У верхній частині кабінки за столом з мікрофонами сиділи та розглядали іподром Стен зі своїм асистентом. Стен дивився крізь свій бінокль, як коні урочисто йдуть доріжкою.

— Сухо сьогодні, — сказав Тодд.

Стен підвів голову. В нього було хлопчаче обличчя з байдужим виразом, ніби в сумного блідолицього клоуна. Він кивнув, потягнувся до невеликої шкіряної сумки з лямкою, розстебнув її та витягнув скручену пачку стодоларових купюр, скріплену гумкою. Він подав її Тодду, який відрахував лишень двадцять банкнот, знову зв’язав гроші гумкою та сховав їх собі в кишеню штанів.

– Є щось на перший заїзд? — спитав Тодд.

Стен підвів свій бінокль та розглянув рисаків, які саме обходили доріжку та поверталися до паддоку[63].

— Ні. Є чотири хороші скакуни — надто близькі до перемоги, щоб ставити на когось одного. Почекаємо другого заїзду. Подзвониш. — Коли Стен говорив, у його голосі звучали жорсткі, без емоцій нотки, які пасували його обличчю.

«Міс Енґлвуд» дивилася на нас над журналом досить довго, аж доки ми не вийшли з кабіни й вона змогла замкнути двері.

— Що це все означало? — спитала я, йдучи за Тоддом спіральними сходами.

Тодд відповів:

— У свої двадцять шість Стен — один із наймолодших ведучих у кінних перегонах із візками, і один із найкращих гандикаперів[64] на іподромі. Небагато людей тут знають, що робота ведучого у нього другорядна. Насправді, він заробляє гроші, супроводжуючи інохідців та рисаків по країні.

До мене починало доходити.

– І ти робиш ставки…

Тодд усміхнувся та кивнув.

— Він не має права робити ставки на перегонах, у яких сам оголошує заїзди. За п’ятивідсоткову комісію я беру це на себе. Або тут, або через мого букмекера по телефону. Оскільки в мене репутація великого гравця, ніхто нічого не підозрює, — ніхто з важливих людей принаймні.

Коли ми вийшли з ліфта, офіціант провів нас до столика у віп-зоні, прямісінько над лінією фінішу, взяв наші замовлення та приніс програму перегонів, кілька таблиць із вказаними гандикапами та аркуші з підказками.

— Мені незручно, що ти витрачаєш всі ці гроші на мене, — сказала я, коли принесли напої.

Він усміхнувся та похитав головою.

— Я ні за що тут не плачу. Це все за рахунок іподрому. Замість сьогоднішньої послуги.

— Що ж, тоді, — сказала я, підносячи свою склянку «Бренді Александр»[65], — за чудовий вечір.

Ми цокнулись.

— З найцікавішою та найчудовішою жінкою, яку я будь-коли зустрічав.

Тодд завжди був таким милим, і в той момент я відчула якусь неймовірну спорідненість. Ніби ми давні добрі друзі. Тоді ж з гучномовців вирвався голос Стена. Я не могла повірити, що говорить той самий чоловік. Оголошення початку перегонів озвучив глибокий м’який гугнявий голос.

Кілька інших людей увійшли до віп-ложі, й вони, здається, також знали Тодда.

— Стен когось вибрав на перший заїзд? — спитав рум’яний чоловік зі здоровенною сигарою та перснями з діамантами на трьох пальцях.

Тодд похитав головою.

— Можливо, матиме щось на другий.

— Блядство! — сказав чоловік. — Я сподівався, він нам на перший вибере переможця.

Тодд подав мені двадцятидоларову купюру.

— Це для чого?

— Для ставки.

— Я думала, ми не ставитимемо на перший забіг.

— Ми зі Стеном — ні. Розумієш, Стен не азартний гравець. Він гандикапер і, як я вже сказав, у цьому є різниця. Гандикапер ставить тільки, щоб виграти. Гравець ставить, щоб полоскотати нерви — перемогти чи програти. Тому ти й спробуй зіграти. Можливо, твоє хвилювання розбудить у мені адреналін.

– І на кого мені ставити?

— Ну, є порада від Джейсона — Принц Індії.

Я поставила двадцятку на перемогу Принца Індії, але хоч як я й викрикувала, а Тодд тішився тим, як я стрибаю та верещу, Принц Індії відстав і до фінішу дістався передостаннім.

Саме перед другим забігом Тодд взяв слухавку червоного телефону та подзвонив Стенові. Коли він закінчив розмову, чоловік із сигарою та трьома перснями і ще троє чоловіків, що виглядали досить багатими, зібралися навколо нього.

— Справжній Маккой — на другий, — сказав Тодд.

Усі чоловіки сунули по двадцятці в руку Тоддові. Коли вони пішли, щоб дати Джейсону гроші, аби той зробив за них ставки, Тодд дав мені одну з двадцяток.

— Бачиш? Легкі гроші. Іди, постав на Справжнього Маккоя.

Я підійшла до букмекерського віконечка, а в голові у мене застрягла пісня з «Хлопців та лялечок»[66]… «Ось тут я бачу, кінь, на ймення Пол Ревір…» Тодд стояв біля п’ятдесятидоларового віконечка, робив ставки за Стена.

Від оголошення старту я аж здригнулася, коні рвонули, і я почала кричати голосніше, ніж будь-коли до того у своєму житті. Справжній Маккой утримувався на третьому місці аж до останнього кола, а тоді зробив свій хід. То був фотофініш. Ми перемогли. І на цього коня ставки були п’ять до одного. Я пішла поміняти білети на готівку, і коли чоловік відраховував гроші, руки в мене трусилися. Я швидко сховала купюри в сумочку. Оце життя. Тодд обміняв білет на чотириста п’ятдесят доларів для Стена.

— Насправді, вони твої, — сказала я Тоддові, пропонуючи гроші, які я виграла.

Він похитав головою.

— Це буде означати, що я грав. Що скажуть мої друзі в клубі?

Наступний кінь, якого вибрав Стен, прийшов третім, але він мав про запас іще трьох імовірних переможців, тож до восьмого забігу я виграла загалом 470 доларів і 35 центів.

— На кого мені ставити в наступному забігу? — спитала я.

Тодд похитав головою.

— Стен пропускає два останні забіги. Надто багато хороших коней. І, між тим, ти маєш роботу.

Тоді я й згадала, що взагалі тут роблю. Треба пояснити ситуацію Беллі, щоб вона все не зіпсувала. Я нервово роззирнулася навколо. Так багато людей.

— Тут є десь місце, у якому б я могла побути наодинці кілька хвилин?

— Біля кабінету секретаря є роздягальня. Там і твій костюм. Я віддам Стенові гроші, а тоді повернуся за тобою.

У маленькій роздягальні я вдягнула синьо-червоний шовковий одяг жокея, зачесала волосся перед дзеркалом, сховала гроші в бюстгальтер і покликала Беллу. Я пояснила їй умови договору.

Вона почала скиглити.

— Я, щоб танцювала в отому? В шоломі й тих окулярах банькатих? Я не клоунка якась.

— Послухай, Белло. Я пообіцяла Тоддові.

— Ти пообіцяла, ти й роби.

Пролунав стукіт у двері.

— У тебе все гаразд?

— Так, вже виходжу.

— Водій чекає.

— Добре, — сказала я. Я повернулася до Белли. — Зробімо так. Я поділюся з тобою своїм виграшем. Я виграла чотириста сімдесят доларів.

— Я хочу половину, і ти не чіпатимеш мене до кінця вечора.

— Агов, дівчино, це просто грабунок посеред білого дня.

— Ні, це просто шоу-бізнес. Якщо тобі таке не подобається, бери когось іншого.

— Добре. Гаразд. Твою героїню звати Бетті Вінз. — Та перед тим, як помінятися, я відзначила собі в пам’яті, так, щоб Белла не чула, що одного дня я з нею поквитаюся.

Белла глянула на себе в дзеркало, нанесла помаду та одягла червоний шовковий шалик, який вона знайшла в шафці.

— Отже, Бетті Вінз, — сказала вона, прицмокуючи губами. — Публіка чекає. Іди, дай їм жару.

Водій чекав біля роздягальні разом із Тоддом. Вона несподівано підступила та поцілувала Тодда в губи.

— Побачимося пізніше, любчику.

— Матір Божа, — прошепотів він.

— Ні, мене звуть Бетті Вінз, — сказала вона, хихочучи, та пішла за водієм і повихляла задком.

Водій — молодий, приємний із вигляду пуерторіканець на ім’я Пако — провів її до оздобленої квітами платформи, що була прикріплена до білого пікапа. На підвищеній сцені стояв бутафорський кінь із візком, а ще барабан із сітчастого дроту, наповнений відривними корінцями білетів. На кожному кінці платформи стояли гучномовці, а до візка був прикріплений мікрофон.

63

Паддок — відгороджений майданчик, приєднаний до стаєнь та призначений для утримання коней на відкритому просторі.

64

Гандикапер — людина, яка порівнює різних по силі коней на перегонах та призначає для сильніших спеціальні тягарі для зрівняння шансів.

65

Brandy Alexander — коктейль із вершками на основі коньяку та шоколадного лікеру.

66

Guys and Dolls (1950) — мюзикл Френка Луссера, сюжет якого розгортається навколо трьох азартних гравців та кінних перегонів.