Артур знав, що суддя дасть йому три місяці на те, щоб виїхати з квартири. І навіть після остаточного повідомлення про виселення він матиме ще три дні на переїзд. Цього часу Аллену повинно вистачити для того, щоб знайти роботу, заощадити трохи грошенят і винайняти нове помешкання.

Того вечора Адалана зголила вуса. Вона завжди ненавиділа рослинність на обличчі.

Томмі пообіцяв сестрі Біллі, що проведе суботу з нею в Ланкастері. То був останній день Ферфілдського ярмарку. Дороті й Дел були там із пересувним ресторанчиком, і їм не завадила б зайва пара рук, щоб розібрати павільйончик і спакувати все начиння після закриття ярмарку. Томмі прихопив гроші, які лежали на комоді (їх було небагато), і попросив Аллена відвезти його до Ланкастера. Томмі й Кеті чудово розважились на ярмарку, катаючись на атракціонах, беручи участь у різних ігриськах, ласуючи хот-догами, попиваючи імбирне пиво, згадуючи давні часи та пліткуючи про те, що Джим нині гастролює зі своїм новим рок-гуртом на заході Канади, а Чалла подалась у військово-повітряні сили. Кеті сказала братові, що без вусів він їй подобається більше.

Коли вони повернулись до пересувного ресторанчика, де Дороті поралась біля грилю, Томмі підкрався до неї ззаду й заклацнув один браслет наручників у неї на зап’ястку, а другий — на якійсь трубі.

— Якщо ти плануєш увесь день гнути спину біля цього мартена, тебе можна з тим самим успіхом до нього прикувати, — пожартував він.

Жінка засміялась.

Томмі пробув із Кеті на ярмарку до самого закриття, а тоді Аллен сів за кермо й повернувся до «Ченнінґвею».

Недільний день минув без пригод (Артур провів його за читанням праць із медицини), а вже в понеділок вранці Аллен узявся до пошуків роботи. Він увесь тиждень телефонував за оголошеннями й заповнював бланки прийому на роботу, та все було марно.

У п’ятницю ввечері Рейджен скочив із ліжка, думаючи, що тільки нещодавно ліг. Він підійшов до комода. Гроші — ті, що він украв, навіть не пам’ятаючи як, — неначе корова язиком злизала. Рейджен помчав до гардеробної, схопив пістолет і став обшукувати квартиру, відчиняючи двері ногою й сподіваючись знайти грабіжника, який, очевидно, вдерся до помешкання, поки він, Рейджен, спав. Однак у квартирі більше нікого не було. Спробувавши зв’язатися з Артуром і не отримавши відповіді, Рейджен розбив скарбничку, вигріб дванадцять доларів, які там залишались, і пішов по горілку. Повернувшись, він добряче приклався до пляшки й викурив самокрутку з коноплею. Його не припиняла гризти думка про несплачені рахунки, і Рейджен вирішив: хай би як йому вдалось дістати попередню порцію грошей, він мусить це повторити.

Рейджен проковтнув декілька пігулок амфетаміну, нап’яв кобуру з пістолетом, надягнув спортивну куртку та вітрівку і знову побіг підтюпцем у західну частину Колумбуса, де розміщувався Університет штату Огайо. Приблизно о пів на восьму ранку Рейджен дістався університетської парковки під назвою «Вайзмен». Вдалині юнак упізнав обриси футбольного стадіону «Каштанів»[45], що за формою нагадував підкову. Озирнувшись через плече, Рейджен побачив на протилежному боці парковки сучасну будівлю зі скла та бетону, на якій красувалась вивіска: «Апгем-хол»[46].

На порозі будівлі з’явилась низенька пухкенька медсестричка. У неї було смагляве обличчя, високі вилиці й довге чорняве волосся, заплетене в косу. Рейджен спостерігав за тим, як дівчина йде до білого «ніссана», і не міг позбутись дивного відчуття, ніби він її вже десь бачив. Хтось (здається, то був Аллен) зустрічав цю дівчину в студентській забігайлівці під назвою «За`мок».

Рейджен відвернувся від медсестрички й хотів було піти з парковки, але тут Адалана силою думки зігнала його зі сцени.

Після нічної зміни в університетському психіатричному шпиталі Донна Вест почувалась геть виснаженою. Вона пообіцяла нареченому, що зателефонує йому з роботи і вони разом поснідають, але нічка видалась жахлива, та ще й вранці довелось затриматись, тож зараз Донна хотіла тільки одного — якнайшвидше звідси забратися. Вона вирішила, що зателефонує Сідні вже з дому. Прямуючи до автостоянки, Донна розминулася з подругою. Та привіталась і помахала рукою. Донна рушила до своєї машини, яку завжди завбачливо ставила в першому ряду, найближчому до Апгем-холу.

— Агов! Заждіть хвилинку! — загукав хтось.

Донна підвела очі й побачила молодика в джинсах і вітрівці, який махав їй рукою з протилежного боку стоянки. Вродливий, подумала Донна, схожий на кіноактора, чиє ім’я вона не могла пригадати. На ньому були димчасті сонцезахисні окуляри. Тим часом незнайомець наблизився й запитав у Донни, як пройти до головної автостоянки.

— Боюсь, це важко пояснити, — відповіла Донна. — Але я зараз повз неї проїжджатиму, тож можу вас підвезти, якщо хочете.

Молодик умостився на сидінні поруч із нею. Поки Донна розвертала машину, він сягнув рукою під куртку й витягнув пістолет.

— Тисни на газ, — наказав хлопець. — Допоможеш мені в одній справі.

Він якусь мить помовчав, а тоді додав:

— Якщо виконуватимеш усі мої вказівки, то не постраждаєш. Але зарубай собі на носі: якщо доведеться, я пристрелю тебе не вагаючись.

«Кінець, — подумала Донна. — Тут мені й смерть». Вона відчула, як кров шугонула в обличчя, звузились судини, до горла підступила нудота. Господи, ну чому вона не зателефонувала Сідні перед виходом? Що ж, принаймні він чекає на її дзвінок. Може, він усвідомить, що щось пішло не так, і звернеться в поліцію?

Викрадач потягнувся за сумочкою дівчини, дістав звідти гаманець і поглянув на її водійське посвідчення.

— Що ж, Донна, звертай на шосе І-71 і їдь на північ.

Він забрав десять доларів, які лежали в її гаманці. Дівчині здалось, ніби молодик цим хизується: він демонстративно хруснув банкнотами й театральним жестом запхав їх до своєї нагрудної кишені. Потім він вийняв цигарку з пачки, яку знайшов у сумочці, і вклав її Донні до вуст.

— Закладаюсь, тобі зараз кортить закурити, — промовив він, підносячи до цигарки автомобільний прикурювач.

Донна зауважила плями на його руках і щось темне під нігтями. Вона не змогла здогадатися, що то таке, але була впевнена, що то не бруд і не мастило. Хлопець показово витер свої відбитки з прикурювача, від чого в Донни серце впало в п’яти: це свідчило про те, що перед нею бувалий злочинець, який, певно, вже мав справу з поліцією. Він помітив її переляк.

— Я належу до певного угруповання, — зронив він. — Дехто з нас бере активну участь у політичних справах.

У Донни склалося враження, що молодик натякає на «синоптиків», хоча він і не згадував цієї назви прямо. Дівчина припустила, що він змусив її гнати на північ по шосе І-71, тому що втікає до Клівленда, щоб залягти на дно. Вона дійшла висновку, що він — один із бойовиків.

Вона здивувалась, коли, діставшись округу Делавер[47], викрадач наказав їй з’їхати з шосе на занедбаний сільський путівець. Донна помітила, що хлопець став спокійним і розслабленим, мовби добре знав ці краї. Коли машина від’їхала настільки, що її вже не могли вгледіти з шосе, він наказав Донні заглушити мотор.

Побачивши усамітнену місцину, Донна Вест зрозуміла, що її викрадення не має жодного стосунку до політики. Її зґвалтують або вб’ють. А може, і те, і інше. Викрадач відхилився на спинку сидіння, і Донна відчула, що зараз на неї чекає щось направду погане.

— Посиджу хвилинку, зберуся на думці, — сказав молодик.

Донна сиділа, вчепившись у кермо й дивлячись невидющим поглядом у простір перед собою. Вона думала про Сідні, про своє життя і про те, що з нею тепер буде. З її очей покотилися сльози.

— Шо таке? — запитав її кривдник. — Боїшся, шо я тебе зґвалтую?

Ці слова і його в’їдливий тон боляче її вкололи. Вона подивилась йому в обличчя й кинула:

45

Каштанове дерево — офіційний символ штату Огайо, тому його мешканців часто називають «каштанами». В Університеті штату Огайо «Каштанами» величають атлетів, які входять до складу всіх університетських спортивних команд.

46

Апгем-хол — науково-дослідний відділ при Університеті штату Огайо, спеціалізацією якого є психіатрична медицина.

47

Делавер — один із округів у штаті Огайо. Не плутати зі штатом Делавер.