Раптом Томмі побачив жіноче відображення у склі вітрини.

— Біллі, ходімо вже додому, — сказала Дороті.

Він подивився в очі вродливій матері Біллі й почав було їй пояснювати, що його звати Томмі, та вона поклала руку йому на плече й повела до машини.

— Припиняй уже це вештання містом, Біллі. Ти повинен повертатись додому до того, як Чал приходить зі служби, інакше ти й сам знаєш, що буде.

Поки вони їхали додому, Дороті раз по раз кидала на нього косі погляди, мовби намагаючись збагнути, що в нього на думці, проте хлопець мовчав.

Вдома вона нагодувала Томмі й запропонувала:

— Чому б тобі не помалювати, Біллі? Це завжди тебе заспокоює. Якийсь ти сьогодні нервовий.

Він стенув плечима й пішов до кімнати, де зберігалося різне причандалля для живопису. Швидкими мазками він зобразив нічну дорогу з вервечкою телеграфних стовпів. Закінчивши картину, Томмі відступив назад, щоб нею помилуватися. Збіса непогано як на початківця, вирішив він. Наступного ранку Томмі прокинувся вдосвіта й намалював іще один пейзаж. Цього разу на картині був день, але попри це в небі виднівся місяць.

Біллі любив квіти, поезію і допомагати матері по господарству, проте Чалмер називав його за це ганчіркою і малим гомосеком, тож хлопчик припинив поратись по господарству і писати вірші. З’явилась Адалана, щоби крадькома робити це замість нього.

Одного вечора Чалмер подивився фільм про Другу світову війну, в якому гестапівець, допитуючи жертву, молотив її гумовим шлангом. Щойно фільм закінчився, Чалмер пішов на подвір’я, відчикрижив від садового шланга шматок десь із метр двадцять завдовжки, зігнув його вдвоє та обмотав складені докупи кінці чорною клейкою стрічкою, зробивши такий собі держак.

Коли він повернувся до будинку, Біллі саме мив посуд.

Адалана й незчулась, як потужний удар у поясницю збив її з ніг.

Чалмер повісив шланг за петлю на двері своєї спальні й завалився в ліжко.

Адалана завчила урок. Чоловіки — жорстокі й підлі, довіряти їм не можна. Їй хотілось, щоб Дороті, Кеті або Чалла пригорнули її, поцілували і зробили так, щоб усі її страхи та злигодні минулись. Однак вона знала, що може через це опинитись у ще більшій халепі, тож просто заповзла до ліжка і плакала, поки її не зморив сон.

Чалмер використовував шланг часто. Головним чином на Біллі. Дороті розповідала, що вішала на двері спальні свої халати й нічні сорочки, прикриваючи ними шланг. Вона сподівалась, що коли той не впадатиме Чалмеру в око, чоловік припинить за нього хапатись. Якось, коли Чалмер уже давненько не використовував шланг, Дороті нишком викинула його геть. Чалмер так і не довідався, куди той подівся.

На додачу до потаємних експериментів із двигунами й електротехнікою Томмі вивчав різні засоби втечі. Він читав про таких видатних майстрів вислизати з пут і пасток, як Гудіні й Сильвестр, і був розчарований, дізнавшись, що деякі з найгучніших їхніх втеч були всього-на-всього трюками.

Джимбо пригадував, що в подальші роки брат іноді просив міцно зв’язати йому руки мотузкою і залишити його на самоті. Коли поруч нікого не було, Томмі досліджував вузли й розвивав гнучкість і рухливість зап’ястків, аби мотузки легко з них зсувалися. Для практики він зав’язував мотузку на одному з зап’ястків, а потім розплутував вузли, тримаючи руки за спиною.

Якось Томмі прочитав про африканські мавпячі пастки. Тварини просувають лапу крізь вузький отвір, аби дістати приманку, а тоді, вхопивши повну жменю їжі, вже не можуть витягнути кінцівку з сильця. Це змусило хлопця замислитися про анатомічну будову руки. Він пильно роздивився схему кісток людської кисті в енциклопедії, і йому сяйнула думка: якщо скласти долоню таким чином, щоб вона стала вужчою, ніж зап’ясток, то можна завиграшки звільнитися з будь-яких пут. Він виміряв товщину своїх зап’ястків і ширину долонь, після чого вигадав систему вправ, аби зробити суглоби більш гнучкими і слухняними. Коли Томмі нарешті навчився складати долоню так, щоб вона ставала вужчою за зап’ясток, він усвідомив: віднині жодні ремені чи ланцюги не зможуть його стримати.

Тоді Томмі вирішив, що йому також необхідно навчитися тікати з замкнених приміщень. Одного разу, коли матері Біллі не було вдома і він залишився в будинку сам-один, Томмі взяв викрутку й розібрав дверний замок, щоб подивитись, як той працює. Хлопець замалював механізм замка і завчив усі його деталі. Щоразу як на очі траплявся новий тип замка, Томмі розкручував його, запам’ятовував його будову і знову складав докупи.

Якось він гуляв середмістям і натрапив на слюсарну майстерню. Старий майстер дозволив хлопцеві досхочу роздивлятися різноманітні замки й вивчати принцип їхньої дії. Він навіть позичив Томмі довідник про магнітні й поворотні замки, а також про різновиди сейфових замків. Томмі вчився старанно, постійно себе випробовуючи. У крамниці спортивних товарів він побачив наручники й загорівся ідеєю навчитися їх відмикати. Томмі вирішив придбати собі пару, хай-но лиш у нього заведуться грошенята.

Якось за вечерею Чалмер поводився особливо брутально. Томмі напружено міркував, як би це насолити вітчимові й вийти сухим із води, і таки вигадав спосіб.

Він узяв напилок із ящика з інструментами, зняв кришечку з Чалмерової електробритви і старанно затупив напилком усі три леза. Потім він повернув кришечку на місце і почимчикував геть.

Наступного ранку, коли Чалмер пішов голитися, Томмі встав під дверима ванної кімнати. До нього долинуло клацання, з яким увімкнулася бритва, а потім зойки болю, адже тупі леза видирали щетинки замість того, щоб їх зрізати.

Чалмер вилетів із ванної.

— Чого вибалушився, клятий лайдак? Не стовбич тут, наче якийсь недоумок! — гаркнув він.

Томмі запхав руки до кишень і побрів геть, ховаючи обличчя, щоб Чалмер, бува, не помітив, як він шкіриться.

Аллен уперше вийшов на сцену, коли довелося переконувати ватагу місцевих розбишак не кидати його до котловану на будмайданчику якоїсь новобудови. Він улещував здорованів, застосовуючи всі свої маніпуляторські здібності, та все дарма. Вони однаково зіштовхнули його до ями й жбурляли в нього камінням. Аллен вирішив, що затримуватись тут немає сенсу.

Денні почув, як на землю перед ним гепнувся камінь. За першим каменем під ноги полетів другий, а потім і третій. Денні підвів голову й побачив, що на краю котловану зібралася зграя хуліганів і кидається в нього камінням. Один влучив йому в ногу, інший поцілив у бік. Денні чкурнув до дальнього кінця ями й забігав колами, силкуючись знайти вихід. Усвідомивши кінець кінцем, що стіни котловану занадто круті і він не подужає видертись нагору, Денні опустився на землю, підібгавши ноги по-турецькому.

Коли камінь вгатив Томмі у спину, той подивився вгору, швидко оцінив ситуацію і збагнув, що треба мерщій давати драла. Він умів відмикати замки й розв’язувати мотузки, проте зараз для втечі вимагалося зовсім інше. Щоб вилізти з цієї ями, необхідна була фізична сила.

Рейджен схопився на ноги, витягнув з кишені складаного ножа, блискавично видряпався нагору й посунув на розбишак. Він клацнув викидним лезом і став переводити погляд із одного супротивника на іншого, тамуючи лють і чекаючи, хто ж наскочить на нього першим.

Він готовий був без тіні сумніву всадити ніж у будь-кого з них. Одначе хулігани обрали жертвою знущань хлопчину, на голову нижчого за них самих, і геть не очікували, що він дасть їм таку відсіч. Вони сипнули врізнобіч, і Рейджен спокійно пішов додому.

За словами Джимбо, згодом батьки тих зірвиголів поскаржились, що Біллі погрожував їхнім чадам ножем. Чалмер, навіть не давши собі клопоту вислухати пояснення Біллі, потягнув того на заднє подвір’я і відлупцював.

Дороті зауважила, що молодший син змінився й поводиться дивно.

— Біллі був сам не свій, — згодом розповідала вона. — Він став похмурим, замкненим. Я, бувало, до нього заговорю, а він у відповідь анічичирк, тільки дивиться кудись у простір, мовби думками казна-де. Він почав блукати середмістям, наче той сновида. Просто йшов собі з уроків, коли заманеться. Якщо Біллі встигали перехопити на території школи, то мені телефонували, щоб я приїхала й забрала його, але часом його відсутність помічали, коли вже й слід прохолов. Мене про це сповіщали, і я вирушала на пошуки, знаходила його десь у місті, забирала додому й казала йому: «Ну ж бо, Біллі, йди полеж». Але сердешний навіть не знав, де його кімната. І оце, бувало, веду я його туди, а сама думаю: «Господи, помилуй!» А коли Біллі прокидався і я цікавилась, як він почувається, він дивився на мене очманіло й питав: «А я хіба до школи сьогодні не ходив?» А я йому: «Авжеж ходив, Біллі. Невже ти не пригадуєш, як я за тобою приїхала? Ти був у школі, й пан Янг зателефонував мені, аби я тебе забрала. Ти не пам’ятаєш, як ми з тобою їхали додому?» А Біллі тоді, бувало, погляне на мене якось розгублено, кивне і тільки й зронить: «Ох». — «Хіба ти вже все забув?» — запитувала я. А він відказував: «Мабуть, мені сьогодні просто зле».