Я не знала, звідки лунав той голос. Ми, мабуть, усі збожеволіли.

Під час сеансу в п’ятницю в лікарняному кабінеті Саллі розповіла Роджеру, що сталося, і це його засмутило.

— Я планував зіткнути вас із іншими особистостями, — сказав він, — але очікував, що буду сам присутнім, коли ви дізнаєтесь правду. Не міг собі уявити, що ви це побачите по телевізору.

— Я хотіла померти, докторе Еш. За все своє життя я ще ніколи не почувалася так зле.

— Це болючий, але необхідний крок на шляху до зцілення. Ми прорвалися крізь заперечення — вашу першу лінію оборони — і тепер, коли ви змушені сприйняти факт, що всередині вас існують інші особи, то можете рухатися далі до спільної свідомості. Щойно ви всі навчитеся підтримувати зв’язок одна з одною, то зможете жити відносно безпечним життям. Найбільшою небезпекою було те, що жодна з вас не знала про те, що роблять інші.

— Вибачте, що намагалася вбити себе, докторе Еш.

Кілька секунд він замислено дивився на неї. Тоді нахилився вперед.

— Це мене турбує.

— Більше я такого не робитиму.

— Ми дійшли до надзвичайно делікатної фази, Саллі. Зараз ви у великій небезпеці. Я думаю, найкраще для вас буде залишитися тут добровільним пацієнтом. Ненадовго, тільки, щоб ми могли розвинути спільну свідомість.

Їй перехопило подих.

— Але навіщо? Я не божевільна. Ви сказали, що я не психічно хвора.

— Звісно ж ні. Але, як я щойно сказав, наступний крок для нас неймовірно важливий, і я хочу, щоб вас оточували люди двадцять чотири години на добу, на випадок, якщо будуть ще провали в пам’яті.

Саллі, скривившись, похитала головою.

— Але ці провали я мала все життя, і мені не була потрібна госпіталізація. Що ви хочете зробити?

Роджер нахилився вперед, взяв її долоні в свої та глянув їй у вічі.

— Саллі, дотепер, щоразу, як я вас гіпнотизував та дозволяв запам’ятати рівно стільки, скільки ви самі того бажаєте, ви приходили до тями з цілковитою амнезією. Ви настільки сильно блокували себе від інших, що терапія не давала жодних результатів.

— А що ви збираєтеся зробити зараз? — В її голосі вчувалися тривога та страх.

— Я даватиму вам психотичні команди, щоб ви запам’ятовували те, що відбувається, коли я розмовляю з іншими. Ви не тільки чутимете інших, Саллі, а й пам’ятатимете, що почули. Ви почнете їх приймати.

— Я не хочу нікого приймати. Просто позбудьтеся їх.

— Ми не можемо цього зробити. Тепер, коли ви усвідомлюєте їхнє існування як емоційно, так і розумом, ми мусимо звести вас усіх разом. Ви всі маєте почати спілкуватися безпосередньо одна з одною.

— Мені страшно.

— Звісно. Ви створили цих людей тому, що потребували їх, але тоді почали захищати себе від усвідомлення їхнього існування через амнезію. Мій підхід полягає в тому, щоб зламати протилежні захисні механізми, щоб вивести їх назовні, щоб ви змогли співпрацювати. Пам’ятайте, колись вони були вашими уявними друзями.

Саллі витерла сльози.

— Так, але я ніколи не думала, що мені доведеться побачитися з ними знову.

— Це єдиний шлях, Саллі. Я планую почати групову терапію зі всіма вашими особистостями, і хочу, щоб ви перебували в лікарні, де буде цілодобовий нагляд.

— А як щодо моєї роботи?

— Скажіть Еліоту і Тоддові, що вам потрібна відпустка — на тиждень-два — через стан здоров’я. Ви не мусите заглиблюватися в деталі. Для вас я тут все сам організую.

Вона кивнула.

— Як скажете.

Коли Саллі вийшла з кабінету, то відчула, як напружилося все її тіло, кожен м’яз напнувся, ніби тятива. Вона подумала, чи не спакувати валізу та втекти геть. Але знала, що вона так не вчинить. Вона зустрінеться зі страхітними людьми, які розривали її життя на шматки, віч-на-віч, і ця зустріч або зцілить її, або просто вб’є.

Частина друга

Вісім

Наступного тижня Саллі перебралася до клінічного центру психічного здоров’я Мідтауна. Вона лежала у загальній палаті на третьому поверсі, який скидався більше на вестибюль нового готелю, ніж на лікарню. Але їй було страшно серед медсестер та інших лікарів і пацієнтів, тому Саллі спакувала психічну валізу та виписала свою свідомість з цього готелю. Контроль на себе взяла я. Патякалка-Даффі час від часу заглядала в мою палату, інколи будила мене серед ночі та постійно запитувала, хто я. Я знала, що вона нам не вірить, тому влаштувала грандіозну сцену й назвала кілька нових імен, вдаючи з себе інші особистості. Вона дуже зацікавилась, коли я представилась чотирирічною Луїз, яка шукає свою мамусю. А одного дня я сказала, що мене звуть Мартін Косак, який обікрав банк у Таксоні. Даффі все це записувала.

Я познайомилася з багатьма приємними людьми в яскравому, обставленому кімнатними рослинами покої для відпочинку, але коли розійшлася звістка, що в мене множинна особистість, інші пацієнти почали ставитись до мене як до божевільної.

— Хто ти сьогодні? — спитала мене літня білява жіночка.

— Джек Ґвалтівник, — сказала я. — І у свій час я зґвалтував багатьох літніх жіночок.

Вона кинулася навтьоки. Знаю, це було не дуже гарно, але від дурнуватих питань, як оце, мене просто теліпало.

Я потоваришувала з Меріенн, дівчиною з клоччастим волоссям та прищами на обличчі, яка все розповідала мені, яка я гарна та приязна, і коли б я не прийшла до кімнати для відпочинку, щоб скрутитися на одному з веселкових поролонових диванів, вона приходила та сиділа зі мною. Меріенн любила чимало пліткувати, а я любила слухати, бо їй було так приємно першою повідомляти новини, й тому, що ми обидві були пацієнтками Роджера.

На третій день я повернулася до кімнати для відпочинку після цілої серії тестів, серед яких були навіть ті, де показують чорнильні плями, та ще один, що називався «Каліфорнійський психологічний питальник». Я змучилася та не мала настрою, тому хотіла просто посидіти, пограти в солітера. Але прийшла Меріенн та підсунула до мене крісло.

— Я більше не хочу, щоб доктор Еш мене лікував, — сказала вона.

Я не звернула на неї уваги, тільки продовжила розкладати карти.

— Чому?

— Усі про нього говорять. Я підслухала трьох лікарів у їдальні, коли прибирала зі столів, і вони казали, що хочуть усунути його з консультуючого персоналу, але бояться через це потрапити в халепу. Ще один лікар назвав його диктатором і сказав, що коли доктор Еш приймає рішення, він не слухає чужої думки. Він вважає, що сам все знає краще.

— Можливо, так і є. — Я застрягла, тому зшахраювала, вицупивши туз знизу колоди.

— Вони кажуть, що він стільки часу витрачає на твій випадок, що не достатньо займається іншими своїми пацієнтами, й решта мусять прикривати його. І вони мають рацію. Еш проводить із тобою більше часу, ніж з нами.

— Ну, — пирхнула я, — тому, що мене — п’ятеро, а ти — лишень одна.

У Меріенн щелепа відвисла.

— Ти це визнаєш?

— Чи визнаю я? Я пишаюся цим. Таким чином я вп’ятеро розумніша, вп’ятеро красивіша та вп’ятеро сексуальніша за решту.

Вона спопелила мене поглядом.

— Ну ти й сука. Всі кажуть, що ти лише прикидаєшся, щоб привернути його увагу, і забираєш час, на який заслуговуємо всі ми.

Я розсміялася.

— Звісно. Насправді я актриса. Незабаром зніматимуть фільм про розщеплення особистості, а я так готуюся до ролі. Стану дуже відомою персоною.

— Ти мене дуриш. Ти не сприймаєш мене серйозно. Знаєш, що ще я почула? Медсестри говорили, що його дружина повісилася на дереві в їхньому дворі, бо не могла більше витерпіти життя з ним.

— А ти довбана брехуха і прищава нікчемна шльондра.

Здається, я зайшла задалеко. Та якого біса, мене просто нудило від того, як всі лаяли Роджера. Меріенн різко кинулася на мене, розкидала карти та штовхнула мене знову в крісло. Я гепнулася на підлогу. Тоді вона вилізла на мене, смикаючи за волосся. Я подумала, що й сама зможу дати собі раду з кощавою Меріенн, бо Джинкс вб’є її швидше, ніж та оком змигнути встигне. Мені не потрібні були зайві проблеми в лікарні.