— Як твої справи? — запитав він.

Вона крутила в руках застібку від сумочки.

— Я радий, що ти вирішила заскочити та поговорити, Джинкс. Багато про тебе думав.

Її роздратувало те, що він упізнав її. Вона перестала грати.

— Я не вірю тобі. Тобі на мене плювати. Я збіса краще знаю, що ти там собі плануєш.

— Можеш зі мною поділитися?

— Ой блядь! Ти не сприймеш правду, якщо я це зроблю.

— Дай мені шанс, — сказав він. — Скажи мені, що думаєш, а я скажу, чи ти маєш рацію.

— Гаразд. Ти збираєшся об’єднати Деррі та створити четверту Саллі. І тоді я буду замкнена назавжди, як одна з тих загублених душ в… — як називається те місце, куди потрапляють втрачені душі нехрещених дітей?

— Лімб?

— Так. Коли всі об’єднаються, і Саллі стане сильною, я назавжди залишуся в Лімбі. І я не маю наміру тобі це дозволити.

— А що, коли я скажу тобі, що сам поки нічого конкретного не запланував щодо тебе, що вирішив не поспішати з рішенням і міркую над можливістю приєднати тебе останньою?

— Я тобі не повірю. Я тобі аніскілечки не подобаюсь. Я — паршива вівця, яку всі б хотіли ігнорувати. Скелет у шафі, який ти хочеш замкнути та викинути ключ. Мені стільки разів за життя завдавали болю, що всередині залишилася лише ненависть, а ти не хочеш бачити цього у своїй чудовій новій Саллі.

— Це неправда.

— Ти брешеш. Звісно, Деррі — частина плану. Ти додаси її щастя та добродушність до холоднокровної розумної секс-машини, яку сам створив, і на цьому зупинишся. Ти не будеш псувати собі ідеальну жінку.

— Не заперечуватиму, що міркую над цим час від часу.

Вона здивувалася, що він це визнав.

— Але, — продовжив він, — як психіатр я мусив відкинути цю ідею.

— Лайно собаче. — Вона підвелась та позадкувала від нього.

— Вислухай мене. Будь-який психіатр знає, що всі люди мають у собі гнів та ненависть. Ми ігноруємо це внутрішнє зло собі ж на шкоду. Ми дізналися, що насправді не в змозі позбутися агресивних почуттів, приховуючи та замикаючи їх у шафі, як ти кажеш, — те, що ми називаємо «витісненням у несвідоме». Вони завжди повертаються, щоб переслідувати нас. Наше завдання — винести ці почуття, народженні від болю та злості, знову на видноту. Тоді вони не мучитимуть та не знищуватимуть все.

— Я не вважаю тебе злом, — сказав він. — Я вважаю тебе жінкою, яка страждала стільки, скільки звичайна людина не може витримати. Усе своє свідоме життя ти служила вмістищем емоційного болю та смутку, з якими інші не могли впоратися. Тепер настав час надати їх для цілісної Саллі. Тому, що ти не можеш подолати самотужки, можна дати раду, якщо розділити між вами п’ятьма.

— Боже, ти язиком гарно плетеш, та я тобі не вірю.

Джинкс розкрила сумочку та запхала в неї руку. Вона відчула в долоні метал рукоятки, вказівний палець торкнувся гачка й вона витягла пістолет, знімаючи з запобіжника.

Роджер глянув на пістолет. Я з усієї сили закричала та покликала Помічника, щоб той допоміг мені опустити руку Джинкс. Я кричала, доки мені не здалося, що мій розум вибухне. Джинкс щось відчула. Вона завагалась та дотулилася вільною рукою до голови від здивування.

— У мене болить голова.

— Ти відчуваєш цей біль? — запитав Роджер.

Я продовжувала на неї кричати. Кричати… кричати… кричати… Відчула, як вона трішечки ослабла. Джинкс намагалася натиснути на гачок, але головний біль скував її та спаралізував руку. Я повільно відвела пістолет від Роджера, поки він не націлився на мене саму. Вона витріщилася на нього, не вірячи, що рука рухається супроти її волі.

— Не зупиняй мене, Деррі! — прогарчала вона. — Дай мені!.. Дай мені!..

— Джинкс! — закричав Роджер. — Він знає, що у темряві…

Та було надто пізно. Її палець смикнувся, ми обоє почули вибух, я відчула гострий біль, в спалаху світла все затихло, і я опинилася над веселкою.

Чотирнадцять

Коли Саллі розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на якомусь дивані та відчуває себе гидко. Вона повернула голову і побачила Роджера та Меґґі, які знервовано за нею спостерігали.

Вона спробувала звестися на ноги.

— Роджере, що сталося? Я була на вечірці й…

— Не намагайся підводитися, — сказав він. — Ти поранена. Не дуже серйозно, але втратила трохи крові.

Тоді вона побачила чорний костюм.

— О Господи… То була Джинкс!

— Зараз вже все гаразд.

— Що вона зробила?

Саллі побачила, як він зблід.

— Джинкс не змогла скоїти те, що збиралася. Вона націлила на мене пістолет, але, я думаю, якимсь чином втрутилася Деррі та повернула пістолет на себе. Важливо те, що в цей момент Джинкс уперше відчула біль.

Саллі знову завалилася на подушку. Її праве плече оніміло.

— Що ж мені робити? Якщо Джинкс має змогу виходити та творити такі речі, я ніколи не зможу жити нормальним життям. Вона могла так само і вбити мене.

— То була моя провина, Саллі, не твоя. Якби я тебе приспав минулої ночі і не дав тобі проводити час на свій розсуд, Джинкс би не вийшла. Я ледь не втратив тебе. Нам потрібно рухатися швидше. Вона вийшла не через тебе, я певен. Вона з’явилася через Деррі. Якщо ми перекриємо останній аварійний люк, об’єднавши тебе з Деррі, думаю, ти станеш достатньо сильною, щоб приборкати Джинкс.

— Але якщо й це не спрацює?

— Тоді буде час спробувати щось інше. Я вважаю, що Джинкс після такого емоційного сплеску деякий час не показуватиметься.

— Під «чимось іншим» ти маєш на увазі й злиття з Джинкс також, правда?

— Як останній крок — якщо це буде необхідно. Якщо ми виведемо її жорстокі імпульси на світло разом із твоїми іншими почуттями, думками та емоціями, нам, можливо, пощастить взяти під контроль її злість та агресію, але це буде останньою відчайдушною авантюрою. Також потрібно буде, щоб вона на це погодилася.

— Ти хочеш, щоб її злоба стала частиною мене?

— Немає значення, чого хочу я, — сказав він.

— Для мене — має.

— Вирішимо це після того, як дамо можливість емоційності Деррі стати частиною твоєї нової особистості. Я хочу, щоб ти повернулася додому та обдумала це. Поговори з Деррі. Переспи з цією думкою. Якщо твоя відповідь буде позитивною — і ви обоє погодитеся — ми зробимо це завтра. Я скажу Меґґі, щоб призначила позачерговий сеанс.

Тоді Роджер сказав, що хоче поговорити зі мною й викликав мене назовні. Я здивувалася та втішилася, тому що мені не терпілося розповісти йому, що трапилося.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що їй не вдалося дістати мого улюбленого лікаря.

— Ти якось зупинила її, так?

— Не думала, що мені вдасться. Джинкс стала набагато сильнішою.

— Я не знав цього, — сказав він. — Це все змінює.

Я розповіла йому, що відбулося після того, як він залишив Саллі, як вона пішла на вечірку, і я вийшла, щоб трішки повеселитися, й що сталося, коли Джинкс перебрала контроль на себе.

— Ти знаєш, чому я викликав тебе саме зараз, Деррі?

— Бо ти нарешті вирішив, що не можеш без мене жити?

Він засміявся та взяв мене за руку. Я стиснула його долоню, щоб він не зміг її забрати.

— Ти знаєш, що я сказав Саллі.

— Я поки не готова йти, Роджере. Я ще така молода. Я хочу ще кілька років побути собою.

— Часу немає, Деррі. Джинкс нестабільна, та й ти сама кажеш, що вона сильнішає. Ми повинні все виправити, щоб у неї не було можливості повторити те, що вона зробила сьогодні вранці.

— Мені страшно, Роджере.

— Тобі немає чого боятися.

— Але я тобі потрібна. Ти сам говорив.

— Настав час відмовитися від цього. Ми маємо зробити Саллі сильнішою та розірвати зв’язок із Джинкс.

— Це означає, що я більше не буду «слідопиткою» і не знатиму, що діється в мізках інших?

— Не буде більше інших. Це буде твій розум. Ти будеш Саллі замість того, щоб залишатися її окремою частиною. Ти будеш цілісною та повноцінною, як ти завжди й хотіла.

— Я просто не можу уявити себе розумною. Завжди, коли люди намагаються поговорити зі мною про серйозні речі, про те, що відбувається у світі, чи про мистецтво, чи про культуру, я тільки по-дурному віджартовуюся, щоб вони не здогадувались, яка я тупа.