Господи, що з нею сталося? Невже вона стала такою зіпсованою та збоченою? Саллі ніколи цього не робила. Тож як вона могла раптом так чітко все пригадати саме зараз? Історія, все думала вона. Це чиясь інша історія.

Вона випила ще бокал і подумала, чи не залишитися після вечірки з Кірком Сілверменом. Вона підвелася, щоб взяти ще бокал вина, але перечепилася.

Я підхопила її. То був найкращий момент, подумала я, поки вона п’яна, щоб мені вийти та трохи розім’ятися. Я відчула, що Джинкс також намагається протиснутись, але сказала їй: «Агов, зараз моя черга. Ти була на сцені, ледь не вбила нас і ще влаштувала свою оргію. Я побуду назовні та трохи повеселюся, якщо ти не проти». Я намагалася подолати її всіма своїми силами, й вона відступила.

Я повернулася на кухню та трохи почастувала (до біса ті калорії — я люблю пиво та сир). Там стояв якийсь гарний чоловік із поголеною головою та сережкою у вусі, який пускав мені бісиків, і я цього разу втішилась, що поблизу більше немає Белли, яка б уже спричинила проблеми. Вона б почала з ним загравати. Я просто ігнорувала його, й він нарешті відійшов із жінкою з довгим аж до самої дупи волоссям.

Я не алкоголічка, нічого такого, але час від часу люблю налигатись. У мене піднімається настрій, і я можу робити різні безглузді речі, які мені подобаються. Я походжала від однієї компанії людей до іншої, розмовляла та слухала, а тоді побачила, що Кірк спостерігає за мною.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я вже почала говорити йому, що я насправді Деррі, але подумала, що не варто його, бідолашного, ще більше заплутувати.

— У мене все чудово, відпад, краще не буває. У тебе тут гарна місцинка і чудова вечірка з усіма цими гарними дивакуватими людьми, й для мене велика честь бути тут, серед інтелек… інтелек… — Але я продовжувала гикати й так і не змогла доказати слово.

— Ходімо до мого кабінету, Саллі, подалі від натовпу, щоб ми могли трохи поговорити.

Проте я знала, що він хоче дечого більшого, ніж розмови. Я ж не ідіотка. Але він був такий куций, а за тими товстими окулярами очі здавалися такими сумними, що мені стало його шкода, і я погодилась. У заставленому книгами кабінеті в нього був диван, цілком очікувано. Чого я не сподівалася — це штукенції, яка стояла просто посеред кімнати й виглядала ніби телефонна будка, оббита свинцевими пластинами.

— А де телефон?

— Це не телефонна будка. Ти такого ніколи раніше не бачила?

— Що це? Якась сучасна скульптура?

— Це оргонна кабіна.

— На цьому можна грати музику? Де клавіші? Зіграй щось. А я підспіваю.

— Ти, мабуть, знайома з працями Вільгельма Райха, який відкрив оргон.

— Що? А, так. Звичайно. Там оргон, сям оргон.

Він виглядав здивованим.

— Ти змінюєшся лишень за якусь мить, Саллі-золотце. У тебе навіть голос інший.

— То все через бухло, — сказала я. — Впливає на різних людей по-різному.

— Ні, Саллі-золотце, тут щось більше. Навколо тебе зараз аура тепла. Сяйво, субстанція доброти.

— Ой Божечки, так видно, правда?

— Я дуже радий, що ти сьогодні прийшла. Я часто про тебе думаю.

— Розкажи мені про цю коробку оргону. Де вона виготовлена? Як вона працює?

— Великий Райх показав нам, що енергія лібідо зосереджена в електричній речовині під назвою оргон. Якщо ти стоїш всередині оргонної кабіни, захист дозволяє тобі концентрувати свою сексуальну силу.

— Ти жартуєш наді мною, так?

— Зайди всередину зі мною, Саллі.

Він повторив це, наче Шарль Буає[100], з тим глибоким французьким акцентом:

— Уфійди сі мною ф огґонну кабіну…

— Як на професора економіки в тебе аж забагато дивних історій та фокусів.

Він сумно на мене подивився.

— Коли ти невисокий та короткозорий, потрібно мати якісь фокуси, щоб приваблювати гарних жінок. Але, запевняю тебе, я маю вміння і таланти, від яких тобі ніколи не буде нудно… ти приваблюєш мене, Саллі-золотце. Пристрасно, глибоко. Я хочу обійняти тебе і…

— Ти збирався розповісти мені, як воно працює.

— Вона фокусує оргони та нарощує в тілі енергію, поки та не досягає чогось на кшталт критичної маси. Злиття, ніби у водневій бомбі. А тоді йде сексуальний вибух, не схожий на жодне відчуття, яке ти коли-небудь пізнавала, що й запускає ланцюгову реакцію оргазмів.

— Вибач, що запитала.

— Дозволь розділити її з тобою, Саллі.

Він вхопив мене і потягнув до оргонної коробки. З його барильцем там було досить тісно. Він обвив свої ноги навколо моєї та почав тертися об мене.

— Кірку, припини.

— Оргони наростають.

Він вчепився в мене, пихкаючи на моїй нозі, ніби жирне щеня, і я не могла від нього викрутитись. Я не знала, що робити. Могла просто дати йому продовжити нарощувати свої оргони, але почала хвилюватися за ядерний вибух. Я подумала, що мені краще сховатися в протирадіаційне укриття.

Але Джинкс цього вистачило. Вона відіпхнула його ліктем, і не встигла я оговтатись, як вона викинула Кірка геть із оргонної коробки та перекинула те довбане одоробло на бік.

У його очах блищали сльози.

— Не варто було цього робити, Саллі.

— Сраний ти сучий сину, дегенерате малий, тішся, що я тобі яйця не відірвала.

Він кілька разів роззявив та стулив писок, пожовуючи повітря, й я могла вгадати, про що він думає. Джинкс вилетіла з квартири, розпихаючи всіх зі свого шляху, залишивши вервечку вражених поглядів та роззявлених ротів. Думаю, Саллі-золотце ще не скоро стане бажаною гостею на якійсь із Кіркових п’ятничних вечірок.

Джинкс збігла вниз п’ятьма сходовими майданчиками, перестрибуючи по дві сходинки, і кілька разів мало не впала, але встигла обпертись об стіну. Вона вилетіла на вулицю, намагаючись зорієнтуватися. Коли зрозуміла, що опинилася на розі Блікер-стрит та Другої авеню, вона подумала про таксі, але відкинула цю ідею та пішла вулицями в пошуках незамкненої машини. Джинкс знайшла таку біля Астор Плейс і за кілька секунд завела її. Зі скрипом шин машина з’їхала з тротуару.

Я знала, що вона планує. Ми з Джинкс багато вже говорили про це злиття, й вона повторювала, що нізащо не дасть із собою таке зробити. «Спочатку я вб’ю того психіатра, — казала вона. — Богом клянусь. І тоді все буде так само, як до того, як він з’явився».

А коли вона клянеться, я сприймаю це серйозно. Джинкс завжди дотримується слова. Вона збиралася відкопати схований пістолет. Думала про те, щоб тримати контроль цілу ніч, аж до сеансу, що був назначений на дев’яту ранку. Тоді вона увійде в кабінет Роджера з пістолетом у сумочці та виконає свою обіцянку. Я знову спробувала вибратись, але хоча я й знала, що вона планує, не могла знайти щілину, щоб вийти назовні.

Пістолет, пригадала Джинкс, закопаний на задньому дворі біля телефонного стовпа. Вона думала про це всю дорогу до житлових кварталів і встигла натиснути на гальма, коли ледь не проїхала на червоне світло. Не можна, щоб її зараз зупиняли чи відвозили кудись на краденій машині. Попереду ще робота. Вибиратися назовні ставало все важче, тож варто було використовувати час з користю за кожної нагоди. Вона вела повільно, опираючись імпульсу натиснути педаль газу аж до підлоги.

Я намагалася вийти, але Джинкс заблокувала всі шпарини. І я ніяк не могла викликати у неї головний біль. Єдиним способом пройти повз неї та перебрати контроль — було почекати, доки Джинкс втомиться від виливання свого гніву та злоби. Тоді вона могла б знесилитися. Та вона зосередилась на тому, щоб такого не сталося, аж поки не вб’є Роджера. Я намагалася поспілкуватися з нею дорогою до квартири, надокучаючи їй у свідомості думками, що нам потрібно поговорити. Можливо, тому що Джинкс переповнював гнів, або через те, що вона насолоджувалася прохолодною, мрячною погодою, вона дозволила мені зв’язатися з нею.

— То як, поїхали додому і в люлю? — сказала я.

— Ні, поки психіатр не помре.

— Але чому?

— Тому що він такий же, як і всі інші мудаки. Намагається знищити мене і тебе, як зробив це з Нолою та Беллою. Але знаєш ще що?… Він збирається загорнути нас всіх в одну гарненьку жіночу упаковку, а потім використати її.

100

Charles Boyer (1899−1978) — американський актор французького походження.