— Все пройшло гладко, — мовив Лафт.

— Як по маслу, — погодився Філіп. — Це ідеальний злочин.

— Який у нас улов?

— Такий, шо ого-го! У них при собі була купа грошви. Та ше й кредитки.

— Трясця, — відгукнувся Лафт, — я залюбки покинув би роботу і заробляв цим на життя.

— Це — суспільно корисна праця, — вишкірився Філіп.

Повернувшись додому, Філіп розповів Кевінові про свій «ідеальний злочин». Потім він відчув наближення ломки і прийняв депресанти, щоб легше було витримати відхідняк.

Томмі встановив різдвяну ялинку, прикрасив її вогниками і склав під деревцем подарунки, які приготував для Марлен і своїх рідних. Він із нетерпінням чекав вечора, бо збирався в гості до матері й Дела, де також мали бути Кеті та її хлопець, Роб.

Вечір на Спрінґ-стрит починався добре, та потім до вітальні увійшли Кеті й Роб, а на сцені з’явився Кевін.

— Ого, нічогенька на тобі шкірянка, — оцінив Роб. — А ще в тебе новий «Сейко», як я бачу.

— Найкраща модель, — похвалився Кевін, піднімаючи руку з годинником на зап’ястку.

— Біллі, я тут ось про що подумала, — почала Кеті. — Ти не так уже й багато заробляєш на «Анкор Гокінґу». То звідки в тебе гроші на всі ці речі?

Кевін розплився в усмішці.

— Я вигадав ідеальний вид злочину.

Кеті зиркнула на брата. У ньому знову було щось чуже, незнайоме. Якийсь холодний, глумливий тон.

— Про що це ти? — перепитала вона.

— Я обдер, мов липку, гомиків у придорожній зоні відпочинку. Зробив усе так, що й комар носа не підточить — ані відбитків не лишив, ані зачіпок. Та й побояться ті педики поткнутися до копів. А в мене тепер є грошенята і кредитки. — І він знову підняв руку, вихваляючись годинником.

Кеті не могла повірити своїм вухам. Це було геть не схоже на Біллі.

— Це що, якийсь жарт?

Він вишкірився і знизав плечима.

— Може, жарт, а може, й ні.

Коли зайшли Дел і Дороті, Кеті перепросила і вислизнула з вітальні. Вона рушила до шафи для верхнього одягу в передпокої й понишпорила в кишенях нової шкірянки Біллі. Нічого там не виявивши, Кеті вийшла на подвір’я, де стояло його авто. Як дівчина й підозрювала, у бардачку знайшовся гаманець, де були кредитні картки, а також чужі водійські права й посвідчення медбрата. Отже, Біллі таки не жартував. Кеті трохи посиділа в машині, не знаючи, що робити, а тоді сховала гаманець до сумочки й вирішила, що треба з кимось про це поговорити.

Коли Біллі поїхав, Кеті показала матері й Делу свою знахідку.

— Господи всемогутній! — вигукнула Дороті. — Не можу в це повірити.

— А ось я можу, — відказав Дел, роздивляючись гаманець. — Тепер ясно, за що він купував собі всі ті речі.

— Ви маєте зателефонувати Джиму, — промовила Кеті. — Нехай повертається додому і спробує якось вплинути на Біллі. У мене є які-не-які заощадження в банку, і я заплачу за його переліт.

Дороті зателефонувала Джиму і вмовила його взяти термінову відпустку і приїхати додому.

— Твій брат у халепі. Він вляпався у щось дуже погане, і якщо він не схаменеться, то, певно, доведеться нам іти в поліцію.

Джим подав до штабу Військово-повітряних сил прохання про термінову відпустку і прибув додому за два дні до Різдва. Дел і Дороті показали йому знайдений у Біллі гаманець і вирізані з «Ланкастер Іґл-Ґазет» статті про пограбування в придорожніх зонах відпочинку.

— Спробуй якось його напоумити, — сказав Джимові Дел. — Бачить Бог, я намагався ставитися до нього, наче рідний батько. Після повернення Біллі з тієї колонії у Зейнсвілі я ще деякий час сподівався, що він замінить мені мого хлопчика, хай земля йому буде пухом. Але до Біллі завжди годі було й підступитися.

Джим оглянув вміст гаманця, а тоді підійшов до телефону й набрав номер, вказаний у знайденому там посвідченні. Він хотів сам у всьому переконатися.

— Ми з вами не знайомі, — заговорив Джим, коли на тому кінці зняли слухавку, — та в мене є дещо, що може мати для вас цінність. Дозвольте поставити вам гіпотетичне запитання. Якби якась особа знала, що ви — медбрат, бо прочитала це у вашому посвідченні, що б ви на це сказали?

Провагавшись якусь мить, голос у слухавці відповів:

— Я б сказав, що в тієї особи опинився мій гаманець.

— Гаразд, — провадив Джим. — А чи не могли б ви сказати мені, який на вигляд ваш гаманець і що в ньому було?

Чоловік описав гаманець і все, що в ньому зберігав.

— І як же ви його втратили?

— Ми з приятелем заїхали до зони відпочинку на півдорозі між Афінами й Ланкастером. До чоловічого туалету зайшло двоє типів. Один мав при собі пістолет, а в іншого була шабля. Вони забрали в нас гаманці, годинники й персні, а тоді завезли нас до лісу й там покинули.

— Яка в них була машина?

— Здоровань із шаблею був за кермом синього «понтіака» «Гран-прі». — І чоловік продиктував Джимові номер авто.

— Як ви змогли так точно запам’ятати модель машини та її номер?

— Днями натрапив на неї біля крамниці в середмісті. Я помітив того грабіжника, що розмахував шаблею, за якихось п’ятдесят кроків від мене, тож я простежив за ним до його авто. Це був той самий хлопець, жодного сумніву.

— Чому ж ви його не здали правоохоронцям?

— Тому що мені саме світить нова відповідальна посада, а я — гомосексуаліст. Якщо я заявлю про цей випадок, то відкриється правда про мою сексуальну орієнтацію і від розголосу постраждаю не тільки я, а й декілька моїх друзів.

— Що ж, — сказав Джим, — якщо ви не плануєте звертатись у поліцію й не бажаєте афішувати правду про себе і своїх друзів, я подбаю про те, щоб ви отримали назад гаманець і документи. Але нехай усе буде анонімно. Речі надійдуть до вас поштою.

Поклавши слухавку, Джим відхилився на спинку крісла й важко зітхнув. Він поглянув на матір, Дела й Кеті.

— Оце так Біллі влип, — мовив він і знову взявся за телефон.

— Кому ти дзвониш цього разу? — запитала Кеті.

— Скажу Біллі, що хочу завтра завітати й поглянути, як йому живеться на новому місці.

— Я поїду з тобою, — сказала Кеті.

Наступного вечора, у переддень Різдва, Томмі зустрів Кеті й Джима на порозі своєї квартири. Він був босий. У кутку за його спиною виднілась оздоблена яскравими вогниками ялинка, під якою лежали подарунки. На стіні висіла декоративна дощечка, до якої кріпилися перехрещені шаблі.

Поки Джим і Томмі балакали, Кеті вибачилась і пішла нагору. Вона хотіла пошукати додаткові свідчення того, у що вліз її брат.

— Слухай, у мене до тебе таке запитання, — почав Джим, коли хлопці залишились сам на сам. — Звідкіля в тебе гроші на всі ці цяцьки — на дворівневу квартиру, оті подарунки, одяг, новий годинник?

— Моя дівчина добре заробляє, — відповів Томмі.

— То за все це платила Марлен?

— Ну, багато з цих речей купувались у кредит.

— Ох уже ті кредитні картки. Пильнуй, бо буде тобі з ними морока. Сподіваюсь, ти не надто залазиш у борги.

Джим, котрий нещодавно вивчав у Військово-повітряних силах техніку допиту, вирішив застосувати свої знання на практиці, щоб допомогти братові. Якщо він зуміє витягнути з Біллі зізнання і змусить його усвідомити всю помилковість його вчинків, то, можливо, залишатиметься шанс урятувати хлопця від в’язниці.

— Небезпечно тягати з собою кредитки, — почав Джим. — Їх крадуть, знімають із них усе, а власникам потім доводиться виплачувати…

— Та там є страховий ліміт у п’ятдесят доларів, — урвав Томмі. — Усе, що перевищує цю суму, відшкодовує страхова компанія. А вона може собі це дозволити.

— Ось я тут вичитав у газеті, — не вгавав Джим, — про грабунки в придорожніх зонах відпочинку. В людей позабирали кредитні картки. Знаєш, тебе також могло б таке спіткати.

Джим зауважив, що з поглядом Біллі сталося щось дивне. Він затуманився, мовби в якомусь трансі. Це нагадало Джимові вираз очей Чалмера Міллігана за мить до того, як ним оволодівав черговий напад безтямної люті.

— Гей, ти в нормі?