— Ти не дурна, й тобі більше не доведеться такого робити, Деррі. Ти знатимеш все, чого навчилися Нола, Белла та Саллі. Ці знання стануть твоїми.

— Я завжди боялася сексу. Те, як я блазнюю, лише прикриття.

— Секс стане звичною частиною твого життя.

— Я ніколи не плакала, Роджере. Я ніколи не відчувала справжнього суму, як інші люди. Я бачила, якою нещасною була Саллі усе своє життя, як вона постійно ревіла, і я казала, що то, мабуть, гірше за смерть. Я ніколи не хотіла цього, Роджере.

— Але це й означає бути цілісною особистістю. Тут дещо більше, ніж тільки радість та свято. Життя означає різні емоції, відповідальність, глибока прихильність, злети та падіння. У нашому житті ми всі залишаємося без близьких людей, і від цього сумуємо. Я мушу допомогти тобі стати достатньо сильною, щоб триматися за життя та не соромитися сліз. Люди народжуються з плачем.

— Я теж так народилася?

— Ну ж бо, дізнаємось, як ти народилася.

— Я боюся.

— Я також, але ти не будеш сама. Готова?

— Так. Але тримай мене за руку, Роджере. І не відпускай.

Я побачила, як його очі заблищали від сліз. Він стиснув мою руку і промовив придушеним голосом:

— Він знає, що у темряві…

Я випливла з себе. Чула, як його голос долинав здалеку:

— Ми повертаємося у період, коли ти народилася, Деррі. Раніше був час, коли існували тільки Саллі та Джинкс, а тоді щось трапилося, що від’єднало тебе як окрему особистість. Коли я порахую до трьох, ти переживеш той день, виставляючи на світло ті самі емоції. І ти й Саллі знатимете, як ти з’явилася.

Я вийшла з темряви крізь хмари та морок у дощ, блукаючи вулицями в пошуку Сіндерелли. І пригадала, що це відбулося у Великодню неділю, а Саллі тоді було десять років. Я ще не народилася. Це сталося три дні потому, але крізь пам’ять Джинкс я знала, як це було, і розповіла Роджеру.

За кілька місяців до того Саллі знайшла маленьку скалічену кішечку й назвала її Сіндереллою, бо в неї не було однієї лапки. Саллі казала, що то вона загубила один черевичок на балу й чекала свого принца, який знайде її та поверне взуття. Вона завжди розігравала казки, які Оскар колись розповідав їй на ніч, і «Попелюшка» була однією з улюблених історій. Та це вона вперше мала справжнього домашнього улюбленця, який би їй підігрував, тож вмовила маму дозволити залишити кошеня, хоча Фред і був проти.

Саллі приносила їй молоко та залишки їжі, й уявляла, що Фред — злий вітчим, який тримав Сіндереллу в глибокому брудному погребі й не випускав погуляти та веселитися.

Вона любила притуляти Сіндереллу до себе, відчувати, як вона муркоче їй біля щоки, як м’яка шерсть лоскоче їй ніс. А Сіндерелла підбігала до неї та терлася спиною між ніг.

Вони з Сіндереллою бавилися разом, коли мама з вітчимом замикали їх самих вдома. Вона розказувала кошеняті про свої проблеми, а Сіндерелла уважно слухала та муркотіла, щоб показати, що розуміє, як погано люди ставляться до Саллі.

Тими днями Саллі вважала себе дуже забудькуватою дівчинкою. Вона заперечувала, що робила погані речі, а мама та злий вітчим карали її, називали жахливою брехухою та замикали у кімнаті чи комірчині. Тоді Саллі уявляла собі, що насправді вона принцеса, а її справжній батько був королем, який мандрував королівством в одязі поштаря, і він тимчасово залишив її зі слугою на ім’я Вів’єн. Одного дня, якщо вона дуже добре себе поводитиме, король Оскар повернеться та забере її. Однак доки вона робить всі ці погані речі, яких зовсім не пам’ятає, мусить сидіти тут, у комірчині. Було зрозуміло, розповідала вона Сіндереллі, що зла відьма наклала на неї магічне прокляття, яке змушувало її забувати і втрачати час. Все, що Саллі треба було робити, це чекати короля Оскара, який повернеться та забере її у свою магічну поштову сумку, й тоді вона зможе знову стати принцесою. Але вона мусить припинити робити погані речі. Звісно, тоді вона не знала — ніхто не знав — що всі ті речі робила маленька зла дівчинка на ймення Джинкс.

Я не знала, звідки з’явилася Джинкс. Вона мені ніколи не розповідала. Але пізніше вона розказала мені, що завжди, коли Саллі шмагали, дівчинка відключалася, і покарання приймала Джинкс. Саллі не знала, чому так відбувалося, але могла вмить змінитися й не відчувати болю. Вона навіть не пам’ятала, як її били. Пізніше Саллі помічала пекучі червоні рубці від ременя у себе на руках та ногах. Дівчинка замислювалася, звідки вони з’явилися. Саллі думала, чи зі всіма траплялися такі магічні речі?

Виходячи з того, як я можу скласти докупи спогади Саллі та Джинкс, Саллі пішла до церкви з Фредом тієї сонячної Великодньої неділі, поки мама відвідувала бабусю в лікарні.

Саллі так вразила історія Воскресіння, що вона всю службу просиділа з роззявленим ротом, а Фред мусив штурхати її, щоб вона його стулила. Коли проповідь закінчилась і вони вийшли, Фред на голову бігом насунув свій твідовий кашкет. Він завжди носив його зсунутим на правий бік, щоб приховати вм’ятину в своєму лисому черепі.

— Це правда, — спитала вона, — про Воскресіння?

— Звісно ж, правда. Ти ж не думаєш, що отець Андерсон проповідуватиме брехню, правда? Це Євангеліє.

Усю дорогу в машині додому вона думала про те, як людина може померти, а потім повернутися живою. То було ніби в казках.

— А це правда — спитала вона, — що в Судний день всі мертві відродяться до життя?

— Звісно, — сказав він. — Ми в це віримо і, якщо ти не безбожниця якась, то також маєш вірити.

Вона кивнула. Виходить, у світі таки існувала магія.

Пізніше вона розмовляла про це з Сіндереллою, коли Фред вийшов із хати. Він переодягнувся у свій робочий одяг, але на голові все ще був твідовий кашкет, зсунутий на праве око. Він збирався підгорнути та удобрити ґрунт у садку. Вона помітила: щойно він почав працювати з лопатою, його обличчя розчервонілося, тому, коли він сміявся своїм ротом з прогалинами між зубами, то був схожий на гелловінський гарбуз на палиці.

— Розмовляєш зі своїм кошеням про проповідь, ге?

— Це ж так неймовірно.

— Отаке воно, чудо Воскресіння. Ти хороша католичка, як і твоя мама, правда?

Вона кивнула.

– І ти віриш в чудасії, правда?

— Думаю, так.

— Тобто, як це думаєш? Ти або віриш, або не віриш, і якщо ти не віриш, то потрафиш прямісінько до пекла, коли помреш, і більше ти не воскреснеш.

Це злякало Саллі, тож вона сказала:

— Я вірю. Вірю. — Вона не те щоби вірила Фреду, але якщо так було сказано в Біблії й так говорив священик, то це, мабуть, правда.

— Що ж, — сказав він, — ти хочеш побачити, як відбувається воскресіння на власні очі?

Вона витріщилась на нього зі здивуванням.

— Ну, знаєш, таке частенько трапляється з котами.

— Як це так?

— Ти хіба не чула, що коти мають по дев’ять життів?

Саллі кивнула. Фред повернув до неї розгорнуті долоні.

— Ну, те воно й означає. Саме так Господь показує нам чудо просто тут, на землі. Хочеш подивитися, правда?

Вона кивнула.

— Що ж. Давай сюди Сіндереллу і ми влаштуємо чудо воскресіння просто в тебе на очах, а коли вона відродиться, лапка в неї відросте і буде знову нова-новісінька. Сама побачиш.

Вона не була впевнена, що Фред збирається зробити, але міцно обняла Сіндереллу та потерлася обличчям об її шерсть.

— Ми самі побачимо, Сіндерелло. Дива та магія бувають насправді, й ми подивимося на Воскресіння.

— Але мамі не розповідай. Нехай для неї то буде несподіванкою, коли вона побачить Сіндереллу з новенькою лапкою.

Фред викопав яму на околиці саду біля паркана, а тоді відклав лопату та взяв камінь.

— Тепер Сіндерелла буде точно як Ісус у Великодню неділю.

— Як так?

— Ну, вона пожертвує одним зі своїх дев’яти життів для всіх нас, як це зробив Господь Бог. Вона помре, ми закопаємо її, а тоді вона воскресне і буде як новенька.

Саллі лякало слово помре, але разом із тим їй було цікаво. Вона ніколи не бачила смерті. І намагалася уявити, як це, коли повертаєшся з того світу.