Ґері покидав Афінський центр психічного здоров’я зі змішаними почуттями, знаючи, що про Біллі відтепер дбатиме хтось інший. Останні чотирнадцять місяців були просто карколомними. Ця справа забирала весь його час, поглинала всі сили.

Певною мірою через неї розпався його шлюб із Джо Енн. Для дружини стало непосильним тягарем те, що Ґері віддавав роботі час, який мав би присвячувати родині, не кажучи вже про негатив, що оточував цю сумнозвісну справу. Посеред ночі до них надзвонювали люди, проклинаючи Ґері за те, що він допоміг виправдати ґвалтівника. Одного з їхніх синів побили у школі, бо його батько захищав Міллігана.

Працюючи над цією справою, Ґері не міг не думати, що вони з Джуді приділяють решті своїх клієнтів замало часу й уваги, адже випадок Біллі Міллігана був таким складним, що вони поставили його на перше місце. Як сказала Джуді, «страх, що інші клієнти почуватимуться обділеними, змушував нас працювати вдесятеро більше, щоб це компенсувати. А розплачуватися довелося нашим сім’ям».

Сідаючи в машину, Ґері озирнувся на велику потворну вікторіанську будівлю і кивнув. Так, віднині вже хтось інший відповідатиме за добробут Біллі Міллігана.

23 грудня Біллі прокинувся, і його відразу охопила тривога через бесіду з письменником. Насправді він мало що пам’ятав зі свого минулого, лише поодинокі уривки, почуті від інших. Як же він зможе розповісти письменникові історію свого життя?

Після сніданку Біллі сходив у той кінець вестибюлю, де стояла кавоварка, налив собі вже другу порцію гіркого напою і сів у крісло, чекаючи на появу свого біографа.

Минулого тижня новий юрист, Алан Ґолдзбері, проконсультував його стосовно книжки, і Біллі підписав угоду з письменником і видавцем. Навіть тоді йому було трохи лячно, зараз же він відверто панікував.

— Біллі, до тебе відвідувач, — оголосила Норма Дишонг.

Від несподіванки юнак аж підскочив, розхлюпавши каву на джинси. Він дивився, як письменник заходить у двері відділення і спускається сходинками до коридору. Господи, і нащо він, Біллі, у це вляпався?

— Вітаю, — сказав письменник, усміхаючись. — Ви готові розпочати?

Біллі провів гостя до палати і спостерігав, як щуплявий бородань витягає диктофон, нотатник, олівці та люльку з пачкою тютюну і вмощується у кріслі.

— Давайте-но ми будемо кожну нашу бесіду починати з того, що ви називатимете своє ім’я для запису. Отже, з ким я зараз розмовляю?

— Мене звуть Біллі.

— Чудово. Коли ми з вами зустрілись у кабінеті лікаря Кола, він обмовився про якусь «сцену», а ви відповіли, що недостатньо добре мене знаєте і ще не готові мені відкритись. А що скажете тепер?

— У кабінеті лікаря Кола ви не зі мною говорили, — знічено потупився Біллі. — Мені було занадто ніяково самому з вами зустрітися.

— Он як? А з ким же я того разу спілкувався?

— З Алленом.

Письменник насупився й замислено попихкував люлькою.

— Гаразд, — сказав він, роблячи помітку в нотатнику. — То ви мені можете щось розповісти про цю «сцену»?

— Я вперше дізнався про неї, як і про багато чого іншого у своєму житті, коли опинився у шпиталі Гардинга і почав проходити процедуру злиття. Артур за допомогою цього порівняння пояснює дітям, що відбувається, коли хтось із нас виходить у зовнішній світ.

— І яка на вигляд ця сцена? Що конкретно ви бачите?

— Це чимала пляма білого світла на підлозі. Усі або стоять довкола неї, або лежать у своїх ліжках у темряві, за межами світляної плями. Одні спостерігають за тим, що діється, інші — сплять або займаються своїми справами. А той, хто ступає у коло світла, контролює свідомість.

— Чи всі ваші особистості відгукуються на ім’я Біллі, коли до них так звертаються?

— Оскільки я спав, а сторонні кликали Біллі, моїм людям довелось відгукуватись на це ім’я. Лікарка Вілбур мені якось пояснила, що при розладі множинної особистості люди, що живуть усередині, завжди щосили намагаються приховати своє існування. Правда про мене відкрилася суто випадково. Девід дуже перелякався і розповів усе Дороті Тернер.

— Чи знаєте ви, коли вперше з’явилися ваші інші «я»?

Юнак закивав і відхилився назад, пригадуючи.

— Крістін була поруч зі мною ще з раннього дитинства. Навіть не пам’ятаю відколи. Більшість інших з’явилась, коли мені було вісім років, майже дев’ять. Тоді, коли Чалмер… коли тато Чал…

Голос Біллі зірвався.

— Якщо вам боляче про це говорити, то й не треба.

— Ні, все гаразд, — відповів юнак. — Лікарі кажуть, що я повинен виговоритись, аби покінчити з цим.

Він заплющив очі.

— Пам’ятаю, то був перший тиждень квітня. Я був у четвертому класі. Вітчим узяв мене на ферму, щоб я допоміг йому підготувати город до посадки. Тоді він затягнув мене до хліва і прив’язав до культиватора. А потім… потім…

На очі йому набігли сльози. Голос Біллі став хрипким, уривчастим і зовсім хлоп’ячим.

— Може, все-таки не варто… — почав письменник, але Біллі не дав йому договорити.

— Він мене побив, — розповідав він далі, тручи зап’ястки. — А тоді запустив мотор культиватора, і мені здалося, що мене ось-ось затягне всередину і пошматує зубцями. Вітчим сказав, що він уб’є мене, якщо я не триматиму язика за зубами, закопає у хліві, а мамі скаже, що я втік із дому, бо ненавидів її.

Сльози котилися по його щоках.

— Коли це сталося вдруге, я просто заплющив очі і полишив реальність. Лікар Джордж зі шпиталю Гардинга допоміг мені багато чого пригадати, тож тепер я знаю, що то Денні зостався прив’язаним до культиватора, а потім з’явився Девід, аби прийняти біль.

Письменник виявив, що його аж тіпає від гніву.

— Боже, Твоя воля! Дивно, що ви після такого взагалі вижили.

— Тепер я розумію, — прошелестів Біллі, — що коли поліція схопила мене у «Ченінґвеї», насправді то був не арешт. То був порятунок. Мені невимовно прикро, що перед тим постраждали люди, але я почуваюсь так, ніби вперше за двадцять два роки Господь нарешті всміхнувся мені.

Розділ 6

Наступного дня після Різдва письменник, їдучи на другу зустріч із Біллі Мілліганом, вів автомобіль довгою звивистою дорогою до Афінського центру психічного здоров’я. Він передчував, що настрій у Біллі нині буде пригнічений, адже хлопчина змушений був залишитися на свята у шпиталі.

Письменник дізнався, що за тиждень до Різдва Біллі почав напосідати на лікаря Кола з проханням відпустити його на свята до рідних. Ті зібралися на гостину в сестри Біллі, котра мешкала в містечку Логан, тут, в Огайо. Кол відказав, що Біллі лише два тижні як прибув до шпиталю, тож говорити про відпустку ще зарано. Та Біллі не відступав. Іншим хворим із відділення РІТ дозволялося ненадовго їздити додому. Якщо лікар Кол казав правду про те, що до Біллі ставитимуться тут не гірше, ніж до будь-якого іншого пацієнта, він повинен подати клопотання, щоби Біллі теж дозволили поїхати.

Розуміючи, що пацієнт його випробовує, і знаючи, наскільки важливо завоювати його довіру, лікар Кол погодився. Він був переконаний у тому, що клопотання все одно відхилять.

Воно, тим часом, здійняло неабияку бучу в Комітеті з питань умовно-дострокового звільнення, Департаменті штату у справах психічного здоров’я та прокуратурі Колумбуса. Коли Явич зателефонував Ґері Швайкарту і запитав, що за чортівня діється в Афінах, Ґері пообіцяв, що спробує з’ясувати.

— Але я більше не адвокат Біллі, — додав він.

— На твоєму місці я подзвонив би його лікареві, — сказав Явич, — і порадив би тому притримати коней. Коли щось і може вмить налаштувати всіх в Огайо проти нового закону про душевнохворих злочинців, то це відпустка Міллігана вже за два бісові тижні після шпиталізації!

Як лікар Кол і передбачав, клопотання відхилили.

Штовхнувши важкі металеві двері, письменник зауважив, що відділення РІТ наче вимерло. Він постукав у двері палати Біллі.

— Хвилиночку, — пролунав у відповідь сонний голос.