На наступному уроці вчителька сказала:

— А тепер витягайте ті аркуші, що ви вклали в підручники.

Біллі рвучко підвів голову, аж підскочивши від несподіванки.

Як це він опинився у своєму класі? Він пам’ятав, як прокинувся вранці, проте не міг пригадати одягання і дорогу до школи. Біллі не мав жодного уявлення, що він робив відтоді, як виліз сьогодні з ліжка, і доти, як отямився оце щойно за партою.

— Перш ніж здавати контрольні роботи, можете ще раз перевірити відповіді.

Які ще контрольні роботи?

Він не розумів, що відбувається, але вирішив: якщо вчителька запитає, де його завдання з математики, він скаже, що десь його залишив чи загубив надворі під час перерви. Треба ж якось викручуватися. Біллі розгорнув підручник і остовпів від подиву. Там лежав аркуш із контрольною роботою, і всі п’ятдесят прикладів були розв’язані. Біллі зауважив, що аркуш списаний чужою рукою, — почерк був трохи схожий на його власний, але мав такий вигляд, мовби писали похапцем. Біллі часто знаходив у себе незнайомі нотатки, та досі припускав, що то його записи, просто він геть забув про них. Одначе він твердо знав, що зі своїм нікудишнім знанням математики нізащо не зміг би самотужки розв’язати всі ці приклади. Він скосив очі й побачив, що в дівчинки за сусідньою партою такий самий аркуш із завданнями. Він стенув плечима, взяв олівець і написав угорі аркуша: «Білл Мілліган». Він не мав наміру перевіряти відповіді — як би він їх перевірив, якщо йому ці приклади не по зубах?

— Ти вже скінчив?

Біллі підвів очі й побачив, що над ним стовбичить вчителька.

— Еге.

— Отже, перевіряти роботу ти не збираєшся?

— Ні.

— Ти що, аж настільки впевнений у тому, що все розв’язав правильно?

— Хтозна, — відповів Біллі. — Єдиний спосіб переконатися — це здати роботу вам на оцінку.

Вчителька забрала аркуш Біллі й повернулася до свого столу. Вже за хвилину хлопчик побачив, що вона суворо супиться. Вона знову підійшла до нього і звеліла:

— Дай-но мені оглянути твій підручник, Біллі.

Він простягнув учительці підручник, і вона погортала сторінки.

— Покажи мені руки.

Біллі підкорився. Тоді вчителька забажала дослідити манжети його сорочки, вміст його кишень і поличку під кришкою його парти.

— Нічого не розумію, — нарешті зронила вона. — Ти ніяк не міг дістати готові розв’язки, бо я підготувала копії аркушів із завданнями вранці і єдиний примірник відповідей лежить у мене в сумці.

— То я добре написав контрольну? — запитав Біллі.

Учителька неохоче віддала хлопцеві роботу.

— Ти отримав «відмінно».

Учителі називали Біллі прогульником, шибеником, брехуном. З четвертого до восьмого класу його регулярно тягали до кабінетів різноманітних консультантів, директора, шкільного психолога. Його дорослішання було нескінченною боротьбою, що вимагала розповідати баєчки, маніпулювати правдою, висмоктувати з пальця пояснення, — все для того, аби приховати від сторонніх, що в переважній більшості випадків він просто не знає, що відбувалося з ним кілька днів, годин або навіть хвилин тому. Люди помічали його транси. Люди казали, що він дивна дитина.

Коли Біллі усвідомив, що він не такий, як усі, що інші люди не втрачають час, що всі довкола дружно переповідають йому те, що він, мовляв, сказав чи зробив, і тільки він сам не може пригадати анічогісінько, він вирішив, що схибнувся. І Біллі зачаївся.

Якимось чином йому вдалося зберегти все це в таємниці.

Учитель пригадав, як навесні 1969 року, коли Біллі було чотирнадцять і він навчався у восьмому класі, Чалмер привіз його на ферму, завів ген за кукурудзяне поле, тицьнув йому до рук лопату і наказав копати.

Лікарка Стелла Каролін описала цю подію у своєму звіті, який зачитували на судовому процесі: «[Вітчим] ґвалтував Біллі й погрожував поховати його живцем, якщо той розповість про це матері. Він і справді закопав хлопчика в землю, помістивши на рівні його обличчя трубку для надходження повітря. […] Перш ніж відкопати хлопчика, він помочився крізь трубку просто йому на обличчя». (Журнал «Ньюзвік» від 18 грудня 1978 року.)

З того дня Денні боявся ґрунту. Він більше ніколи не валявся на травичці, не торкався землі й не малював пейзажів.

Через декілька днів після тих подій Біллі увійшов до своєї кімнати і спробував засвітити нічник. А дзуськи. Він клацав і клацав вимикачем, але все марно. Біллі почовгав на кухню, взяв нову лампу й повернувся до себе, збираючись поміняти її. Він бачив, як це робить мама. В результаті Біллі так шваркнуло струмом, що він аж гупнувся об стіну.

Томмі розплющив очі й роззирнувся довкола ні в сих ні в тих. Він помітив на ліжку лампу. Зазирнувши під абажур нічника, він узяв лампу до рук і почав її вкручувати. Одначе, щойно Томмі доторкнувся до металевого патрона, його знову добряче ушкварило. А бодай йому цей та той! Що ж це, в біса, діється? Томмі зняв абажур і зазирнув усередину патрона. Поліз туди пальцем і отримав іще один удар струмом. Тоді він сів і спробував розібратися, що ж це за чортівня. Він ковзнув очима по дроту — від нічника й до того місця, де штепсель був увімкнений у розетку. Томмі від’єднав нічник від розетки і знову помацав металевий патрон. Цього разу нічого не трапилось. Отже, той клятий струм іде від дротів, що у стінах. Томмі трохи посидів, вдивляючись у дірочки розетки, а тоді схопився на ноги й помчав на нижній поверх. Він простежив дроти від стелі й до розподільчого щитка, далі пішов за кабелем, котрий вів від щитка надвір, і там здивовано вкляк, побачивши, що кабель тягнеться до одного з телеграфних стовпів, які стирчать уздовж вулиці. То ось навіщо потрібні ці одоробла!

Томмі закрокував від стовпа до стовпа, щоб дізнатись, куди ж вони його приведуть. Уже майже споночіло, коли він опинився перед спорудою, оточеною парканом із дротяної сітки. Поруч був знак із написом «Електростанція Огайо». Гаразд, подумав Томмі, а самі вони де беруть оту силу, завдяки якій світяться лампи і яка може так тебе шмальнути, що й душу витрясе?

Повернувшись додому, хлопчик узяв телефонний довідник, знайшов інформацію про електростанцію Огайо й виписав адресу. За вікном було вже темно, тож Томмі вирішив, що з’ясує, звідкіля береться електрика, навідавшись туди завтра вранці.

Наступного дня він подався до будівлі електростанції Огайо, розташованої в середмісті. Зайшовши до приміщення, Томмі отетерів. Там було повно людей. Усі вони сиділи за столами й відповідали на телефонні дзвінки або щось друкували. Та це ж звичайнісінька контора, бий її грім! Плентаючись по Мейн-стрит і силкуючись вигадати інший спосіб довідатись про те, звідки береться електрика, Томмі натрапив на вказівний знак із написом «Бібліотека», що стримів перед будівлею муніципалітету.

Ось і чудово, він спробує знайти інформацію в книжках. Томмі піднявся на другий поверх, понишпорив у картотеці, вишукуючи ключове слово «електрика», взяв потрібні книжки й поринув у читання. Він захоплено дізнавався про дамби й гідроелектростанції, про спалення вугілля та інших горючих речовин для отримання тієї енергії, котра приводить у дію різноманітні механізми й засвічує вогні.

Він сидів за читанням, аж поки надворі смеркло. Тоді Томмі побрів вулицями Ланкастера, дивлячись на те, як вмикаються ліхтарі, й тішачись, що тепер знає, звідки береться електроенергія. Він вирішив, що вивчить геть усе про електрику і про механізми, що на ній працюють. Хлопчик зупинився перед вітриною крамниці електротоварів. Чималий натовп зібрався перед виставленими у вітрині телевізорами. На їхніх екранах астронавт у скафандрі спускався драбиною.

— Аж не віриться, — озвався хтось у натовпі. — Трансляція прямісінько з Місяця.

«…але величезний стрибок для людства», — линуло з динаміків[13].

Томмі подивився на місяць у небі, а тоді знову перевів погляд на екран телевізора. Тепер йому і про це закортіло дізнатися більше.

13

«Це маленький крок для людини, але величезний стрибок для людства» — славетні слова американського астронавта Ніла Армстронга, першої людини, яка ступила на поверхню Місяця. 21 липня 1969 року за висадкою екіпажу місії «Аполлон 11» на Місяці спостерігали у прямому ефірі мільйони глядачів.