його, закричала…

— Ах ти ж виродку! Брудний старий розпусник! Відчепися від мене! Сучий ти сину! Я тобі очі повидираю! Я вб’ю тебе!

Гола, вона кинулася на кухню та знайшла ніж для м’яса. Він від неї більше не втече. І щойно він здохне, це тіло, цей розум, це життя належатимуть їй, вона сама контролюватиме своє існування. Вона влаштує серію вбивств. Вона невразлива. Безкарно вбиватиме незнайомців, а тоді зникне, й за це заплатять інші. Та замість п’яти, тепер буде двоє. Покарають четверту Саллі, а Джинкс зможе зробити це знову.

Все почнеться з пороху та крові. З крові Еша.

Вона побачила, як Роджер дивиться на неї біля одвірка. Він вже вдягнув штани. Побачивши в її руці ніж, він схопив подушку від шкіряного крісла. Отже, вони будуть битися! Вона оббілує його труп, а тоді приб’є шкіру до стіни. Вона хотіла почути його крик. Хотіла відкинути його благання про пощаду, хотіла віддерти його тіло від душі та кинути його в пекло.

— Страждай! — закричала вона. — А тоді здохни!

Джинкс махнула ножем та прорізала шкіру подушки.

— Джинкс, будь ласка, — сказав він. — Заспокойся. Поговорімо.

— Ти вбиваєш словами, — каркнула вона. — Ти запихаєш слова людям до горлянок, душиш їх, як задушив і свою дружину, мотузкою зі слів на дереві знання. Ти мастурбуєш словами. Вони струмують із тебе, липкі та венеричні, вони вбивають прихованими значеннями та брехнею… брехнею… брехнею!..

— Це нормально, що ти ненавидиш мене, Джинкс, та ніж — це не відповідь.

— Що ж, тоді це питання. Гостре лезо правди.

Вона розмахувала та штрикала, порізала йому груди, черкнула пальці, й Роджер впустив подушку. Тоді несподівано він припинив відступати та кинувся на неї. Джинкс двічі порізала його плече, доки Роджер не кинув її на підлогу та притиснув коліном зап’ясток з ножем. Тоді вона відчула, як він руками обхопив її горло.

— Ну ти й сука! — загорлав він. — Спочатку я вб’ю тебе. Тебе не існує! Ти — кошмар прямісінько з пекла!

Болю не було, та вона відчула, як його великі пальці впилися в горло, й від задушення у неї запаморочилося в голові. Світло потьмяніло. Риси його обличчя стали розмитими. І вона знала, що мусить покинути це тіло, щоб не померти. Нехай Саллі помирає. Нехай задушить її до смерті, а коли Саллі помре, Джинкс звільниться, а його це так терзатиме, що він сам накладе на себе руки.

Раптом вона відчула, що він послабив хватку та почула слова:

— О Господи, що ж я роблю? Повертайся в темряву!

«Це їм нічим не допоможе», — встигла подумати вона, поки проносилася геть. Тепер вона була достатньо сильною, щоб перебрати контроль знову, коли та на скільки їй захочеться.

Бо тільки вона могла віч-на-віч зіткнутися з тим, що було в темряві…

Вісімнадцять

Я прокинулася в лікарняній палаті, мої руки та ноги були розведені та прикріплені шкіряними наручниками до ліжка. Мене вивертало від запаху сечі. Лампочка над головою була закута в сітку з дроту, а вікна заґратовані. Надворі падав сніг.

Я покликала когось на допомогу, та моє горло хрипіло і боліло, тож назовні вирвалося тільки скрипіння. В замку перекрутився ключ, й медсестра, ступаючи креповими підошвами, принесла піднос з вечерею. Ключі бряжчали в шкіряному футлярчику, що висів у неї на поясі. То була місіс Фентон.

— Гаразд… гаразд… — сказала вона. — Час ланчу, Джинкс, але якщо ти знову виплюнеш їжу мені в обличчя, я запхну тобі в горлянку трубку та заллю її в тебе.

Заспокойся, сказала я собі, та дізнайся, що сталося. Очевидно, справа в помилковому розпізнанні. Місіс Фентон просто не впізнавала мене.

— Зрозуміла мене, Джинкс? — Вона злісно блимнула очима, а в її голосі вчувалася погроза.

Я кивнула.

— Я гарно поводитимусь, місіс Фентон.

Її брови підскочили вгору.

— Так? Оце зміна.

— Вибачте, що створила вам проблеми.

Це її спантеличило, тож вона уважніше впилася в мене очима.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер.

Різкість зникла з її погляду.

— Що ж, Саллі, давно пора. Дякувати Богові. Ми так довго тебе чекали. Зажди хвилинку. Доктор Еш просив повідомити його, як тільки ти з’явишся.

— Мені так і лежати прив’язаною?

— Поки я не повернуся. Почекай трішки, й ми придумаємо для тебе дещо зручніше.

Місіс Фентон пішла й повернулася з Патякалкою-Даффі, в якої було перев’язане обличчя.

— Я не довіряю цій сучці, — фиркнула Даффі.

— Все в порядку, — сказала місіс Фентон. — Це вже інша.

— Я все одно не вірю у все це лайно про Джекіла та Гайда. Це все вистава. Якщо вона знову полізе мені до обличчя, я їй вшкварю. Кажу тобі, знімати наручники — це помилка. — Даффі спопеляла мене поглядом, поки відстібала мою ліву ногу, нерішуче, ніби очікувала, що я її хвицну. Коли я нічого не зробила, вона фиркнула. — Просто прикидається.

— Доктор Еш наказав зняти наручники, як тільки вона назветься Саллі. Тому знімай.

— Вибачте, що поранила вас, — сказала я. — Я цього не пам’ятаю.

Поки Даффі закінчила розстібати наручники, прийшов Роджер. Коли я побачила його, то розплакалась.

— Нічого страшного, Саллі. Ну ж бо, випусти це з себе. Ти пережила справжнє жахіття. Але ти повернулася, і це найважливіше.

— Що трапилося, Роджере? Ми були разом, а тоді…

Він кивнув, щоб Даффі вийшла та жестом показав, що місіс Фентон має залишитися.

— Місіс Фентон допоможе тобі прийняти душ та одягтися, а тоді приведе до мого кабінету. Ми обговоримо все з самого початку.

— Що зі мною сталося, Роджере?

Тоді він глянув мені в очі.

— Ми припустилися помилки. Ти ніби дуже довго спала, Саллі. Я поясню тобі все у кабінеті. В мене є відеокасета. Думаю, настав час побачити тобі це на власні очі.

Після душу місіс Фентон допомогла мені зачесатися та дала одну з моїх суконь, яку принесли в лікарню. Я попросила синю, яка, як я знала, найбільше подобалася Роджерові. Хоч я й поспішала з ним поговорити, медсестра наполягла, щоб я спочатку трішки поїла.

Я сказала їй, що в мене паморочиться голова та я відчуваю себе незвично млявою.

— Це все через ліки, які давали тобі… чи їй. «Демерол»[118] ніяк не впливав на… на ту, іншу — а доктор Еш сказав, що не можна давати «Торазин» людям із множинною особистістю, тож вони давали щось нове, але в тебе, мабуть, інша реакція на це. Воно мало б добряче тобі памороки забити.

118

Demerol — дуже сильний наркотичний анальгетик.