— Я завжди любила футбол, — сказала я. — У школі була чирлідеркою.

— Ти ніколи мені не розповідала про це, — сказав Пат. — Як це так?

— Ой, — засміялась я, — та я мала б про це якось згадувати. Ти, мабуть, просто не пам’ятаєш.

— Я б запам’ятав! — зухвало відрізав він. — У мене хороша пам’ять!

Що я молола? Я ніколи не любила футбол. Я взагалі ні бельмеса в ньому не тямила: ні хто такий Штаубах, ні що таке «дробовик». Хоча Пат все зрозумів, тож те, що я говорила, не могло бути зовсім нонсенсом. Звідки я це знаю? Коли це я взагалі була чирлідеркою?

— Я ненавиджу футбол, — заявила Пенні. — Він надто жорстокий.

— Так говорить Анна, — поскаржився Пат. — Вона не дозволяє мені дивитися.

— Тато скоро повернеться, — сказала Пенні. — Ти поводитимешся дивно, коли він тут буде?

— Що ти маєш на увазі? — спитала я.

Пат стусонув її ліктем, і вона замовкла.

Я вирішила не продовжувати цю тему, але через кілька мовчазних секунд, доки Пат показував мені свою нову колекцію марок, Пенні випалила:

— Я також не пам’ятаю, щоб ти колись розповідала про чирлідерство. Якщо ми обоє про це забули, це означає, що ми стаємо, як ти?

— Що ти маєш на увазі?

— Анна каже, що тато розповів їй, що ти все забуваєш після того, як робиш дивні речі. Якщо хтось із нас щось забуває або бреше, вона кричить на нас та каже: «Ви у свою матір вдалися».

Пат знову подарував їй попереджувальний стусан ліктем, але вона люто блимнула на нього очима.

— Але ж це правда. Так вона й каже.

Я підвелася від приголомшення, відчула, як пашіє моє обличчя, не знала, куди мені повернутися, куди сховатися.

— Мамо, з тобою все гаразд? — спитав Пат.

— Так, тільки трішки в голові запаморочилось. Думаю, у мене й справді була якась болячка, від якої я багато забувала. Та я не брехала. Просто, коли я забувала речі, які коїла, люди звинувачували мене в брехні.

– І ми станемо такими, як ти? — спитала Пенні.

— Дорогенька, звісно ж ні. Тільки тому, що у когось із батьків є якась хвороба не означає, що й діти її матимуть. Я впевнена, що у вас дуже гарна пам’ять.

Пенні потерла кулаком щоку.

— Минулого тижня я забула своє домашнє завдання. — Вона почала схлипувати. — І загубила свої кишенькові гроші, а Пат забув дати відповідь на останнє питання на іншому боці аркуша на тесті з математики.

— Це нічого не оз…

— Ми стаємо, як ти! — Її голос переріс у пронизливий крик. — Я не хочу бути, як ти! Будь ласка, зроби щось, що б я не стала такою, як ти!

Пат вдарив її, а Пенні завила та дала здачі. Він вхопив її за волосся та скрикнув:

— Заткнися! Тато говорив не засмучувати її, бо вона робитиме з нами погані речі.

Я відчула холод, напруження у повітрі та біль, що починався в основі черепа. Я мала щось зробити. Що саме? Не могла згадати. Аура була сильною, ніби холодна статична електрика проходила моїм тілом.

Дивлячись на те, як гризуться Пат та Пенні, я відчула раптову відразу до власного сина. Мені захотілося вхопити його, стиснути руками за горло й задушити його.

А тоді я згадала. Зціпити долоні та тричі стиснути. Я стискала, стискала й стискала. А тоді аура вщухла, і моє тіло, яке оніміло та охололо, почало наливатися теплом.

— Глянь на неї! — закричав Пат.

Вони обоє витріщилися на мене.

— Ти зараз зомлієш? — спитав Пат.

— Не кривдь нас! — закричала Пенні.

Пат вилетів із кімнати.

— Я краще покличу Анну! — гукнув він.

— Ні! — видихнула я. — Я зовсім не збираюся нікого кривдити. Зі мною все добре. Просто трохи запаморочилося в голові. Будь ласка, не турбуй її. Я все одно вже мушу йти.

Я збігла сходами будинку, повернулася в захаращену вітальню, від якої в мене геть розвинулася клаустрофобія. Анна вийшла з великої кімнати.

— Ларрі вже скоро повернеться. Не можу зрозуміти, чому він затримується.

— Я не можу залишитися, — сказала я. — У мене важлива зустріч.

Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.

— Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.

Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.

— Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.

— Що ж, я розумію, — сказала вона. — Я передам Ларрі, що ти була.

— Передай йому ще привіт від мене.

— Буде прикро, що він не побачився з тобою.

Я мусила вибратися звідти до того, як повернеться Ларрі. Щось підказувало мені, що коли я його побачу, жодний у світі прийом самоконтролю, ніякі стискування рук не допоможуть мені втриматися при свідомості.

Доки я йшла до автобусної зупинки, то побачила машину, водій якої виглядав схожим на Ларрі. Він повернув голову та покликав мене, але я дивилася просто перед собою, вдавала, що не бачу та не чую його. Я пішла швидше, ледь не побігла. Машина здала назад.

— Саллі? Наш будинок із іншого боку. Залазь.

Я не довіряла собі настільки, щоб відповісти йому чи повернути голову в його бік.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я пішла далі, дивлячись перед себе. Тоді побачила гидливий вираз його обличчя. Ларрі перемкнув передачу та поспішив геть.

Я зайшла в автобус. Усі звернули свої погляди на леді, яка весь час стискала долоні та плакала.

Сімнадцять

Роджер сказав, що це хороший знак, коли почув, що мені вдалося стримати втрату свідомості та перемикання.

— Перемикання на кого?

— Не думаю, що нам варто заглиблюватися в це, — сказав він. — Поки що деякі речі краще не обговорювати.

Чергові скелети, прикриті піском.

— Я думала, що вся основа глибинної терапії полягає в тому, щоб витягнути задавнений матеріал, щоб він не спричиняв симптомів, які роблять мене недієздатною.

— Я погоджуюсь, — сказав він, — в більшості випадків. Але тобі потрібен час, щоб звикнути до нової Саллі. Ти все ще нестабільна. Твої почуття до двійнят показують, що ворожість готова вирватися на поверхню.

— То я правильно зробила, що втекла?

Він кивнув.

— Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.

— Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.

— Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.

— Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?

— Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.

— Добре, — сказала я, — винагороди мене.

— Що б ти хотіла?

— Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. — Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. — Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно…

— О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.

— Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.

— Але вечір у мене вільний, — швидко додав він. — Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?

— Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?

— Буде тобі побачення.

Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.

— Добре, — сказала я. — Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?

— Здогадуюсь, — сказав він. — Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.