Аллен був у захваті. Вони з Томмі та Денні кожну вільну хвилину присвячували малюванню, проте завбачливо залишали всі картини незавершеними.

— Будьте обачними, — порадив Артур. — Ану ж Морено порушить свою обіцянку, щойно отримає полотно?

Аллен зволікав із картиною для Морено майже два тижні, але потім прийшов до його кабінету і вручив лейтенантові пейзаж — причал із пришвартованими човнами. Морено був страшенно втішений.

— До мене точно більше нікого не підселятимуть? — запитав Аллен.

— Я зробив примітку на стенді. Можеш піти й переконатися на власні очі.

Аллен подався до кімнати охорони. На стенді зі схемою розташування камер юнак побачив під своїм іменем смужку паперу з написом: «У камеру до Міллігана більше нікого не селити». Поверх папірця була наліплена прозора клейка стрічка, і все мало досить перманентний вигляд.

Мілліган малював як проклятий: картини для охоронців, для членів адміністрації, для матері й Марлен, щоб ті могли забрати їх додому та продати. Якось його попросили написати картину для вестибюля в’язниці. Томмі намалював грандіозне панорамне полотно, яке прикрасило стіну за стійкою прийому відвідувачів. Він помилково підписав картину своїм іменем, однак Аллен вчасно це помітив, зафарбував підпис Томмі й нашкрябав у куті: «Мілліган».

Більшість із цих робіт він вважав посередніми. Вони призначалися для обміну на щось корисне чи швидкого продажу. Проте одного дня він узявся за дуже важливе для себе полотно — адаптацію картини, на яку він натрапив у художньому альбомі.

Аллен, Томмі й Денні по черзі творили «Грацію Кетлін». Спочатку на картині мала бути аристократка XVII століття з мандоліною в руках. Аллен писав обличчя й долоні. Томмі працював над тлом. Денні виписував деталі. Коли справа дійшла до мандоліни, Денні усвідомив, що не знає, як малювати цей музичний інструмент, тому зобразив у руках дівчини нотні аркуші. Хлопці працювали над цією картиною дві доби без продиху. Коли вона була готова, Мілліган упав на ліжко й заснув мов убитий.

До ув’язнення Стів нечасто з’являвся на сцені. Він був майстерним і відчайдушним водієм, тож декілька разів сидів за кермом, коли був молодшим, і відтоді вихвалявся, що він, мовляв, найкращий водій на світі. У Лебаноні Рейджен дозволив йому бувати на сцені після того, як не стало Лі, бо Стів теж умів розсмішити людей.

Сам Стів заявляв, що він — один із найталановитіших наслідувачів усіх часів і народів. Він міг спародіювати кого завгодно, і в’язні ледь животи не надривали від сміху. Його імітації були ущипливі — Стів полюбляв таким чином глузувати з людей. Він був баламутом і постійно когось із себе вдавав.

Рейджен скаженів, коли той копіював його югославський акцент, а Артур обурювався, що Стів, передражнюючи його, використовує вимову англійського простолюду.

— Це анітрохи на мене не схоже! — наполягав Артур. — Я не розмовляю на кокні!

— У нас через нього будуть неприємності, — застеріг Аллен.

Одного дня Стів стояв у коридорі просто за спиною капітана Ліча, мавпуючи його звичку схрещувати руки на грудях і похитуватись на п’ятах. Капітан озирнувся і спіймав жартівника на гарячому.

— Гаразд, Міллігане, продовжиш відточувати свою акторську майстерність уже в «холодній». Може, десять діб у карцері чомусь тебе навчать.

— Аллен попереджав, що таке може трапитись, — звернувся Артур до Рейджена. — Від Стіва жодної користі. У нього немає ні мети, ні корисних здібностей. Він тільки те й робить, що кепкує з людей. Може, стороннім глядачам вибрики Стіва і здаються смішними, та водночас він наживає собі ворогів серед людей, які стають жертвами його пародій. Вирішувати, звичайно, тобі, але дозволь нагадати, що ворогів нам і так не позичати.

Рейджен погодився, що Стіва слід визнати небажаною персоною. Він попередив хлопця, щоб той більше не смів потикатись у зовнішній світ, одначе Стів відмовився зійти зі сцени. Передражнюючи Рейдженів акцент, він прогарчав:

— Шчо ти таке мелеш? Ти не є справжній. Нікого з вас не існує. Ви є витвір моєї уяви. Тут єдина реальна особа — тсе я, а ви всі є тілько мої галютсинатсії.

Рейджен шваркнув зухвальця об стіну. Стів до крові розсік чоло і вшився зі сцени.

Артур вмовив Аллена записатися на курси, які проводились у в’язниці викладачами місцевої філії училища Шейкер-Веллі. Він записався на англійську мову й літературу, промисловий дизайн, математику і промислову рекламу. З творчих предметів юнак отримав п’ятірки, а з англійської та математики — четвірки з плюсом. Його характеристика від викладача графічного дизайну рясніла похвалами: «винятково обдарований», «надзвичайно працьовитий», «швидко все засвоює», «дуже надійний», «прекрасно взаємодіє з колективом», «має високу мотивацію».

5 квітня 1977 року Аллен постав перед Комісією у справах умовно-дострокового звільнення. На слуханні юнакові пообіцяли, що не пізніше ніж за три тижні його випустять на волю.

Отримавши нарешті офіційного листа про звільнення, Аллен був сам не свій від щастя. Він не міг всидіти на місці й без упину міряв камеру кроками. Кінець кінцем він узяв лист і зробив із нього паперовий літачок. Напередодні дня свого звільнення, проходячи повз кабінет капітана Ліча, Аллен свиснув. Коли Ліч підняв голову, Аллен запустив у нього літачком і, шкірячись, пішов собі далі.

Алленові здавалося, що його останній день у Лебаноні ніколи не скінчиться. Напередодні хлопець не спав до третьої ранку, нервово крокуючи камерою. Він сказав Артуру, що на волі бажає мати право голосу, коли йтиметься про те, дозволяти кому-небудь виходити на сцену чи ні.

— Це ж мені потім доводиться мати справу зі сторонніми людьми, — наголошував Аллен, — і забивати їм баки, витягуючи нас із неприємностей.

— Рейдженові важко буде випустити владу з рук після двох років одноосібного контролю, — відказав Артур. — Ідея тріумвірату йому не сподобається. Мені здається, що Рейджен замислив притримати місце ватажка за собою.

— Та ну, вся влада знову буде в тебе, щойно ми переступимо поріг в’язниці. А якщо вже шукати роботу й намагатися стати повноцінним членом суспільства доведеться не кому-небудь, а мені, то я хочу, щоб моя думка теж враховувалась.

Артур підібгав губи.

— Це справедлива вимога, Аллене. Я її підтримую, проте не знаю, що на це скаже Рейджен.

Внизу охоронець вручив Алленові новий костюм, і хлопець замилувався якістю тканини і тим, що костюм був мов на нього шитий.

— Так його ж твоя мати прислала, — сказав охоронець. — Це твій костюм.

— А й справді, — зронив Аллен, вдаючи, що згадав.

Увійшов іще один охоронець і простягнув Аллену чек на підпис. Перш ніж вийти на волю, хлопець мусив відшкодувати в’язниці тридцять центів за пластмасовий кухлик, якого не дорахувались у його камері.

— У мене його забрали, коли переводили з ізолятора, та так і не повернули, — пояснив Аллен.

— Нічого не знаю. Доведеться тобі за нього заплатити.

— Це ні в які ворота не лізе! — підвищив голос Аллен. — Я не платитиму!

Аллена привели до кабінету адміністратора в’язниці, пана Дана, і той поцікавився, що за проблеми могли в того виникнути в останній день.

— Мене змушують платити за кухоль, який самі ж і взяли! Я не винен, що вони його не можуть знайти.

— Міллігане, заплати ті тридцять центів, — сказав Дан.

— Дідька лисого!

— Ти звідси не вийдеш, поки не розрахуєшся.

— Ну то я вмощусь просто тут і з місця не зрушу, — заявив Аллен, сідаючи. — Це справа принципу.

Врешті-решт Дан відпустив його на всі чотири сторони. Аллен подався до кімнати очікування, де його мали зустріти Дороті, Марлен і Кеті.

— І треба було тобі влаштовувати ту сцену? — запитав у нього Артур.

— Як я вже казав Дану, це була справа принципу.

Попрощатися з ним прийшов Боб Рейнерт, а згодом до них приєднався лікар Стайнберґ, який нишком тицьнув юнакові гроші за одну з його картин.

Аллену кортіло якнайшвидше опинитися за дверима в’язниці, але мати Біллі барилась, заглибившись у бесіду з лікарем Стайнберґом.