— Так.

— Гаразд. Тепер я копаю, заручившись допомогою вашого Помічника. Отак. Ми прокопали рів. Води ринуть із обох озер до його центру. Свідомість Саллі рине до Ноли. А усвідомлення Ноли — рине до Саллі. Ви бачите стрімку течію, води змішуються та розсіюють свої риси через єдину, суцільну масу води. Відтепер і надалі не існує ані Ноли, ані Саллі. Є тільки друга Саллі — єдина особа, освічена, горда та впевнена, що може сама впоратися з роботою та життям і тими, хто перешкоджатиме їй у цьому, але разом із тим — скромна та милосердна. Коли я дорахую до чотирьох, вона розплющить очі. Саллі, ти запам’ятаєш саме стільки з цього сеансу, скільки сама захочеш. Можеш запам’ятати частину ваших минулих життів, але тільки як єдину історію. У теперішньому і майбутньому ви об’єднані в єдиний розум, в єдине тіло, в єдину особистість, що відрізняється від вас обох. Ти — нова жінка, друга Саллі. І ти нас всіх тішиш, а також свого Помічника. Один… два… три… чотири…

Її очі спалахнули. Вона трохи покліпала, а тоді широко їх розплющила.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— У голові паморочиться. Так, ніби я потрапила у чорторий і мене там покрутило, а потім викинуло у водоспад.

— Розслабся та розкажи мені, що пам’ятаєш.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Небагато.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер. — Вона промовила це та глибоко зітхнула.

— Що останнє ти пам’ятаєш?

— Як запросила інших на чай. А тоді все потемніло.

— Що думаєш про те, що трапилося?

— То була жахлива помилка. Треба було добре подумати, а не втручатися.

— Не хочеш пояснити?

— Я завжди була самітницею. Прошу, пробач мене, Роджере, не хочу звучати зверхньою, але все, що я в житті любила, і все, чого досягла, — все це я робила самотужки. Знаю, у мене ще є проблеми, та маю сильне відчуття, що коли мене залишити на самоті, дати все обдумати, я зможу з ними впоратись.

— Зрозуміло.

— Звісно, це я не про тебе. Не сприйми мене неправильно. Я маю на увазі, що було б набагато доцільніше, якби ми могли робити важливі рішення вдвох, замість того, щоб скликати всіх інших на групову терапію.

— Дякую, що пояснила. Я думав, ти мала на увазі, що хочеш, щоб я тебе залишив на самоті на певний час.

Саллі глянула просто на Роджера.

— Зовсім ні. Я вважаю тебе найрозумнішим чоловіком, якого я будь-коли зустрічала. Твоє товариство мені імпонує.

— Дякую.

— Я… я не знаю, чому це сказала. Дивне відчуття.

— В якому розумінні — дивне?

— Я невпевнена в собі, в тому, що кажу та чому я так розмовляю. Це особливе відчуття, ніби я говорю так, як ніколи раніше не говорила, — кажу речі, яких ще ніколи не казала.

— Це нормальна річ після злиття. Я б хотів, щоб ти дещо зробила. — Він подав їй блокнот та олівець. — Будь ласка, напиши своє ім’я.

Без вагань вона вивела Саллі Н. Портер.

— Не знав, що в тебе є середній ініціал, — сказав Роджер. — Що означає це «Н»?

— Не знаю, чому я це зробила. Я ще ніколи не використовувала серединний ініціал.

— Що він означає?

— Думаю, це Нола.

— Чудовий жест. Ти свідомо вирішила взяти це середнє ім’я?

Вона похитала головою.

— Воно щойно з’явилося, але я відчуваю, що так і має бути. Як думаєш, то нічого, що я ним користуватимусь?

— Поки що не маю нічого проти. Як думаєш, Нола б не заперечувала?

Саллі довго думала над цим.

— Я дуже дивно себе почуваю. Відчуваю, не знаю чому, що Нола запропастилася, зникла з мого життя. Від цього мені трохи сумно, ніби я втратила давню подругу, яку лише нещодавно зустріла знову. Це означає, що злиття відбулося успішно й що мені стає краще?

— Сподіваймося, що так, — сказав він. — Думаю, це хороший знак, але нам доведеться почекати, подивитися.

— Сподіваюся, тобі не буде незручно від того, що я скажу, — сказала вона, — але я не багато зустрічала чоловіків, які б так проникливо розуміли жінок, як ти.

Роджер засміявся.

— Я багато чого від тебе навчився.

Вона різко підвелась.

— Що сталося?

— Дивна фраза все вигулькує у мене в голові. Я постійно думаю: Друга Саллі. Чи це не дивно? Що б це могло означати?

— Можливо, те, що ти досягла другої стадії свого розвитку — чи своєї перебудови.

— У мене шалене бажання відвідати французький ресторан і спробувати якісь нові делікатеси, — сказала вона. — Ти не проти сходити зі мною на вечерю?

Він усміхнувся.

— Думаю, що ще якийсь час уважно за тобою поспостерігаю.

— Я не це мала на увазі, — сказала вона.

— Знаю. Та дозволь мені професійно виправдати те, що я й сам хочу зробити.

Саллі засміялася та похитала головою. Вона знала, що зараз він говорить з нею по-іншому — не дивиться більше на неї згори вниз, і їй подобалося, що він поважає її за розум.

— Чоловік, який щойно зіграв роль Господа, не мусить мотивувати бажання піти зі своїм творінням на вечерю.

Як тільки ці слова зірвалися з її язика, Саллі відразу ж пошкодувала. Вона не хотіла зачепити його, просто підбадьорити. Але його спохмурніле обличчя виказало, що їй це вдалося.

— Вибач. Не треба було мені цього казати.

Роджер замислено подивився на неї.

— Це передбачувано. Божевільний учений грається в Господа Бога. Мабуть, мені краще провести тебе додому, а повечеряємо якось іншим разом.

— Приймається. Але додому я дістануся вже якось сама.

Він кивнув.

— Поважаю твоє бажання.

Коли вона вийшла з кабінету, її хода була твердішою, голову вона не опускала. Запобігливої сутулості, притаманної Саллі, не спостерігалося.

Скажу вам, від цього всього у мене волосся дибки стало. Я намагалася викликати стару Нолу. Але Саллі мала рацію, Нола зникла. Так, ніби її викрали, вбили абощо. Я згадала одну книгу, яка їй так подобалась, і з голови не йшла думка, що вона врешті-решт втопилася, а її тіло лежало десь на дні Волденського ставу[87]. Лячно. І ще дещо мене турбувало. У погляді Роджера я помітила, що він вважав Саллі номер два дуже привабливою жінкою.

Коли Саллі вийшла з кабінету, все навколо виглядало зовсім по-іншому — ніби вона побачила світ крізь нові окуляри. Раніше вона, перед тим як натиснути кнопку ліфта, надзвичайно панікувала. Тому що ніколи не була впевнена, що потрібно натискати і де виходити. Тепер Саллі рішуче тицьнула на кнопку «ВЕСТИБЮЛЬ» та з насолодою з’їхала вниз.

Надворі вона побачила, як з обох боків рухаються люди. Перехожі дивилися на неї, ніби плутали з кимось знайомим та зупинялися з нерозумінням, замість того щоб поспішати у власних справах. Тоді вона повільно, переводячи подих, ніби плавець, що занурюється в холодну воду, вийшла з дверей та приєдналася до течії, що тяглася до центру міста.

Вона відчула, як її наповнює дивне відчуття безликої близькості натовпу. Через те, що їй не потрібно було ні з ким спілкуватися, вона відчула відстороненість, те, що вона завжди полюбляла, — коли ти водночас тут і далеко, одночасно разом зі всіма, проте й окремо. Саллі продовжувала думати про озера та уявляла, як плаває. Від цього запаморочилося в голові, й вона засміялась. Вона зраділа, що Роджер не повів її на вечерю. Набагато цікавіше було провести вечір на самоті. Пішки по місту![88] Саллі подобалося те подвійне бачення, перебувати серед натовпу та одночасно бачити себе в ньому. Вона рухалася під власний ритм.

Натовп ніс її до Таймз-сквер. Саллі завжди уникала бридоти на кшталт секс-екплуатаційні фільми та магазини порно. Завжди зневажала шахраїв та проституток. Але тільки тепер вона вперше побачила, що вони також люди, особливі та незвичайні. Саллі більше не ставила себе вище над ними, не кидалася їх осуджувати. Вона раптом зрозуміла, що до того страждала на звичайний снобізм.

На Сорок другій вулиці Саллі повернула на схід у бік Головної бібліотеки. Кілька п’яничок перед Браянт-парком спробували до неї причепитися, але вона ухилилася від них. У минулому такі чоловіки не на жарт лякали її і вона починала панікувати та відключалась. Тепер Саллі тримала ситуацію під контролем, відчувала себе сильнішою. Вона знала, що зможе викрутитися з цієї ситуації, якщо вони спробують заподіяти шкоду.

87

На Волденському ставі, що біля міста Конкорд, штат Массачусетс, розвивається основна дія автобіографічного роману американського письменника-трансценденталіста Генрі Девіда Торо (1817−1862) «Волден, або Життя в лісі» (1854).

88

A Walker in the City (1951) — книжка американського письменника, єврейського емігранта Альфреда Казіна (1915−1998), у якій він описує свої поневіряння в Нью-Йорку.